20.05.12. Mykola 

Битва за Фландрію. Ірена. Дюссельдорф-Ґарат

Роман Ірени зі Штефаном тривав більше року. Але він не міг тривати вічно. Не такою була натура Штефана, аби все життя просидіти в нудному індустріальному містечку, навчаючи бюргерів, їхніх жінок, синків та дочок їздити на автомобілі. Створювати сім’ю – це теж було не його. Вже після перших зустрічей він запитав Ірену, чи вона приймає протизаплідні таблетки. Міг і не питати...

[DEPECHE MODE. Freelove]

У жовтні 2007 р. Штефан звільнився з автошколи і подався у мандри. Не те, щоб він зовсім зник, навіть час від часу дзвонив, але ж “новий порт – нова дівчина”... Ірені бракувало його, але вона не прив’язалася до нього настільки, аби сильно переживати його зникнення. Вона більше турбувалася аби з ним нічого лихого не трапилося, бо знала його любов до ризику, до надмірних швидкостей, його запальний характер, який доводив Штефана мало не до бійок з поліцаями... Він вже став невеличкою частинкою її, як ними стають ті, хто провів з нами дитинство, шкільні чи юнацькі роки. Їй хотілося, щоб з ним було все добре, і вона щодня молилася за нього. Люди – як молекули у броунівському русі. Зіштовхуючись, вони передають одне одному частину своєї енергії, частину себе, змінюють траєкторію свою і інших молекул...

Тим часом її концерн переживав грандіозні зміни. Ще у липні 2004 його поглинув енергетичний монстр – E.ON, який утворився від утворення двох величезних транснаціональних корпорацій – VEBA i VIAG. Газовий монополіст злився у фінансово-промисловому оргазмі з концернами, які мали у своєму складі атомні електростанції, хімічні, металургійні та машинобудівні заводи, банки, платформи з видобування нафти, нафто- і газопроводи, телекомунікаційні підрозділи, банки і навіть торгували нерухомістю.

Велася війна з урядовими комісіями за дозвіл на поглинання.

Злиття трьох потужних концернів, якими були Ruhrgas, VEBA та VIAG в надпотужний E.ON Ruhrgas означало вихід на нові горизонти бізнесу. З’явилися кошти для серйозних інвестицій, директори банків як рекламні агенти якогось оріфлейм, обривали дроти керівників концерну, пропонуючи гроші мало не з від’ємною ставкою кредитування.

Підписувалися нові домовленості на постачання газу з Росії. У вересні 2005 р. було підписано контракт про будівництво надмасштабного проекту NordStream, сім з половиною мільярдів євро! Розширювалася географія. 2006 рік – Sonatrach (Алжир), скраплений газ. У Румунії було придбано Distrigaz Nord, в Латвії – частину Latvijas Gāze, в Іспанії – ENDESA. Росли нові бурові платформи у Північному морі.

Щоправда, Йоган Штольц у їхніх приватних бесідах з Іреною не вельми цьому радів. Ні, не тому що для працівників великі поглинання завжди означають скорочення, оскільки відділи різних концернів, які зливаються, дублюють функції одне одного. Інформаційний відділ колишнього Ruhrgas не тільки вижив, але і був розширений. Ірена після п’яти років роботи очолила підвідділ скандинавських країн і стала заступником Йогана Штольца. До неї у підпорядкування потрапило кілька молодих випускників – до того треба було вишукувати інформацію тільки за газовим напрямком, тепер додалася енергетика в цілому, хімія, металургія, машинобудування. Через підписання нових контрактів у Данії та прокладання NordStream по дну Балтійського моря довелося розширити охоплення інформаційних джерел всіма країнами басейну Балтики крім Польщі і Росії (ними займався інший підвідділ).

Їхній відділ вижив тільки тому, що проведений незалежний аудит схожих відділів трьох концернів з’ясував, що саме їхній відділ працює найбільш ефективно, і в цьому велика роль належала її шефу. Він дивився на всі поставлені задачі дещо ширше, не боявся залучати молодих фахівців, які добре володіли пошуком інформації у Всесвітній мережі, відвідували не тільки офіційні сайти, але й шукали інформацію на форумах, в соціальних мережах.

Так, завдяки їхньому відділу було модернізовано ряд елементів системи безпеки на бурових платформах у Північному морі.

Працівників туди набирали по всій Європі, у т.ч. у Східній Європі – в Україні, Румунії, Росії, Словаччині. Психологія німецького працівника передбачала б першим ділом звернути увагу начальника на те, що забійний двигун перегрівається або кріплення проіржавіли. У країнах Східної Європи спілкування з начальством, як правило, зводилося до вербального насильства (з боку начальства). Тому робітники зі Східної Європи, які звертали увагу на недоліки у системі безпеки, не говорили про це своїм німецьким чи норвезьким начальникам через мовний або психологічний бар’єр, але могли залишити повідомлення про це на форумі. І навіть могли проілюструвати проблему. Саме так, через обговорення на геологічному інтернет-форумі, було виявлено ряд серйозних проблем на платформах концерну у Північному морі.

Незважаючи на всі успіхи E.ON, на збільшення зарплати і виплату бонусів, Йоган постійно скаржився Ірені, що їхній корабель пливе не туди. Найбільше його дратували у фірмі, де він працював, дві речі – співпраця з Росією та все більша корумпованість зв’язків з політиками у Німеччині та всій Європі.

Йоган завжди любив повторювати, що він за характером – дрібний крамар, а не бізнесмен, і сам дивується, як потрапив до розширеної Ради директорів такого концерну.

– Знаєте що, Ірена, у дитинстві ми мешкали неподалік невеличкої пекарні. Звідти завжди смачно пахло, і я просто обожнював туди ходити, не тільки за хлібом та випічкою, а навіть і просто постояти, через великі вікна спостерігати, як короткі і грубі руки пекаря, пана Міхаеля, місять тісто. Ірена, я хотів бути пекарем. А став... Раніше наш концерн був як місцева пекарня. А тепер це довбаний макдональдс, тільки хеппі-міл з іграшками дістається політикам...

В один з липневих днів 2008 року пан Йоган постукав до дверей Ірениного кабінету, і, запитавши дозволу, увійшов.

– Гарного доброго дня! Не відволікаю? Ірена, маю до Вас прохання. Ви вільні в цю суботу?

– Так. Доброго дня! – обернулася Ірена.

Її стіл розташовувався так, що вона сиділа спиною до дверей. Це було трохи незручно, але вже так звикла, і не хотіла нічого міняти.

– Маєте якісь пропозиції?

Йоган прилаштувався на підвіконні.

– Маю прохання. До мене має приїхати колега з Франкфурта, Мартін Вендль, я Вам розповідав мабуть про нього, журналіст зі Speigel...

– Щось таке пригадую. Він з Вами вчився... Має лівацькі погляди...

– Хто його знає, які тепер у нього погляди, – усміхнувся Йоган. Ось і побалакаємо з ним, якщо Ви не проти. Він час від часу відвідує свою доньку, вона у притулку для неповносправних у Düsseldorf-Garath. Її звати як Вас, Ірена. Вона дуже любить, коли до неї приходить багато людей. Раніше ми з Руженою приїжджали і з дітьми, а в цю суботу наш Пепік виступає у шкільному театрі, і дружина з дітьми йде на виставу. Якщо Ви не проти, ми б разом з Мартіном поїхали до неї у притулок...

– Треба було мене і раніше з собою брати!

– Мартін рідко приїжджає... Специфічна людина. А без нього до Ірени немає змісту їхати – вона нікого не сприймає, хто приходить без нього... Але якщо хтось приходить з ним, то дуже радіє, просто оживає... Вас я раніше не брав, бо знаєте... Сам не знаю, чому не брав...

– Але ж своїх дітей брали!

– Брав, вона дуже їм радіє. Раніше боявся брати дітей, але Ружена мене переконала... Я думав, що дітям не можна показувати людські страждання...

– Коли виїжджаємо?

– О восьмій будете готові?

– Мабуть.

–Знаю, будете, – усміхнувся Йоган.

Зранку Йоган її забрав з дому, і вони рушили до Дюссельдорфа.

Ессен та Дюссельдорф – це частина однієї міської агломерації, майже одне місто. Мабуть недовго ті часи, коли Ессен, Дюссельдорф, Золінґен, Гільден, Нойс, Вупперталь, Дюйсбурґ та ще десятки рейнських і рурських міст, містечок та сіл зіллються у межах великого німецького Токіо. Чому Токіо? Мабуть тому, що саме в Дюссельдорфі є найбільша в Європі японська громада.

А поки що Йоган з Іреною їхали до Головного вокзалу Дюссельдорфа через всі ці маленькі містечка і села, обіч дороги все ще були ліси і зелені поля, і Срібне озеро. Коли вони вже під’їжджали до вокзалу, дорога пролягала через широкий автомобільний міст над залізничною колією. Це нагадало їй Львів і міст на Левандівці, з якого, як і з моста на Erkrather Strasse у Дюссельдорфі, було видно вокзал.

Дорога зайняла не більше сорока хвилин, весь час вони їхали мовчки, але вже на місці з’ясувалося, що Мартін не приїде тим потягом, який мав бути на дев’яту ранку, а запізниться на 2 години. Тож розчарованим зустрічаючим довелося ще дві години сидіти у кафе на вокзалі, пити кавучай та їсти несмачні вокзальні тістечка.

– Йоган, а чому Мартін не живе зі своєю дитиною? Йому важко про неї піклуватися?

– Важке питання. Коли лікарі на другому році життя дитини сказали, що вона хвора на аутизм, і, можливо, ніколи не почне спілкуватися не тільки з іншими людьми, а може навіть і ніколи не навчиться вимовляти слова «тато», «мама», дружина Мартіна залишила їх, навіть переїхала, здається, до Канади.... Це були сімдесяті роки, самий початок, зі всім тут було важко – важко знайти роботу, важко знайти житло... Мартін працював журналістом у якійсь провінційній газеті, коли дружина їх залишила, намагався більше уваги приділяти дитині, але соціальної допомоги на життя не вистачало... Я хотів перетягнути його до нас в Ruhrgas, але він не міг працювати повний робочий день, не міг їздити у відрядження... Зрештою, коли Ірені було п’ять років, Мартін наважився залишити її у притулку для неповносправних дітей, думав це ненадовго, хотів заробити трохи грошей, і знову бути зі своєю дитиною. Прийняв пропозицію журналу Spiegel, пов’язану з відрядженням до Лівії... За цим відрядженням потягнулися інші – Єгипет, Марокко, Туніс... Потім почав пити і зрозумів, що не зможе більше сам про неї піклуватися, тож дитина залишилася у притулку. Потім переїхав до Гамбурга, але коли спробував забрати її з дюссельдорфського притулку, то не зміг цього зробити. Вона звикла до оточуючої обстановки, до персоналу, тож у Гамбурзі відмовлялася їсти, вередувала. Тому Ірена залишилася у Дюссельдорфі. І він приїжджає з Гамбурга її навідувати... Думаєш він її частіше навідував би у Гамбурзі? Маю сумнів. Він або тижнями безпробудно п’є, або у відрядженні, або просто випадає з життя. І з жінками у нього не склалося. Мартін не те що не може завести сім’ю, він просто ненавидить такий соціальний інститут, як сім’я. Одного разу, як він розповідав, одна з його співмешканок дуже вже довго у нього затрималася у квартирі. Почала готувати їжу, прибирати... І знаєте що він зробив? Привів додому двох дівуль... І цілу ніч з ними розважався. Ту жінку, яка вже почала вити у нього в домі сімейне гніздо, як вітром здуло... Хоча жінки його дуже люблять. Не знаю, що вони у ньому знаходять. Не знаю, мабуть негарно його обговорювати...

– Це я почала... А як Ви з ним познайомилися? Ви щось казали, що вчилися разом?

– Я тільки розпочав навчання, це був 1968 рік... – Йоган посміхнувся. – Я був чемним хлопчиком, з католицької сім’ї, кожного тижня ходив до сповіді і до причастя. А тут університет, у коридорах стійкий запах марихуани... Бути студентом у ті часи означало бути бунтарем... Рік перед тим у Берліні поліцаї вбили Бенно Онезорґа, він був студентом-мистецтвознавцем, прийшов протестувати проти того, аби іранський шах послухав «Чарівну флейту» Моцарта, а отримав кулю в голову. Потім стріляли у Руді Дучке... Протестувати було круто. Я хотів просто вчитися, вивчати арабську та перську, але яке навчання, як у аудиторіях замість професорів виступають з політичними лекціями студенти з Соціалістичного союзу німецьких студентів? Одним з них був і Мартін. Він вже був на старших курсах, їздив до революційного Парижа, був на барикадах. Звичайно, Гайдельберг це не Бонн, не Берлін і не Франкфурт, але цікаві події були і у нашому університеті... Мартін водив мене з собою по різних зібраннях, мені було весело, але весело було лише рік. Потім всі ті, хто разом виступали проти поліцаїв, пересварилися між собою, хтось пішов в політику, хтось став терористом... Мартін особисто знав Даніеля Кон-Бендіта і навіть Ульріку Майнгоф...

– Відомі особи... Коли ще я навчалася в Ґьоттінґені, я читала статтю про 1968 рік у Німеччині, але я все ж таки не розумію, в чому причина такого сплеску активності. Чому саме 1968?

– Кажуть, у той рік на Сонці був черговий спалах, – Йоган посміхнувся. – У кожного, мабуть, були свої причини. Мартін казав, що чи не найбільшу роль у паризькому бунті відіграло те, що для жіночого студентського гуртожитку було встановлено комендантську годину. В’єтнам, марихуна, сексуальна революція, Beatles. А ще, мабуть, сильний страх перед поверненням нацизму. Тоді німецькі університети мали сильну внутрішню автономію, як, зрештою, і тепер, але більшість справ вирішувалася звичайними професорами, студентів до вирішення багатьох справ не допускали. Багато хто з професорів мав нацистське минуле. Я пам’ятаю, у 1969 році, коли я був на другому курсі, нашим ректором став історик, Вернер Конце, дуже цікава і розумна людина. Його дід розкопував стародавній Пергам... Так от, незважаючи на те, що Конце був хорошим істориком, пам’ятаю його лекції по соціальній історії... у минулому він був членом НСДАП, і на стінах нашого гуртожитку, на партах, на підвіконниках можна було прочитати набір цифр... зараз згадаю.... 5.089.796 – номер його членського квитка НСДАП. А ще йому пригадали наукову статтю з студентських років, про те, що основною причиною слабкого розвитку промисловості у Білорусії є те, що більшість засобів виробництва там завжди належали євреям. Звичайно, він давно вже був зрікся цих поглядів, і покаявся за членство у нацистській партії, але йому пригадали все. На його лекції забігали і кидали у нього сміття... Я хоч і не вчився на історика, ходив на його лекції. Він вчив трактувати всі суспільні явища ширше, ніж ми звикли... Я багато чого від нього взяв.

– А хіба була тоді загроза повернення нацизму? Справжня загроза?

– Якщо судити з позиції сьогоднішнього дня, мабуть ні. Але тоді здавалося, що так. Я пам’ятаю як семирічним хлопчиком ходив з батьком на футбол і там співали Horst Wessel Lied. Німецьке військо розпочинало ядерне переозброєння. Ми робили напалмові бомби для війни у В’єтнамі. І взагалі, навколо, здавалося, дуже вже багато старих нацистів. В уряді, в мерії, в університеті, серед журналістів... До речі, тоді Bild i Spiegel дуже ненавиділи. Іронія долі, але Мартін зараз працює в Spiegel.

– Здається, скоро вже потяг має прибувати...

– Так, йдемо, зустрінемо Мартіна. Це питання, яке Ви підняли, треба обов’язково з ним обговорити. Можливо, він щось більше скаже, він журналіст, політикою колись цікавився, не те що я, бюргер...

Вони вийшли з кафе і, перейшовши через центральний зал Головного вокзалу у Дюссельдорфі, вийшли до першої колії, куди мав прибути швидкісний ICE 517 з Дортмунда. Потяг прибув вчасно, довга біла сталева сигара з тонкою червоною поздовжньою лінією спершу швидко промчала повз них, а потім ніби миттєво, але водночас і поважно, зупинилася. Розчахнулися автоматичні двері вагонів. Йоган з Іреною майже вгадали, де слід чекати – п’ятий вагон, в якому їхав Мартін, зупинився неподалік від них. Оскільки кінцева зупинка ICE 517 була у Мюнхені, з вагонів майже ніхто не виходив.

Ірена відразу подумала, що це Мартін, коли з вагону вийшов середнього зросту худорлявий чоловік у джинсовому костюмі, з бородою. За плечима він мав невеличкого наплічника, такого, якого мають з собою кур’єри-велосипедисти. У руках він тримав пачку цигарок.

– Це просто якась дискримінація. Треба було їхати регіональними потягами, – там ще хоч збереглися вагони для курців. А у цьому InterCity всюди палити заборонено, – сказав він замість привітання. – Мартін, Мартін Вендль, – представився він Ірені і простягнув свою руку з довгими пальцями та жовтими від сигаретного диму неакуратно обрізаними нігтями.

– Ірена Радойчич.

Після привітання з Іреною Мартін міцно обняв Йогана.

– Скоро доведеться боротися за права курців, – продовжив він свою тему по дорозі до авто. Сподіваюся, Ірена не буде дуже проти того, аби я запалив цигарку в машині. У поїзді не можна, у кафе не можна, на пероні не можна... Ірена, я Вам дуже дякую, що Ви з нами їдете до моєї доньки. Не знаю, чи Йоган Вам казав, чому серед нас має бути жінка...

– Не казав.

– Гаразд, я Вам скажу. Розумієте, моя донька... вона... ми до того часу, як їй виповнилося два роки жили всі разом, я, Ірена і моя колишня дружина Роза. У Ірени збереглися ці дитячі спогади про сім’ю. Розу вона пам’ятає погано, мене добре. Будь-яка жінка, з якою я приходжу її навідувати, автоматично в очах Ірени перетворюється на її маму, на Розу. Якщо я приходжу сам або тільки у чоловічій компанії, то часто вона мене навіть не впізнає, зовсім на мене не реагує... Персонал жіночий притулку вона теж увесь знає, мусить бути хтось зі сторони. Дітям вона теж дуже радіє. Ми з Розою і з нею часто гуляли парком... Одним словом, я Вам ще раз дякую, що погодилися приїхати... З мене поганий батько. Вибачте мені...

Як тільки вони сіли у авто, Мартін розмістився поряд з водієм, прочинив своє вікно, запалив цигарку і жадібно, великими затяжками, почав ковтати сигаретний дим. Він сидів трохи розвернувшись до вікна, ніби виглядаючи у ту шпарину, яка утворилася між дверима і приспущеним вікном. Ірені, яка сиділа позаду, чітко було видно його сивий йоржик, його зморшкувате втомлене обличчя з колами навколо синіх очей, вольове виступаюче підборіддя. Щось їй у ньому подобалося, якась нескореність. Він був ніби повною протилежністю домашньому Йогану, принаймні за виглядом.

Дорогою всі мовчали, кожен думав про своє. У суботу дороги Дюссельдорфа були майже порожніми, тож вони доволі швидко доїхали до брами притулку для неповноправних, розташованого у південній частині міста. Брама була прочинена, сьогодні був день відвідин. Сам притулок розташовувався неподалік від річки, у густому парку. Це була триповерхова будівля побудови сімдесятих років, з великим паркінгом, окремими корпусами для пацієнтів різного віку.

Вся споруда, яка довгою ламаною геометричною лінією простягнулася вздовж річки, потопала у зелені. На території було кілька ставочків, обгороджених невисоким парканом, парк був перерізаний зовсім не німецькими кривими доріжками з безліччю зручних лавочок. Вхід до притулку був обладнаний пандусом, всередині у всіх коридорах вздовж стін були закріплені бильця. На дверях кімнат, де мешкали пацієнти, висіли керамічні таблички з їхніми іменами. Кожна табличка була оригінальна, зі своєю мініатюрною фігуркою – сонечка, квіточки, скрипки тощо. Ця відмова від звичних номерів, від цифр, які позначають місця перебування людей в готелі, лікарні, в’язниці, дуже зворушила Ірену. Вона подумала, що ці керамічні таблички з іменами може навіть більше ніж пандус, бильця і усміхнений персонал говорять про те, що тут для людей намагаються створити атмосферу дому, адже номери на дверях наших помешкань свідчать про те, що ми тут тимчасові гості.

У Німеччині і всюди у Західній Європі люди з фізичними та психічними вадами, крім якихось вже дуже важких випадків, живуть серед людей, ходять чи пересуваються на візках вулицями, їх можна побачити у транспорті, у кафе, в кінотеатрі, школі та університеті. Це в Україні вони приречені бути вічним тягарем для своїх батьків чи інших родичів, сидіти у чотирьох стінах на смердючих матрацах і дякувати за те, що не помирають з голоду.

Ірені пригадалася атмосфера львівської психлікарні на Кульпарківській, куди вони з мамою приходили навідувати мамину цьоцю, яку туди помістили “добрі родичі” аби привласнити її квартиру. Бруд, сморід від ліків, згорілої каші і туалету, синьо-сіра білизна, обдерті стіни зі слідами затоплення, цвіль, ґрати на вікнах. А ще їй запам’яталися крики з туалету, розташованого неподалік від палати, де лежала цьоця. Відділення не були поділені на жіночі і чоловічі, тож брудний туалет часто ставав місцем для сексуальних побачень божевільних або просто нещасних пацієнтів психіатричної лікарні.

Тут все було по-іншому. Табличка біля входу обіцяла всі види турботи і піклування – Stationäre Pflege, Tagespflege, Nachtpflege, Kurzzeitpflege, Häusliche Pflege, світило сонце, пробиваючись через великі вікна коридорів.

Донька Мартіна сиділа у інвалідному візку, вдягнута у довгу коричневу спідницю та білу сорочку. Обличчя майже не було видно, вона сиділа згорблено, стиснувши докупи коліна і руки, які лежали на колінах. В кімнаті був ідеальний порядок. На столі стояв вазонок з квітами, Біблія, якась маленька скринька і маленька іграшкова машинка. Всі предмети були розташовані від великого до найменшого.

Першим без стуку увійшов Мартін. Він заглянув до кімнати і сказав:

– Де живе моя маленька пташка?

Так звертаються до маленької дитини, а тут дорослий дядько, майже дід, говорив до майже сорокарічної жінки.

Мартінова донька підняла голову. Її втомлене зморшкувате обличчя чомусь з монголоїдними рисами просяяло раптовою цікавістю, у карих очах з’явилася радість. Вона стала з візка і почала неголосно плескати в долоні, промовляючи: “Vater, Vater, Vater”. Потім її погляд впав на Ірену. “Mutter, Mutter, Mutter”.

Мартін обійняв її, взяв за руку, і вони всі разом рушили на прогулянку до парку. Йоган завбачливо покотив перед собою інвалідного візка, хоч Ірена Вендль йшла своїм ходом. Дорогою Мартін розповідав своїй доньці про свою роботу, що у нього нового, кого він зустрічав. І знову це здалося нашій Ірені фантасмагоричним. Щойно він говорив до неї як до немовляти, і зараз говорить як з дорослою. Вона з запитанням у очах глянула на Йогана. Він вгадав, що вона хотіла у нього запитати, і неголосно сказав: “Вона любить слухати, як він говорить, про що б він не говорив”.

Дорогою донька Вендля стрибала то на одній, то на другій нозі, з її вуст вилітали якісь звуки, перемішані зі словами “тато” і “мама”. Була гарна погода, субота, тож надворі біля притулку було багато людей. Вони зупинилися біля ставка. Ірена Вендль збирала пласкі камінці і складала з них пірамідки, рвучкими рухами рвала траву, прокладаючи доріжки між пірамідами. Її гра не була схожою на дитячу, у ній була якась ніби доросла продуманість. Час від часу вона підбігала до своїх відвідувачів, закликаючи їх подивитися, що у неї вийшло. Свої дії донька Вендля супроводжувала дивними пташиними звуками.

Мартін продовжував їй розповідати про свою роботу, поїздки, статті, лекції, про сусідів-турків, про те, що у нього зламався “Вольксваґен-Гольф”, про те, що він вже менше курить, всього дві пачки на день.

Десь через дві години до них підійшла працівниця притулку і запросила на обід. “Йдемо їсти,” – сказав Мартін до доньки. Та радісно застрибала і заплескала в долоні, а потім взяла Ірену та Мартіна за руки.

Обід для відвідувачів у їдальні притулку коштував символічні 3 євро з персони. Вибір страв був небагатий – горохова зупа з сосисками або рис з морепродуктами, на десерт напої на вибір та тістечка. Спершу опікунка Ірени Вендль запропонувала свою допомогу у її годуванні, але Мартін сказав, що впорається сам. Він сів біля своєї доньки і терпляче погодував її з ложки.

Після обіду Ірена Вендль слухняно сіла до інвалідного візка і задрімала. Це була частина її повсякденного розпорядку – спати після обіду, тож вони відвезли її до її помешкання, і Мартін акуратно переклав її на ліжко, знявши взуття.

– Вона проспить не менше двох годин.

Вся компанія відвідувачів знову вирушила до ставка. Мартін дуже хотів запалити цигарку, тож, узявши переносну попільничку з автомобіля Йогана, вийшов аж за браму притулку – на його території палити було категорично заборонено. Через відкриту хвіртку Ірена з Йоганом вийшли до Рейну. Річкою неспішно пливли баржі та прогулянкові катери, схилялись до води вітрильники.

– Тут неподалік є гарний замок, вірніше палац, Schloss Benrath. Якщо Ви не проти, зараз до нас приєднається Мартін, і підемо туди. На території є штучне озеро, канал, два музеї – паркового мистецтва та природничої історії. Коли б ми там не були, у парку та біля палацу завжди знімають якісь фільми...

– Я вже там була, і неодноразово, – сумно посміхнулася Ірена. І все це бачила – і рожевий Corps de logis, і бокові павільйони, і чорних лебедів на озері, і обидва музеї, і оранжереї зі східною чудасією. Самотність робить з нас чудових читачів і туристів... Але чому б не піти ще раз?

Через деякий час до них приєднався Мартін. Однієї цигарки йому було мало, довге утримання від паління змусило його припалювати одну сигарету від іншої.

Дорогою до парку всі мовчали, але перед самим входом Мартін зупинився і сказав:

– Не знаю що робити. Алжирська газета“El Khabar” замовила мені цикл статей на тему промислового розвитку Німеччини. Вони дуже хочуть отримати алхімічний камінь економічного процвітання, зрозуміти, чого у німців виходить, а в них – ні. І відмовлятися негоже... Поки їхав у поїзді, хотів вас попросити мені допомогти. Ви ж працюєте на нашого енергетичного звіра... Може поділитеся, у чому ж секрет?

Мартін вдавано хитро примружив очі.

– Ти рідко буваєш у нас в Ессені. Давай завтра йдемо до Музею Круппа. Там у тебе буде натхнення написати про економіку Німеччини, – сказав Йоган. – Переночуєш у нас. Ружена дуже за тобою скучила, і діти теж. Ірена до нас приєднається, правда ж? Такі гарні зараз літні дні, не сидіти ж у бібліотеці!

– Гаразд, неділя у мене вільна. Дякую за запрошення.

Після прогулянки по квадратному парку біля Рожевого замку, вони знову рушили до притулку. Ірена вже не спала, вона сиділа на ліжку так само, як на початку їхнього візиту сиділа у візку, непорушно, стиснувши коліна, поклавши на них руки долонями догори, опустивши голову. На слова Мартіна вона більше не реагувала.

Засмучений Мартін повернувся до Йогана з Іреною і сказав:

– Таке буває. Вона сьогодні більше нікого не хоче бачити...

І рушив до виходу, рефлективно витягнувши з пачки цигарку. Ірена з Йоганом поплелися за ним.

Дорогою всі мовчали. Мартін курив цигарку за цигаркою, засипавши акуратний салон Йоганового автомобіля попелом, задимівши його. Ірена страх як не любила тютюнового диму, але нічого не казала. Вона увесь час думала про свою тезку, яку вони сьогодні навідували. Про те, що ця жінка ніколи в житті не відчує того, що відчувала вона, Ірена Радойчич, ніколи не побачить всього багатства світу, не прочитає книжок, не зазирне під руки водоспадів, не народить дітей. Ніколи не полюбить чоловіка, його силу і слабкості, не буде знати щасливих ранків і ніжних вечорів, а має лише ліжко, стільчик, інвалідний візок, харчування за розкладом та велике вікно у сад, сидіти і чекати (якщо чекати!) наступного візиту батька, згадувати (якщо згадувати!) дитинство з мамою і з татом.

Якими маленькими видалися Ірені її особисті проблеми, її відчуття самотності і навіть непотрібності, перед життям людей з притулку. І байдуже, що у них тут умови у тисячу разів кращі, ніж в Україні в таких людей. Все це все одно не життя, а довга мука під наглядом дбайливих лікарів.

Тримають душу цупко

На цій гидкій землі

Тверді холодні пальці

Байдужих лікарів.

(“Чорний вересень”, “Весна”)

А може так має бути? А може ці люди щасливі своїм особливим щастям у своєму особливому житті? Може цей прихід батька для неї важливіший, ніж всі мої переживання за Сашком, за прочитані книжки і сторазбаченіміста, за жіноче щастя зі Штефаном? Звідки мені це знати? Може Бог має для них свій план, і це ми нещасні, бо багато маємо, і будемо за це відповідати, а вони щасливі, бо їм дано мало всього, крім випробувань, і з них мало запитають? Може це ангели? Може це така небесна перевірка для нас, такий тест на те, які ми люди, як ми про них піклуємося. Не тільки про чистоту, порядок, їжу чи ліки для них. Але чи ми не відгороджуємося від них за охайними притулками, за соціальними виплатами, за пожертвами у церкві. Чи сприймаємо їх як людей?

Ірена не могла знайти відповіді на свої питання.