31.07.13. Mykola Melnyk 

Влада і власність

Результатом тіньової та відкритої приватизації державної, комунальної та кооперативної власності в Україні, яка розпочалася наприкінці 1980-х років (і триває досі), стало значне соціальне розшарування та загальне падіння економіки України.

Справжніх учасників великої приватизації, не тих, хто отримав “ваучери” або приватизував власні “квадратні метри”, а тих, хто насправді, а не на папері став власником прибуткових підприємств, можна розділити на кілька категорій.

Частина з них, маючи “комсомольський старт”, розпочала власну справу після початку “перебудови” у СРСР, заробляючи на оргтехніці, товарах широкого вжитку, але найбільшого успіху досягла у посередництві між виробниками високоліквідних експортних товарів (державними заводами) та ринками збуту. Найбільшим фактором успіху стала різниця між справжньою вартістю товарів на зовнішньому ринку (у вільноконвертованій валюті), і внутрішніми цінами (часто зафіксованими у рублях). Додатковим заробітком було придбання закордоном дефіцитних товарів та продаж їх у СРСР за ринковими цінами. Згодом ці люди почали перебирати на себе контроль над заводами, продукцією яких вони спекулювали на зовнішніх ринках. Типовим прикладом такої людини є Сергій Тігіпко (статок, за даними Forbes http://forbes.ua/persons/187-tigipko-sergej-leonidovich 1 млрд. 200 млн. доларів США), та й інші учасники групи “Приват” – Ігор Коломойський та Геннадій Боголюьов.

Інший типаж учасника великої приватизації – “червоний директор”, такий, як, наприклад Володимир Бойко (за даними Forbes, http://forbes.ua/persons/57-bojko-vladimir-semjonovich статок складає 520 мільйонів доларів США). Будучи у 1990-1997 роках генеральним директором Маріупольського металургійного заводу ім. Ілліча, Володимир Бойко зумів налагодити роботу державного підприємства так, що після 2 листопада 2000 року, коли було прийнято “Закон про особливості приватизації ВАТ “ММК імені Ілліча”, став фактичним власником підприємства. Згодом, під тиском Р. Ахмєтова, він таки втратив контроль над комбінатом, але отримав за це непогані відступні.

Схожим шляхом, від директора (1979–1992 роки) до фактичного власника, пройшов ще один “червоний директор”, Єфім Звягільський (статок на квітень’2011 р. – 161 млн. доларів США http://forbes.ua/magazine/forbes/1336042-100-bogatejshih-2011), який орендував в держави колись очолювану ним «Шахту ім. А.Ф. Засядько». За інформацією (http://vsyapravda.com/x_files/id195) орендна плата, яку отримувала держава за шахту – 7,2 млн. гривень на рік, тоді як чистий прибуток цього майнового комплексу, який включає не лише саму шахту (видобуток вугілля 4 млн. тон на рік), але і мережу переробних заводів, магазинів та агрофірм – 250 млн. доларів на рік. Коли держава здавала це все добро в оренду, воно було оцінене лише у 250 млн. гривень. За час оренди вартість державного майна зросла лише на 70 млн. гривень, тоді як орендатори стали володіти власним майном на суму 1 млрд. 882 млн. грн. (http://politica-ua.com/zasyadko-v-zasade/). Зараз проходить приватизація шахти.

Червоних директорів серед великих власників в Україні чимало. Згадайте хоча б скандально відомого Валентина Ландіка, який у 1987-1993 роках був генеральним директором ВО «Электробытмаш» (зараз АТ «Норд») у м. Донецьку, заводу, який робив холодильники, а зараз є власником цього підприємства.

Однак найцікавішими представниками великої власності в Україні є люди, які набули значних капіталів, не відриваючись від державного, а часто і “правоохоронного” керма. Типовий приклад тут – Геннадій Васільєв, носій надзвичайно цікавої біографії. Розпочавши трудовий шлях стажистом, а згодом слідчим прокуратури Ленінського району Донецька, у 1988 р. він виріс до заступника прокурора Донецької області, а у 1991–1996 та 1997–1998 роках – до прокурора Донецької області. У 2003-2004 роках Г. Васільєв був Генеральним прокурором України, а решту часу – народним депутатом.

Як відомо, служба у прокуратурі та депутатський статус виключають заняття бізнесом, але Генадій Васільєв таки примудрився всередині 90-х років, тобто перебуваючи на посаді прокурора Донецької області, стати співвласником концерну “Енерго”, про що він сам стверджує в інтерв’ю РБК(http://rbcdaily.ru/industry/562949986424368).

Ось інформація про концерн “Енерго” (рос. мовою):

Группа "Донецксталь" (в прошлом — "Концерн "Энерго") объединяет крупные метактивы Украины: ЗАО "Донецксталь" — металлургический завод" и ОАО "Донецкий металлургический завод", владеет угольной шахтой "Красноармейская-Западная №1", "Ясиновским коксохимическим заводом", ЗАО "Макеевкокс" и др.; владеет также рядом предприятий в Российской Федерации. Сфера деятельности: Металлургия, коксохимия, горнодобывающая промышленность. (http://companies.kontrakty.ua/holdings/48.html)

Цікаво, що інший співвласник цього концерну, Віктор Нусенкіс, який веде з Г. Васільєвим суперечку за бізнес-активи, у час набуття власності був лише мером містечка Жданівка та директором державного НПО “Дон”, яке продавало вугілля з державних шахт.

Вартувало б згадати ще одну категорію великих власників, людей, які прийшли в бізнес з кримінального світу. Їхні імені всім відомі, і саме вони очолюють рейтинги Forbes в Україні. Однак ця тема потребує окремого розгляду.

Слід розуміти, що коло людей, якій отримали значний зиск від приватизації, не обмежується ТОП-100 списку багатіїв України. Історія приватизації повна прикладів, коли радянська завідувачка кафе ставала його власницею, аналогічно приватизувалися чимало об’єктів державної, комунальної та кооперативної власності. Дуже багато вчорашніх радянських партійних, комсомольських та господарських діячів тепер очолюють органи місцевого самоуправління, розпоряджаючись, відповідно, земельними ресурсами, майном місцевих громад.

Влада трансформується у власність, як алхімічний камінь перетворює залізо на золото.

Що об’єднує всіх цих приватизаторів, власників більшості великих капіталів в Україні? Перш за все те, що корені їхнього достатку та могутності лежать ще у радянській минувшині. Тут вартувало би згадати марксистську теорію суспільства. Історики-марксисти доводили, що майбутні феодальні володарі, представники еліти Середньовіччя, часто-густо виростали з племінних вождів. Племінний вождь варварів, який, згідно звичаїв германських народів, міг бути лише тимчасовим володарем у поході, перетворився на людину, яка передавала свою владу у спадок, наділяв землею та повноваженнями, видавав закони.

Аналогічні процеси перебігали у час, коли Середньовіччя переходило до т.зв. Ранньомодерної доби.

Англійська шляхта, володіючи землею на феодальних правах, тобто не будучи приватними власниками землі, і згідно з феодальними законами, маючи відбувати службу у війську та гарантувати права дрібних орендарів землі, перетворювала своє феодальне право на землю на право повної приватної власності, розриваючи в односторонньому порядку договори оренди з селянами. Згодом це насильство та свавілля було утверджено офіційно, а шляхта, джентрі, стала класом підприємців.

За аналогією, ті права та влада, яку люди мали у радянський час, будучи партійними, комсомольськими, державними діячами, очолюючи важливі гілки правоохоронних органів або державні підприємства, маючи вплив у кримінальному світі, у процесі трансформації економіки та суспільства України з 1985 р. поступово трансформувалися у власність, цю священну корову капіталізму.