<sub>01.09.2009.
Peter Iver
* * *</sub>
То був хороший день. Осінній...
Я люблю осінь. Колись я бачив її. Красива...
Я бачив її у парку, йшла алеєю. Волосся довге і руде, пальто легке і сіре, і шаль туманно-біла. Струнка, висока.
Не сумна.
Весела, запальна і горда дуже. Сильна.
Я її любив.
Вона уміла те, чого ніхто не вмів... Вона багата дуже, але не цінить золото і в гріш.
Вона щаслива... Хоча не знаю я, чому я завжди дивувався цьому, і це мене захоплювало в ній.
Вона все має і все це всім дарує.
Вона знає, що завтра посивіє, постаріє і помре, але вона не сумує.
Вона не знає, скільки часу блукатиме у цій порі, але вона не знає страху і не ховає серце в кулаці.
Горда, сильна неймовірно... Вона захоплює мене.
Іде по парку, по алеї, а вітер в спину сильно дме.
Вона завжди чомусь одна...
Вона красива й мудра, вона поєднує в собі життя і смерть, і тишу самогубства.
Я бачив її очі. Вони великі й вологі, не сині, не карі, не холодні...

Сиджу в кімнаті, осінь за вікном. Там холодно і свище вітер. Вона іде по парку, і сумно нам обом...