26.02.12. Mykola 

Битва за Фландрію. Ірена

Ірена Радойчич нікуди не хотіла їхати. Сирого та непривітного лютневого дня, коли під ногами була нестерпна плюта, перед головним корпусом університету її перестрів декан, і попросив зайти завтра до нього на важливу розмову.

Важлива розмова полягала в тому, що нещодавно ректор повернувся з Києва, де Німецький інститут Східної Європи проводив презентацію своїх програм для України. Серед них була стипендія на однорічне навчання на економічному факультеті одного з німецьких вузів, на вибір. Треба було когось відправити на співбесіду до Києва, а насправді не було кого. Були студенти-старшокурсники з факультету іноземних мов, які добре знали німецьку, але зовсім не орієнтувалися в економіці. Водночас, серед міжнародників та економістів годі було знайти когось, хто більш-менш пристойно володів німецькою. “Тож вирішили відрядити Вас, Ірена”, – сказав декан. “Але мене забули про це забули запитати”, – подумала Ірена, але мовчки кивнула головою.

Співбесіду у Посольстві Німеччині в Україні на вул. Володарського вели сам пан посол Дітер Брюллє, вічноусміхнений брюнет у сірому костюмі з зеленою (!) краваткою, смуглий, зовсім не схожий на німця директор Німецького інституту Східної Європи пан Ганс Кролль, та висока худа білявка років 50-ти, пані Едіта Штупф, представник спонсора стипендії, Deutsche Boerse. Ганс Кролль постійно дивився у вікно, Дітер Брюллє з задоволенням щирив зуби і теж нічого не питався, а пані Едіта вела справжній допит. За всі три години, виділені для співбесід з претендентами, вона жодного разу не посміхнулася, не виходила на перекур, хоч була затятим курцем, не випила жодного ковтка води чи апельсинового соку. Всім нещасним студентам вона ставила складні запитання, які стосувалися роботи біржі, економіки підприємств, валютного регулювання. Коли Ганс Кролль спробував щось пожартувати, вона кинула на нього такий погляд, що він більше нічого не сказав до кінця всіх співбесід, крім Danke. Якщо хтось з допитуваних починав затинатися або молоти казна-що, пані Едіта відразу переривала розмову, сухо дякувала і просила зайти наступного.

Пошукачів стипендії охорона впустила всередину відразу. Натовп, який оточував одноповерхову будівлю німецького посольства у Києві, заздрісно провів їх поглядами. Навколо будівлі, з обох боків дороги, скупчилися люди, які прагнули отримати заповітну німецьку візу. Окремо виділялася група чоловіків середнього віку, одягнутих майже однаково, у чорних або коричневих шкіряних куртках та кепках. Вони стояли мовчки, черга підсувалася організовано, штовханини не було. Це були ті, хто нібито їхав до Німеччини з метою купівлі автомобіля, так звані по карнету. Окремо виділялися представники німецької та єврейської громади, які мали набір емігрувати. Там вже порядку не було, стояв крик, мат, хаос. Після того, як чергову партію людей по еврейскому вопросу запустили всередину, якийсь низенький старенький дідок у довгому пальті, тримаючи в руках радянського бюрократичного портфеля, рвонув через дорогу до брами посольства. Рвонув так, що його мало не збила машина, яка в цей момент виїжджала з брами. Виявилося, що дідок не розібрався, і з самого ранку чемно стояв серед карнетчиків, тоді як його очередь була на протилежному тротуарі. Найменш організованою чергою, а насправді просто натовпом, були звичайні прохачі німецької візи за запрошеннями. Серед них постійно сновигали підозрілого виду молодики, які пропонували різноманітні послуги – від заповнення візових анкет, продажу місця в черзі до шенгенських віз з гарантією. Голосно і дзвінко кричали жінки, які продавали напої: “Чай, кофе, капуччино!”.

Ірена спокійно спостерігала все це, очікуючи, доки її викличуть на співбесіду. Претендентів просили за алфавітом, тож вона була в числі останніх. Всі члени імпровізованої комісії виглядали втомленими. Едіта крізь зуби задала їй кілька питань, отримавши на них доволі чіткі відповіді гарною німецькою мовою (от що значить репетитор, який мешкав у Німеччині!), закивала головою і навіть повернулася до своїх колег. Далі тон німкені вже був не таким суворим, і навіть подяка з її уст пролунала не так сухо.

Пані Едіта найбільше в житті цінувала професіоналізм, чесність та акуратність. Від всього, що було зроблено неакуратно, поспіхом, абияк, її буквально вивертало. Якою важкою була її мандрівка в Україну! Її нервували непричесані, погано вдягнуті вічнопохнюплені люди, обдерті будинки, калюжі під ногами, давно не миті автомобілі, ями на дорозі, ворони біля смітників, і навіть сіре небо, яке нависало над столицею цієї нещасної держави. Вона хотіла чимшвидше повернутися до свого рідного Франкфурта, білих скатертин сусіднього кафе і чистих вікон хмарочосів. А завтра ще цілий день перебування та екскурсії до якихось місцевих музеїв!

Співбесіда завершилася близько третьої, до поїзда ще було добрих 7 годин, тож Ірені треба було якось вбити час. Вона пішки піднялася до станції метро “Університет”, доїхала до “Золотих воріт”, пройшлася по вулиці Ярославів Вал, дійшла до Хрещатика, звідти – на берег Дніпра біля “ярма”, стадіон “Динамо”. Так минув день. Близько дев’ятої сіла у метро, і за півгодини до відправлення вже розташувалася у купе фірмового поїзда. З динаміків лунала дебільна пісня “Соколів” про Львівську залізницю, яка не тільки відвозить, але і привозить. Крім неї у купе нікого не було. Тож знову наодинці зі своїми думками.

Від цієї поїздки вона чекала занурення у якусь іншу дійсність...

Вчора, коли потяг, віддалившись від Львівського вокзалу, переїжджав залізничний міст над проспектом Чорновола, коли робив півколо біля стадіону СКА, спогади, прокляті спогади, знов здушили горло, увірвалися у мозок, на очах виступили сльози. Це ж той самий стадіон СКА, на який вони з Сашком ходили на концерт, це та сама вулиця, по якій вони під дощем поверталися додому – громадський транспорт вже не ходив, а на таксі просто не було грошей. Он там вдалині світиться вогнями Високий замок, де вони любили влітку сидіти на розстеленому Сашковому сірому піджаку, секонд-хендівському піджаку, у який Сашко вдягався тоді, коли надворі ставало трохи холодніше, звичайно він ходив у джинсах і сорочці. Одного червневого дня вони сиділи на схилі Лисої гори, що біля Високого замку, і Сашко побіг доганяти яскравого жовто-чорного метелика. “Це дух імператора Франца-Йосифа”, – сміявся Сашко – “Він прилетів подивитися, що робиться у Лємберґу за його відсутності”.

А в Лємберґу робилося ось що: Сашко пішов від неї. Кинув заради якоїсь довгоногої білявої дурепи, на вигляд першокурсниці. У той день, сонячний січневий день, вона побачила, як він вів її за руку, стрибав біля неї, оббігав навколо, щось весело розповідав. А тоді, побачивши Ірену, яка на все це дивилася, порівнявшись з нею, пробурмотів “Привіт”, і рушив далі. “Привіт”! І це після трьох з половиною років зустрічей, після тисяч поцілунків і обійм, після десятків спільних ранків, які вони зустрічали в гуртожитку, на квартирах у друзів, у студії художника-алкоголіка під дахом будинку на початку Чупринки, у наметі в Карпатах, після годин розмов по телефону-автомату, після всього-всього-всього. Всього такого, що годі описати. Просто “Привіт” і потуплений погляд. Він їй навіть не подзвонив, не зустрівся, не пояснив… Але хіба від того їй стало б легше?

В той перший день вона просто не розуміла, що сталося. Це був як больовий шок, коли у перші секунди ніби нічого особливо не болить, просто щось муляє, а потім біль накриває океанською хвилею, страшний пекучий біль і чомусь сором, чомусь докори сумління, чомусь почуття власної неповноцінності. Зранку вона дивилася на своє відображення в дзеркалі: “Яка я страшна, некрасива, груба, недолуга, тупа, закомплексована”. Від злості до себе поступово приходила злість на батьків, на Богу душу винних однокурсників і викладачів, на перехожих, на цей сніг, вулиці, авто, сторонні звуки. Сідаючи в тролейбус від головного корпусу до Привокзальної, вона нікого навколо не бачила. У неї був такий вигляд, що навіть кондукторка на неї дивилася співчутливо, і нічого не запитувала. По щоках текли сльози, хотілося вголос ридати, і лише роблячи над собою над зусилля, вона себе стримувала. Іноді вона просто сідала на трамвай і намотувала круги. Або гуляла їхніми з Сашком місцями. Або годинами сиділа біля дитячого майданчика. Навколо бігали щасливі малюки і пліткували молоді мами, але цього всього для неї не існувало.

Мама бачила, що з нею щось робиться, але ні про що не розпитувала. У неї навіть не було подруги, аби все їй розповісти!

В голові постійно крутилося кольорове кіно. Як вони познайомилися, як вони… Ці спогади завдавали їй майже фізичного болю, але вона не могла нікуди від цього подітися. Так, час лікує, але той час все не приходив і не приходив. Їй бракувало його зелених очей, його непокірного солом’яного чуба, його постійних філософствувань, вигадок, мрій, поцілунків, доторків, запаху його сорочки. Його сміху. Навіть його витівок, які так дорого їй обходилися.

Сашко був невиправним ідеалістом. До того ж ніяк не міг визначитися, яка саме філософська система чи ідеологічне вчення йому найбільше імпонує. Він тусувався з анархістами і скінхедами, ходив на збори до націоналістів і соціалістів, читав Маркса і Гайдеггера, курив марихуану у відповідних компаніях, пив пиво на газоні біля університету. Майже ніколи не з’являвся в університеті, постійно завалював сесії. Від остаточного вильоту його завжди рятувало те, що він міг за ніч підготувати і здати будь-який предмет як мінімум на чотири бали. Одного разу, провівши ніч у медвитверезнику, він доспав своє на широкій батареї перед аудиторією, де молода викладачка приймала екзамен з логіки. Зайшов останнім і склав іспит на відмінно.

Вдома він теж майже не з’являвся. Там і так мешкало забагато людей, як на 16 квадратних метрів гуртожитської кімнати – батько, мати і молодший брат. Тож ночував Сашко в гуртожитку, де його знали всі комендантші і прибиральниці, міліціонери, студенти всіх курсів і факультетів, в офісах політичних партій і громадських організацій, в редакціях невизнаних газет, вдома у своїх приятелів, не одну ніч провів у кімнатах попереднього затримання різних львівських райвідділів, на головному вокзалі, і навіть на лавочках біля Оперного. Лише останній рік вони жили разом у невеличкій вбитій однокімнатній квартирі на Замарстинівській, яку Ірена винаймала за 30 доларів на місяць.

Того року Сашко влип у неприємну історію. У парку Костюшка його компанія чи то скінхедів, чи то просто футбольних фанатів, зустріла своїх “ідеологічних супротивників” – таких самих безвусих пацанів, які замість 1488 на стінах писали “Fuck the Nazi” та “Жоден не є нелегалом”. Слово за словом, в когось з пацанів в руці блиснув ніж, і коротка сутичка для одного з молодих романтиків закінчилася смертельним ударом в серце. Через дві години їх всіх пов’язали на точці, хтось доніс. Хто саме сяде за вбивство мєнти з’ясували швидко, ножа він навіть не ховав. Але далі тримали всіх. Когось витягнув дядько з пожежників, когось викупили батьки, а за Сашка нікому було вступитися. Слідчий хотів неймовірну для студента суму – 500 доларів.

У той час Ірена вже мала невеличкий підробіток – робила переклади для однієї відомої у Львові перекладацької фірми. У батьків вона просити не хотіла, у багатих одногрупниць теж. Вона пішла до власниці перекладацької фірми, Мирослави Петрівни, і попросила в борг ті 500 доларів. Мирослава Петрівна була меткою жіночкою. Гроші дала. Але потім на півроку завантажила Ірену перекладами так, що позичені гроші принесли непоганий прибуток. Ірена сиділа ночами, перекладаючи різноманітні інструкції до електрочайників, імпортні фактури і навіть любовні листи закоханих канадійців. Але Сашко був цілий і неушкоджений. Сидів на дивані і читав біографію Фрідріха Ніцше. Її Сашко, і більше нічий.

А як вони познайомилися! У липні 1998 р. вона прийшла в університет відпрацьовувати так звану практику, яка полягала в тому, що недосвідчених щойно-студентів примушували мити вікна і підлогу, носити меблі, шкребти парти. Їй видали відро з водою і бруднющу ганчірку. Ганчірка була така смердюча, що Ірена несла її у витягнутій руці і всім своїм виглядом показувала, що зараз буде рвати. По коридору йшов доволі високий світловолосий хлопець у джинсах і зеленій сорочці.

– Я і не знав, що в універі такі симпатичні прибиральниці, – каже він.

– Я не прибиральниця, я практику відробляю, – відповіла Ірена.

– Послухай мене, яка практика? У тебе ж навіть заліковки ще немає, куди ту практику поставити. Вас тупо юзають як безплатну робочу силу. Кидай то відро і пішли гуляти.

– Але нам сказали, що хто не пройде практику, на перший курс не зарахують.

– Які бувають наївні чукотські дівчата! Ти вже поступила, пройдеш ти ту практику чи не пройдеш, ніхто тебе з універу не вижене. На крайняк, скажеш, що була хвора. Кидай те відро і тряпку!

Сама не знаючи чому, Ірена, яка завжди і всюди чинила правильно, слухалася вчителів, батьків, яка ніколи навіть не списувала, поставила відро на підлогу, кинула в нього ганчірку і рішуче сказала: “Пішли!”.

І вони пішли, 17-річна дівчина і 19-річний юнак, через парк Костюшка догори на Коперніка, по Гвардійській до Стрийського парку, а потім на атракціони у Парку [організованого безкультур’я] імені Богдана Хмельницького. І так їй було легко з ним, так весело, захопливо, всю дорогу вони проговорили, просміялися. Можливо це тому, що він нарешті здав літню сесію, а вона поступила в цей клятий університет, поступила з першого місця в списку, і рік, витрачений на репетиторів не минув намарно? А може вони просто були дуже молоді і п’яні цим дивовижним літом 1997 року? А може… Хто знає?

У ці три з половиною роки у них було різне. І суперечки, і образи, і сльози. Були щасливі моменти примирення, нетривалі розлуки, листи з віршами. А місяць тому… А місяць тому він просто зник, а потім з’явився з тією…

Єдиною людиною, з ким Ірена поділилася своїм горем, був Лука Валерійович, майстер з “Оптики” що на початку проспекту Чорновола. Одного разу вона зайшла туди полагодити оправу своїх окулярів. Приймальниці на місці не було. В приміщенні закладу стояв вбраний у чистий халат худий старший чоловік з сивим волоссям і пронизливо блакитними очима. Він про щось вів бесідою з огрядною старшою пані в старомодному капелюсі. Поки Ірена чекала, пані пішла. Чоловік підійшов до неї, гарно посміхнувся, як до своєї дитини, і сказав: “Що, Кє – Каштанова ти тут робиш? Невже в такої молодої і красивої вже очі погано бачать?”. Він не заїкався, просто в нього була така манера говорити. Коли він хотів підкреслити якесь слово, він спочатку вимовляв його першу букву з якоюсь голосною, а потім вже саме слово. Він взяв в неї окуляри, підморгнув і сказав: “Я це все зроблю. Прийди біля пе – п’ятої, все буде готово. Тільки чекай мене на вулиці, щоб пе –приймальниця не знала, що я роблю тобі мимо кє – каси”.

Того дня вона прийшла біля п’ятої вечора. З “Оптики” вийшов елегантно, хоч і скромно вбраний старший пан, акуратно несучи в руках футляр від окулярів.

– Ну що, Кє – Каштанова, йдем на каву.

Ірена дуже здивувалася, що ремонт окулярів може передбачати ще й похід з незнайомцем на каву, але чомусь погодилася. Можливо тому, що до її електрички на Пустомити ще було зо дві години. Лука Валерійович грошей з неї не взяв, заплатив за каву з тістечками. Несподівано для себе, Ірена відкрила для себе людину глибокої душевної рівноваги, мудру, наділену величезним життєвим досвідом, чуйну. Лука Валерійович став її найкращим другом. Ця пара виглядала дуже дивно – старший пан років 60-ти і двадцятирічна дівчина. Вони відтоді часто ходили на каву з коньячком. Він розповідав їй епізоди зі свого життя, про свою доньку, яка з чоловіком виїхала до Греції, про свою сварливу на старості дружину, вона ділилася з ним майже всіма своїми дівочими секретами.

Одного дня він витягнув з кишені маленький прозорий пакетик, в якому був шматок зуба. Ірена дуже здивувалася, і запитала його, чи це не прихований від Зубної феї молочний зуб його доньки.

– Ні, це те, що я називаю Зерном правди. Це моє Зерно правди, тут живе моя совість, і як ніяк не можу визначитися, чи вона чиста чи заплямована.

– Лука Валерійович, любите Ви говорити загадками, взялися розповідати, то не тягніть кота за хвіст.

– Добре, Кє – Каштанова, я тобі розповім. Тільки ти нікому ні мур-мур.

З часу першої зустрічі він жодного разу не назвав її на ім’я, тільки Каштанова.

– Дуже давно, год з 15 тому я був мє – мєнтом, служив сє – слєдаком в Луцьку. І от визивають мене оглянути одну хє – хату. Тай знайшли якогось повішеного. Судмедексперт написала, що там у нього синяки по тілу, зламані ребра, слід від шє – шнурка, на якому він повісився, не відповідає остальним слідам на шиї. Крісло, яке під ним бє – було – поломане. Коротше, як він на нього міг ве – вилізти, затягнути собі удавку на шиї непонятно. На кухні на столі стоїть чай, лежить гє – газета Советский спорт. Сам дядько зе – здоровий, в синьому трєніровочному костюмі. Я по хаті ще сам пошарив, після експертно-криміналістичної групи, і знайшов оцей зе – зуб у дірці між паркетинами. Хотів його до дє – дєла пріобщіть, так сказать. Коротше, думка у мене була така – у хаті була драка, причому його пару чоловік бе – било, а потом задушилі і повісили тіпа сам удавився… Комусь у драці зуби повибивав. Значить можна шукать по стоматологах і по травматологіях. Ти не думай, Кє – Каштанова, що дядько Лука Валєрійович був поганий мєнт. Пару убійц я на той час уже зловив, кє – капітаном був. Во! І тут визиває мене наш папік, начальнік райотдєла. І каже, так і так, Валєрійович, діло треба закривать, з обкома звонілі, шо мол ле – любовніца у того чоловіка убитого була, да й пішла від нього, от він і удивився. Мол, не нада шуму піднімать, чоловік ізвєстний, трєнєр, спортсмен, закривай діло, щоб не ве – не ваняло. Я йому так і так – самоубійством і не пахне, даже зуб йому оцей показав, всьо розказав про судмедексперта мнєніє. А він каже так, завтра в ділі буде нове заключєніє судмедексперта, новий протокол огляду і т.п. Закриєш діло і підеш на повишеніє. Я покраснів, в крик. Папік все вислухав, добрий чоловік був. І каже – не хочеш закривать де – діло, пиши заяву на увольнєніє. Я написав. І ти розумієш, як назло, жінка у мене вагітна ходила, сьомий місяць, якщо з міліції йду, то і гуртожиток забирають. У мене ще було два місяці отпуска. Я написав заяву, але же – жінці ще не казав, поки не вродила. А з роддому я її зразу до Львова забрав. Із шиком віз – таксі з Луцька взяв. І зуб оцей таке напомінаніє мені – про то, що я діло таки не закрив, і сам з органів пішов, але і нічого не зробив, щоб знайти тих убивць – ні в прокуратуру не ходив, ні в кє – в КГБ. Може і треба було піти, але я просто заяву написав, умив руки, так сказать. Вроді я як Понтій Пілат – і сам не убивав, і нічого не зробив, щоб тих разбойніків зловити. Може вони після цього ще кого убили?

А мені пе – повезло – двоюрідний брат у Львові на станції Львів-товарний вагони розгружав. І в них в бригаді місце було. І колєя кє – кімнату в гуртожитку давала. Не таку канєшно, як в мене в Луцьку була – я там вже і ремонт вспів зробити, але нічого. Поки жінка в роддомі була я всі речі перевіз, побілив там з братом… А гружчиком на колії було класно робить! Я даже не знав, що там така ле – лафа. Кожний Божий день після роботи в мене в носку було 10 рублів! А коли був дефіцит цукру – через три дні – мішок чого? Мішок це – цукру. Пральний порошок! Мило! Індійський чай! Коротше, я для себе ре –рішив, що лучше украду у государства, чим буду убійц покривать. Коли се –Союз розвалився, стало туго. Я і до того всім знайомим часи ремонтував, сєрьожки паяв, короче оказався в “Оптиці”, тепер роблю оправи…

Лука Валерійович замовк. Ірена не знала що сказати. Але після цієї розповіді її довіра до нього тільки зміцнилася. Чимось він нагадував їй хитромудрого ідальго Алонсо Кіхано. Тільки той, мабуть, не крав цукру…

Коли вона розповіла йому про Сашка, про його зраду, Лука Валерійович хвилин зо п’ять мовчав, а потім сказав, що її Сашко до неї повернеться.

– Розумієш, так як я бачу, ти його дуже сильно опікала, не давала йому бути ме – мужиком. І з тюрми його викупила, і за квартиру платиш. А він що робить? Мужик має заробляти, захищати, а не на де – дивані валятися! Якби я так валявся, моя би мене вже давно вигнала! А твій видно почав себе відчувати дуже тобі зобов’язаним, йому мабуть незручно тобі в очі дивитися. Йому треба погулять, потоптать трохи зеленої те – трави. Але вкінці-кінців він до тебе всеодно прибіжить, побачиш. Тільки чи ти його захочеш прийняти… Мужик знає, де йому добре. Так що Кє – Каштанова, не переживай.

Щоправда, слова Луки Валерійовича Ірену не вельми втішили.

Через тиждень після співбесіди на адресу її батьків з консульства прийшов лист – зі всіх претендентів німецька комісія обрала саме її. Стипендія 2000 марок, гуртожиток, дозвіл на роботу 20 годин на тиждень, річна віза. За візою довелося ще раз їздити до Києва. Для себе Ірена вирішила, що таки поїде до Німеччини. Поїде хоча б для того, аби віддалитися від місць їхнього з Сашком колишнього щастя.

Збори були недовгими. З батьком вона за кілька днів оббігала львівські базари і магазини у пошуках необхідних речей. Щоправда, більшість з них виявилися в Німеччині не такими вже і необхідними – одяг був жахливий, і на першу стипендію довелося собі купити новий, аби не виділятися серед студентів. Консервів і макаронів у Німеччині теж не бракувало. Кімната у студентському гуртожитку була набагато краще пристосована до життя, ніж її зйомна квартира на Замарстинівській. І взагалі, всі побутові проблеми тут було значно легше вирішити, а часто навіть і за менші гроші.

Для навчання вона обрала собі Ґьоттіґенський університет імені Ґеорга-Авґуста.