30.10.13. jazzoleg 

Ніл Геймaн "Коралайн" (XI)

Зайшовши у свою квартиру, а точніше, у квартиру, яка не була її, Коралайн з радістю побачила, що та все ще не перетворилася у простенький малюнок, яким, здавалося, стала решта будинку. Квартира мала глибину, тіні; у напівтемряві на дівчинку хтось чекав.

- Отже, ти знову тут, - сказала інша мама. В голосі вчувалися нотки невдоволення. – Ще й принесла з собою цього паразита.

- Неправда, - відповіла Коралайн. – Він – мій друг. – Дівчинка відчувала, як кіт напружився під її руками, ніби готуючись вистрибнути геть. Їй захотілося міцно притиснути його до себе, неначе дитячого ведмедика, але вона знала, що коти ненавидять й лякаються, коли їх притискають, а іноді можуть навіть вкусити чи подряпати.

- Ти ж знаєш, що я тебе люблю, - промовила інша мама.

- У тебе дуже дивна манера проявляти свою любов, - відповіла Коралайн й пішла по коридору, потім повернула в приймальню, ступаючи впевненим кроком, вдаючи, що не відчуває на своїй спині погляду пустих чорних очей іншої мами. Бабусині меблі все ще були в кімнаті, як і картина на стіні (щоправда, на картині замість яблука залишився тільки потемнілий коричнуватий качан, а також декілька камінчиків від сливок та персиків й залишки від виноградного грона). Стіл вперся своїми ніжками у формі лап лева в килим, ніби з нетерпінням чекаючи на щось. А в самому кінці кімнати, в кутку, стояли дерев’яні двері, за якими колись, в іншому світі, була цегляна стіна. Коралайн намагалася не дивитися на них. За вікном не було видно нічого, крім туману.

- Ну ось, настав момент істини, - подумала Коралайн.

Інша мама не відставала ні на крок від дівчинки й стояла зараз посеред кімнати, між Коралайн та каміном, дивлячись на неї своїми чорними очима-ґудзиками. Дивно, подумала Коралайн, але інша мама зовсім не нагадувала виглядом її справжню маму. Як їй могло раніше здаватися, що вони схожі? Інша мама була височезна – її голова ледь не торкалася стелі – і дуже бліда, кольору животика павучка. Її волосся звивалося довкола голови, а зуби були гострі, як ножі.

- Ну, - сказала гостро інша мама, - і де ж вони?

Коралайн сперлася об крісло, поправила кота лівою рукою, а правою витягнула з кишеньки три скляні кульки. Вони були морозяно-сірого кольору і, торкаючись одна одної в її долоньці, приємно цокали. Інша мама простягнула свої білі польці за кульками, але Коралайн швиденько опустила їх назад у кишеньку. Отже, це була правда. Інша мама зовсім не збиралася відпустити її назад чи дотримати свого слова. Для неї це було всього лиш розвагою, і нічим іншим.

- Зачекай, - сказала Коралайн, - ми ж не закінчили ще, хіба ні?

В очах іншої мами проскочили іскри гніву, та вона опанувала себе та солодко посміхнулася.

- Звичайно, ні. Зрештою, ти ж не знайшла поки що своїх батьків.

- Так, не знайшла.

"Не можна дивитися на поличку над каміном," – подумки, сама до себе, мовила Коралайн. "Не можна навіть думати про це."

- Ну тоді на що ти чекаєш? – запитала інша мама. – Шукай їх. Заглянь, наприклад, знову у підвал – у мене там для тебе є сюрприз.

- Ні, - відповіла Коралайн. – Я знаю, де мої батьки.

Кіт в її руках ставав все важчим. Дівчинка трішки підняла його, відриваючи кігті від свої плечей.

- І де ж?

- Це ж очевидно. Я оглянула весь будинок – їх тут немає.

Інша мама стояла незворушно, губи міцно стиснені. Можна було подумати, що це просто воскова фігура. Навіть її волосся перестало рухатися.

- Отже - продовжувала Коралайн, обома руками міцно тримаючи чорного кота. – Я знаю, де вони можуть бути. Ти заховала їх у проході між будинками, хіба не так? Вони – за дверима. – Вона кивнула головою у напрямку дверей у кутку.

Інша мама залишилася незворушною, як статуя, але іскринка усмішки пробралася на її обличчя.

- О так, а де ж іще?

- То чому ж ти не відкриваєш їх? – запитала Коралайн. – Вони ж там.

Це було єдиним шляхом додому – дівчинка знала це. Все залежало від бажання іншої мами не тільки перемогти, але й із зловтіхою показати усім, що вона перемогла.

Інша мама сягнула рукою у кишеню фартушка й повільно витягнула чорний залізний ключ. Кіт неспокійно заворушився в руках Коралайн, так ніби хотів, щоб його відпустили на землю. "Просто побудь тут ще пару секунд," – подумала вона до кота (цікаво, чи міг він її почути?). "Я заберу тебе звідси, я ж казала. Я обіцяю." Дівчинка відчула, як кіт трішки заспокоївся.

Інша мама підійшла до дверей та встромила ключ у замок.

Потім вона повернула ключ.

Коралайн почула, як механізм важко клацнув. Вона помаленьку, якнайтихіше, крок за кроком, почала задкувати в напрямку до полички над каміном.

Інша мама натиснула на клямку та відкрила двері, за якими ховався коридор, темний та порожній.

- Ну ось, - промовила вона, вказуючи рукою на коридор. Вираз щастя на її обличчі виглядав просто жахливо. – Ти помилилася! Ти не знаєш де твої батьки – їх тут немає.

Вона обернулася та глянула на Коралайн.

- А тепер, - сказала вона, - ти залишишся тут назавжди.

- І не подумаю, - відповіла Коралайн та з усієї сили шпурнула кота на інше маму. Він нявкнув та приземлився іншій мамі на голову, випустивши кігті, з вишкіреними зубами, злий та лютий. З защетиненою шерстю, він виглядав майже такого ж розміру, яким був у справжньому житті.

Коралайн, не чекаючи, кинулася до полички над каміном, схопила снігову кульку та поклала її у кишеньку свого халатика.

Кіт знову голосно нявкнув та впився своїми зубами в щоку іншої мами. Вона заходилася лупити його, кров текла по її білому обличчі – але не червона кров, а якась чорна, смолиста речовина. Коралайн кинулася до дверей і відразу ж висмикнула з них ключ.

- Облиш її, - крикнула вона до кота. Він зашипів та провів своїми гострими, як скальпель, кігтями по обличчю іншої мами, залишивши на її носі рану, яка в декількох місцях сочилася чорною речовиною, а потім зістрибнув на землю.

- Швидше, швидше! – гукнула Коралайн. Кіт миттю кинувся до неї, й вони обоє ступили у темний коридор.

У коридорі було холодніше, ніж у кімнаті. Було таке відчуття, ніби у погожий теплий день заходиш у підвал. Кіт хвильку завагався, але потім, бачачи, що інша мама рушила у їх бік, притиснувся до ніг дівчинки.

Коралайн почала тягнути за двері, щоб закрити їх.

Вони виявилися набагато важчими, ніж бувають звичайні двері, й закрити їх була так само важко, як намагатися закрити двері проти вітру. А потім вона відчула, як хтось почав тягнути двері до себе з іншого боку.

- Ну давай, закривайся! – подумки мовила Коралайн. А потім сказала вголос: - Ну будь ласка, давай!

І вона відчула, як двері почали повільно закриватися, всупереч фантомному вітру.

Раптом вона зрозуміла, що в коридорі, крім неї, були й інші люди. Дівчинка не могла повернути голову, щоб глянути, хто це був, але й без того вона знала їх.

- Допоможіть мені, будь ласка, - попросила вона.

Інші люди – а це були троє дітей та двоє дорослих – були занадто нематеріальними, щоб змогти схопити за двері. Але їхні руки з’єдналися з руками дівчинки, і Коралайн, потягнувши за велику залізну клямку, раптом відчула себе сильнішою.

- Не здавайся, дівчинко! Тримайся! Тримайся! – шепотів один голос в її голові.

- Тягни до себе, тягни сильніше! – шепотів інший.

А тоді голос, який звучав, як голос мами – її власної мами, справжньої, дивовижної, надокучливої, дратуючої, чудової мами – просто сказав: "Молодець, Коралайн", і цього було досить.

Двері почали закриватися легко, як пір’їнка.

- Ні! – закричав голос, в якому зараз навіть і близько не було нічого людського, з іншого боку дверей.

Щось, протиснувшись крізь щілину між дверми та одвірками, спробувало схопити Коралайн. Дівчинка ухилилася, і через це двері знову почали відчинятися.

- Ми повернемося додому, - сказала Коралайн. – Повернемося обов’язково. Тільки допоможіть мені. – Вона і далі ухилялася від пальців, які намагалися її схопити.

І коли здавалося, що пальці таки спіймають її, вони чомусь пройшли крізь неї: руки привидів додали їй сил, яких у неї більше не залишилося. Це був останній момент боротьби, ніби щось було затиснуто дверми. І, врешті-решт, з голосним грюкотом, дерев’яні двері зачинилися.

Якась тінь зістрибнула з висоти росту Коралайн та з глухим звуком приземлилася на підлогу.

- Ходімо! – сказав кіт. – Недобре це місці, тут не варто затримуватися. Швиденько.

Коралайн обернулася спиною до дверей та помчала, наскільки дозволяв простір, по темному коридору, постійно ведучи рукою по стіні, щоб не зіткнутися з чимось та не заблудитися у темряві.

Це був біг вгору, і він тривав довше, ніж тривало будь-що будь-коли. Стіна, яку вона торкалася, була тепла, пружна та ніби покрита дрібною, пухкою шерстю.

Раптом стіна зарухалася, ніби роблячи вдих. Дівчинка відсахнулася від неї.

Десь далеко вили вітри.

Коралайн боялася вдаритися об щось, тому знову виставила руку і торкнулася стіни ще раз. Цього разу те, чого вона торкнулася, було гарячим та мокрим, ніби вона поклала руку на чийсь рот. Дівчинка зойкнула й знову швидко забрала руку.

Очі Коралайн вже пристосувалися до темряви. Вона бачила перед собою ледь жевріючі постаті двох дорослих та трьох дітей. Вона також чула м’які кроки кота, який йшов перед нею.

Але там було ще й дещо інше, що почало раптом шмигати поміж ніг Коралайн, через що вона ледь не впала. Дівчинка впіймала сама себе, використовуючи свій власний імпульс, та продовжила рух – вона знала, що якщо упаде у цьому коридорі, то більше уже не зможе піднятися. Ким би не був цей коридор, він був набагато старшим, ніж інша мама. Від був глибоким, повільним, а крім того, він знав, що дівчинка була у ньому….

Спереду з’явилося денне світло, і Коралайн, хапаючи ротом повітря та задихаючись, побігла до нього. "Ми вже майже вдома," – гукнула вона підбадьорливо. Та на світлі привиди зникли, і вона залишилася одна. У неї не було часу гадати, що ж сталося з ними. На останньому диханні, вона переступила через поріг дверей і закрила їх за собою, з найголоснішим та найприємнішим на світі грюкотом.

Коралайн замкнула двері на ключ, а потім поклала ключ у свою кишеньку.

Чорний кіт забився у дальній куток кімнати, виставивши рожевий кінчик свого язика, широко розплющивши свої очі. Коралайн підійшла та присіла біля нього.

- Вибач, - сказала вона. – Вибач за те, що кинула тебе на неї. Але це було єдиним способом відволікти її. Інакше ми б не вибралися звідтам. Вона б ніколи не дотримала свого слова, хіба не так?

Кіт глянув на неї, потім поклав голову на її руку, облизуючи своїм схожим на наждак язиком її пальці, та почав муркотіти.

- Ну що, ми - друзі? – запитала Коралайн.

Вона сіла на одне з незручних крісел, що залишилися у спадок від її бабусі, а кіт вистрибнув їй на коліна та зручно вмостився. Світло, яке заливало кімнату крізь вікно, було денним світлом, справжнім золотим передвечірнім денним світлом, а не білим світлом туману. Небо було голубе, як яйця вільшанки, а під ним – зелені дерева, за ними – зелені пагорби, які, ближче до горизонту, ставали фіолетовими та сірими. Небо ще ніколи не здавалося дівчинці таким небом , а світ таким світом.

Коралайн не могла відірвати погляду від листя на деревах та від візерунків, які утворювалися світлом та тінню на тріснутій корі стовбура бука за вікном. Потім вона глянула на кота, що лежав на її колінах: сонячне проміння торкалося кожної волосинки на його голові, перетворюючи кожен його вусик у золотий.

- Ніколи й ніщо на світі не було таким цікавим, - подумала дівчинка.

І, захопившись цим своїм відкриттям, Коралайн навіть не помітила, як скрутилася калачиком на незручному кріслі своєї бабусі та занурилася у глибокий, без снів, сон.