19.01.13. jazzoleg + IRA 

Ніл Геймaн "Коралайн" (IV)

IV.

Ззовні будинок був точнісінько таким самим. Або майже точно таким самим: довкола дверей, що вели до квартири міс Спінк та міс Фосібл, миготіли червоні та сині лампочки, наздоганяючи одна одну та формуючи з букв слова: “Надзвичайно!” , “Театральний” та “Тріумф!!!”.

День був сонячним і холодним, як і там, звідки вона прийшла.

Раптом вона почула м’який шум позаду.

Коралайн обернулася. На мурі, поруч з нею, сидів великий чорний кіт, схожий на того великого чорного кота, якого вона бачила вдома, розвідуючи парк.

- Доброго дня, - привітався кіт.

Його голос прозвучав десь в задній частині голови Коралайн. То був голос, яким вона думала слова, щоправда чоловічий, а не жіночий.

- Привіт. Я бачила кота, такого самого, як і ти, в парку вдома. Ти, мабуть, інший кіт.

Кіт похитав головою.

- Ні, - відповів він. - Я не є ніким іншим. Я - це я.

Він похилив голову на один бік; його очі блиснули.

- Ви, люди, - розпорошені повсюди. Ми, коти, - навпаки, тримаємося купи. Якщо ти, звичайно, розумієш, що я маю на увазі.

- Думаю, що так. Але якщо ти той самий кіт, якого я бачила вдома, то чому ти розмовляєш?

У котів немає плечей, як у людей, а тому кіт, замість здвигнути плечима, зробив один плавний рух, який почався на кінчику його хвоста і закінчився легким підняттям вусиків.

- Так, я розмовляю.

- Але ж коти там, вдома, не розмовляють!

- Ні? - запитав кіт.

- Ні, - відповіла Коралайн.

Кіт м’яко зістрибнув зі стіни на траву.

- Ну добре, ви - експерти у цій справі, - сказав він сухо. - Зрештою, звідки мені знати? Я лише кіт.

З гордо піднятими хвостом та головою він пішов геть.

- Почекай, не йди! Вибач!

Кіт зупинився, сів і почав ретельно вмиватися, ніби й не помічаючи присутність Коралайн.

- Ти знаєш, ми могли б бути друзями, - мовила Коралайн.

- Ми могли б бути рідкісним видом екзотичних африканських танцюючих слонів, - відповів кіт. - Але ми ними не є. Принаймні, - кинувши короткий погляд на Коралайн, - я ним не є.

Коралайн зітхнула.

- Скажи тоді хоча б, як тебе звати. Я - Коралайн, а ти?

Кіт неквапно позіхнув, так, що було видно його дивовижно рожеві рот та язик.

- У котів немає імен, - відповів він.

- Ні? - здивувалася Коралайн.

- Ні. Це у вас, людей, є імена, тому що ви не знаєте, хто ви. Ми ж знаємо, хто ми, тому нам і не потрібні імена.

У поведінці кота було щось егоцентричне, що починало дратувати Коралайн. Здавалося, що у цілому світі усе, крім нього, було абсолютно неважливим.

Одна частина Коралайн хотіла повестися з котом дуже грубо; інша частина прагнула залишатись ввічливою та шанобливою. Шаноблива половина взяла верх.

- А що це за місце? Де ми?

Кіт глянув довкола.

- Ми тут.

- Та це ясно, що тут. Ну добре, а як ти потрапив сюди?

- Так само, як і ти. Я йшов. Ну, ось так.

І він повільно пішов через газон, зайшов за дерево, але так і не вийшов з-за нього з іншого боку. Коралайн підійшла до дерева і заглянула за нього. Кіт зник.

Вона попрямувала назад до будинку. І знову цей м’який шум позаду - це був кіт.

- До речі, - сказав він. - Це було дуже розумно з твого боку взяти з собою захист. На твоєму місці я б не полишав його.

- Захист?

- Так, захист. Зрештою...

Кіт зупинився і уважно втупився в щось, чого там не було. Потім він присів і почав повільно рухатися вперед, два чи три кроки. Здавалося, ніби він намагається впіймати невидиму мишу. Раптом він крутнув хвостом і шмигнув у гущавину.

Кіт зник за деревами.

Коралайн задумалася - що ж він мав на увазі? Також їй було цікаво, чи усі коти вміють розмовляти, але не роблять цього, чи вони можуть розмовляти тільки тут - де б не було це тут.

Вона почала спускатися вниз по сходах, які вели до дверей міс Спінк та міс Фосібл. Сині та червоні лампочки то спалахували, то згасали.

Двері були ледь-ледь причинені. Вона постукала, і вже від самого дотику до дверей вони відчинилися. Коралайн увійшла.

Кімната була наповнена запахом пилу та оксамитом. Двері за нею зачинилися, і в кімнаті стало геть темно. Коралайн маленькими кроками навпомацки рухалася вперед по маленькому передпокої, аж поки не торкнулася обличчям чогось м’якого. Це була тканина. Дівчинка випростала руку вперед і легенько штовхнула тканину. Тканина подалася і розійшлася в боки.

Коралайн стояла, мружачись, по той бік оксамитової завіси, у ледь освітленому театрі. Далеко-далеко, в самому кінці кімнати, стояла висока дерев’яна сцена, порожня і безлюдна, і на неї звідкись далеко згори падало світло від прожектора.

Між Коралайн та сценою були сидіння. Ряди і ряди сидінь. Вона почула шурхіт, і до неї почало наближатися світло, гойдаючись з боку в бік. Коли воно вже було зовсім близько, вона зрозуміла, що світло походить з ліхтарика, який ніс у своїх зубах великий чорний шотландський пес. Його мордочка була сива від старості.

- Привіт, - сказала Коралайн.

Пес поклав ліхтарика на підлогу і глянув на неї.

- Так, покажи, будь ласка, свій квиток.

- Квиток?

- Ну так, квиток. У мене немає часу базікати з тобою цілий день. Якщо в тебе немає квитка, тобі не можна дивитися вистави.

Коралайн зітхнула.

- У мене немає квитка.

- Ще одна... - похмуро мовив пес. - Приходять сюди, як до себе додому. “Де твій квиток?” “У мене нема квитка.” Я навіть не знаю... - він похитав головою, потім здвигнув плечима. - Ну добре, ходімо.

Він знову взяв ліхтарика зубами і подріботів у темряву. Коралайн пішла за ним. Коли вони вже майже дісталися сцени, він зупинився і посвітив ліхтариком на порожнє місце. Коралайн зручно вмостилася, а пес тим часом пішов далі.

Коли її очі призвичаїлися до темряви, вона зрозуміла, що довкола неї сиділи пси.

Раптом з-за сцени долинуло якесь шипіння. Коралайн вирішила, що це був звук старого програвача платівок. Шипіння змінилося звуком фанфар, і міс Спінк та міс Фосібл з’явилися на сцені.

Міс Спінк їхала на одноколісному велосипеді, жонглюючи м’ячами. Міс Фосібл, підстрибуючи, бігла за нею, тримаючи кошик з квітами та розкидаючи пелюстки по сцені. Виїхавши на перед сцени, міс Фосібл спритно зістрибнула з велосипеда, і обидві жіночки низько вклонилися.

Усі пси здійняли вгору свої хвости і захоплено загавкали. Коралайн теж легенько заплескала.

Потім міс Спінк та міс Фосібл розіпнули свої пухнасті круглі плащі і ... зі старих порожніх оболонок, ніби з мушлі, яка щойно відкрилася, вийшли дві молоді жінки. Вони були худенькі, бліді, досить симпатичні, а замість очей у них були чорні гудзики.

Нова міс Спінк була одягнута в зелені панчохи та високі коричневі чобітки, які сягали вище колін.

Нова міс Фосібл була одягнута у біле плаття, в її довге жовте волосся були вплетені квіти.

Коралайн втиснулася в спинку свого сидіння.

Міс Спінк зійшла зі сцени, а звук фанфар змінився коротким виском, коли голка програвача ковзнула по платівці і врешті була піднята.

- Зараз буде моя улюблена сцена, - зашепотів маленький песик, що сидів поруч з Коралайн.

Міс Фосібл вийняла ножа з коробки в кутку сцени.

- Що у мене в руках? - голосно запитала вона.

- Кинджал! - загукали усі песики.

Міс Фосібл зробила реверанс, і всі собаки заплескали знову. Цього разу Коралайн вирішила не плескати.

Міс Спінк повернулася на сцену. Вона ляснула себе по стегну, і всі песики загавкали знову.

- А зараз, - проголосила міс Спінк, - Міріам і я маємо честь представити вам новий захоплюючий додаток до нашого виступу. Мені потрібен доброволець.

Песик, що сидів поруч, підштовхнув Коралайн лапкою.

- Це вони про тебе!

Коралайн встала і піднялася по дерев’яних сходах на сцену.

- Не чую оплесків для нашого юного добровольця!

Пси загавкали, завищали і підняли вгору свої хвости.

- Отже, Коралайн, як тебе звати?

- Коралайн, - відповіла Коралайн.

- Ми незнайомі, правда ж?

Коралайн глянула на струнку молоду жінку з чорними очима-гудзиками і повільно похитала головою.

- А зараз, - сказала інша міс Спінк, - стань-но, будь ласка, ось там.

Вона підвела Коралайн до дошки збоку сцени, а потім помістила їй на голову повітряну кульку.

Міс Спінк відійшла до міс Фосібл. Вона замотала очі-гудзики міс Фосібл чорним шаликом і вклала їй у руки ножа. Потім покрутила її три чи чотири рази і обернула обличчям до Коралайн.

Коралайн затримала подих і міцно стиснула кулаки.

Міс Фосібл метнула ножа в повітряну кульку. Вона тріснула голосно, і ніж з бренькотом встромився в дошку якраз над головою Коралайн. Коралайн видихнула.

Пси шаленіли від захоплення.

Міс Спінк дала Коралайн малесеньку коробочку шоколадних цукерків і подякувала їй за те, що вона була таким молодцем. Коралайн повернулася на своє місце.

- Ти справжній герой, - сказав песик.

- Дякую, - відповіла Коралай.

Міс Фосібл та міс Спінк почали жонглювати величезними дерев’яними булавами. Коралайн відкрила коробочку з цукерками. Песик поруч глянув на неї, ликаючи слинку.

- Хочеш? - запропонувала Коралайн.

- Ага, дуже, - прошепотів песик. - Тільки не іриски. Від них я дуже слинюся.

- Я думала, що цукерки можуть зашкодити псу, - згадала Коралайн слова міс Фосібл.

- Можливо там, звідки ти прийшла. А тут, в нас, цукерки - це єдине, що ми їмо.

В темряві Коралайн не бачила, що саме за цукерки то були, тому вона на пробу надкусила один з них. Він виявився кокосовим. Вона не любила кокосових цукерок, тому віддала його песикові.

- Дякую, - сказав песик.

- На здоров’я, - відповіла Коралайн.

Міс Фосібл та міс Спінк продовжували своє дійство на сцені. Міс Фосібл сиділа на драбині, а міс Спік стояла внизу.

- І що ж такого криється в іменах? - питала міс Фосібл. - Чи перестане пахнути троянда, якщо дасиш їй інше ймення?

- У тебе ще є цукерки? - запитав песик.

Коралайн дала йому ще одну.

- Я не знаю, як тобі сказати, хто я, - промовляла міс Спінк до міс Фосібл.

- Ця вистава незабаром закінчиться, - прошепотів песик. - Потім вони почнуть виконувати народні танці.

- А як довго це все триває? - запитала Коралайн.

- Весь час. Постійно. Завжди.

- Ось, тримай цукерки, - сказала Коралайн і встала.

- Дякую, - відповів песик. - До зустрічі!

- Па-па, - сказала Коралайн і вийшла з театру. Денне світло разило їй очі, і вона примружилася.

Інші батьки разом чекали на неї у парку. Вони посміхалися.

- Гарно провела час? - запитала інша мама.

- Було цікаво, - відповіла Коралайн.

Втрьох вони рушили до іншого будинку. Інша мама погладила волосся Коралайн своїми довгими білими пальцями. Коралайн струснула головою.

- Не роби так, - сказала Коралайн.

Інша мама забрала руку.

- Ну що, - сказав інший тато. - подобається тобі тут?

- Мабуть, - відповіла Коралайн. - Тут набагато цікавіше, ніж вдома.

Вони зайшли в будинок.

- Я така щаслива, що тобі тут сподобалося, - сказала інша мама. - Я б так хотіла, щоб твій дім був тут. Якщо хочеш, можеш залишитися з нами. Назавжди.

- Гмм... - Коралайн сховала руки у кишені, роздумуючи над цією пропозицією.

Її рука торкнулася каменя з отвором, який справжні міс Спінк та міс Фосібл дали їй напередодні.

- Якщо захочеш лишитися тут, - сказав інший тато, - нам потрібно буде дещо зробити.

Вони зайшли до кухні. На порцеляновій тарілочці на столі лежала шпулька з чорними нитками, довгою срібною голкою, а поруч з ними - два великі чорні гудзики.

- Я так не думаю, - сказала Коралайн.

- Але ж нам так хотілося б, щоб ти залишилася, - сказала інша мама. - Зроби для нас цю дрібничку.

- Це зовсім не болітиме, - пообіцяв інший тато.

Коралайн знала, що якщо дорослі казали їй, що щось не болітиме, то насправді воно обов’язково болить. Вона похитала головою.

Інша мама широко посміхалася, а її волосся коливалося як рослини під водою.

- Ми хочемо для тебе тільки добра, - сказала вона і поклала руку Коралайн на плече.

Коралайн відсахнулася.

- Я пішла, - засунувши руки в кишені, промовила вона. Її пальчики міцно стиснули камінь з отвором.

Рука іншої мами зішмигнула з Коралайнового плеча як наляканий павук.

- Ну, якщо ти цього хочеш, - сказала вона.

- Так, - відповіла Коралайн.

- Але ж ми тебе побачимо незабаром? - сказав інший тато. - Коли ти знову до нас завітаєш?

- Гм...

- І тоді ми знову будемо разом, як одна велика щаслива сім’я, - сказала інша мама. - Назавжди.

Коралайн ступила крок назад і, повернувшись спиною, квапливо пішла у вітальню. Смикнула за двері в кутку - вони відчинилися. Цегляної стіни за ними не було, лише темрява, чорна, як ніч, підземна темрява, у якій, здавалося, щось ворушилося.

Коралайн завагалася. Вона обернулась: інша мама та інший тато наближалися до неї, тримаючись за руки. Вони дивилися на неї своїми чорними очима-гудзиками. Принаймні, вона так думала, та не була певна.

Інша мама простягнула свою вільну руку і поманила до себе Коралайн, м’яко, одним пальцем. Її бліді губи ніби промовляли: “Вертайся якнайшвидше”, хоча вголос вона нічого не казала.

Коралайн глибоко вдихнула і ступила у темряву, в якій шепотіли дивні голоси та вили якісь далекі вітри. Вона була впевнена, що в темряві, за її плечима, щось було: щось дуже старе та дуже повільне. Її серце билося так сильно, так голосно, що вона боялася, щоб воно не вискочило з грудей. Коралайн заплющила очі.

Врешті-решт, вона вдарилася об щось і налякано розплющила очі. Вона вдарилася об крісло у вітальні.

За відчиненими позаду дверима виднілася стіна, вимурувана з грубої червоної цегли.

Вона була вдома.