02.01.11. ww 

Недільне

Є у Львові на вул.Винниченка церква Стрітення (трохи вище від Михайла). Щонеділі на святкову службу туди збирається невеличка, але постійна громада, що складається майже виключно з громадських діячів, професури і т.д. (Шабатура, Гусяк, Калинці, Якимович і багато інших). Одним словом - інтелігенція, львівська еліта. Церква має таку специфіку - що у ній постійно холодно, що літом, що взимку. Відповідно великі ворота майже завжди закриті, а заходити треба через двері поруч. Звичайні двері, - дерев'яні, масивні, з сучасною клямкою.

Я тепер туди потрапляю дуже зрідка. Але оскільки сьогодні сім'я вирішила "подивитись на ялинку" в центрі, то і до церкви подались в Стрітення. Оці, вищезгадані двері, виявилось, що з першого разу не захотілись мені закритись. А закрити їх конче треба, бо в протилежному випадку через всю церкву буде протяг. Спустивши меншу дитину з рук, я однією рукою притиснувши двері, а другою тихенько і ніжно закрив клямку...

Оскільки в цій громаді вже склалась традиція, що люди сходяться поступово, і максимально заповнений храм стає тільки наприкінці служби, - то замість акцентуватись на високодуховних темах, я спостерігав як кожні 2-3 хвилини новоприбулі віряни намагаються закрити двері. І тільки в одного з п'яти це відбувалось тихо, - решта ж вважала, що необхідно чим сильніше гримнути (4-6 раз) дверима. Забув сказати, що стіни в храмі фактично голі і ехо ефектне виходить...

От я собі і думав: наші люди двері закривати не вміють, а хтось дивується чому в них не виходить будувати державу, нормально ремонтувати дороги і т.д.

P.S.Не менш цікаво спостерігати, як особи пристойні вдягнені, приїхавши до церкви на машині, шукають в своїх не тоненьких гаманцях 1 гривню - щоб з почуттям гідно виконаного обов'язку кинути її на тацу.