19.02.12. Mykola 

Битва за Фландрію. Єгор

Єгор Прохорович Стрєльцов потрапив до органів доволі випадково. У 1982 р. його призвали до СА – Радянської Армії, і він після учєбки відразу потрапив до спортроти, і не десь там, а в самій Группе советских войск в Германии, до місця, де мріяли служити чимало солдатів та офіцерів. Однак туди брали не всіх – для офіцерів діяли сита компетентності та особистих зв’язків (зв'язків частіше). Солдати ж мусіли бути всі як на добір – високі, стрункі, бажано ще й біляві! Імперія чомусь хотіла показати Заходу, нехай і союзному Заходу, своє європейське обличчя. Тому більшість призовників, які служили у ГСВГ, набиралися у Білорусії, на Україні та в західних областях Росії. Прибалтів не брали через стійкі сумніви у їхній відданості социалистической Родине и делу коммунизма, азіатів через зовнішній вигляд та складність процесу їхнього навчання російській мові та військовій спеціальності. Від кавказців чекали непослуху та інциндентів. Тож рядовий склад радянських військ у Німеччині був мало не на всі сто відсотків східнослов'янським. Хоча винятки теж були.

Про цей випадок розповів Єгору офіцер-однополчанин, якого він зустрів у квітні 1994 р. у придорожньому кафе у Броварах. Два міліціонери кудись тягли п’яного офіцера, який кричав і матюкався. Єгор показав їм своє посвідчення і сказав, що сам потурбується про офіцера. Переспавши ніч у Єгоровій квартирі, на ранок офіцер-танкіст, капітан Сергій Вікторович Павленко, розговорився. Його полк щойно вивели з Німеччини, було відчуття гіркоти і зради. Тож він з горя напився.

Єгор збігав за двома півлітрами, і до вечора вони згадували службу у танковому полку м. Нойруппін. Говорили і про сьогодення, але розмова швидко припинялася – Єгор не надто хотів поширюватися про свою службу та те, як він на неї потрапив, а Сергія гнітило його становище викинутого з подвір’я старого служивого пса. Тож більшість балачок була все ж таки про Німеччину і старі добрі часи. І про той випадок…

Мало того, що саме розміщення полігону було геть невдалим. Аби потрапити з розташування парку бойових машин та танкодром, треба було щоразу перетинати залізничний переїзд, який на той час не був обладнаний ні семафором, ні шлагбаумом, не був освітлений. Перегін танків завжди передбачав організацію комендантських постів з відправкою сигнальників на 300 метрів в обидві сторони, з прапорцями у денний час і ліхтарями у нічний час.

Курсанти освоювали прибор нічного бачення. Командиром роти невдало було обрано місце для навчання – біля залізниці, від якої полігон відділяла лише лісопосадка з молодих сосен. Невдало було обрано і водія – курсанта учбово-тренувальної роти Курманбекова Жарилгасана Єламановича. Він погано розмовляв російською і погано керував танком. Незважаючи на приписи Курса вождения люк танка був зачинено, хоча він повинен був бути не тільки відчиненим, але і застопореним. Для перестрахування (щоб курсанти часто не глохли), механік інструктор встановив обороти холостого ходу замість 1200-1300 на позначку 2000. За таких умов танк може рухатися навіть без допомоги водія, хіба що трапиться серйозна перешкода. Якби не це, танк заглух би ще перед насипом.

Побачивши, що танк рухається на рейки, інструктор спробував аварійно заглушити двигун. Йому це не вдалося, танк заліз на залізничний насип і заглух вже там. Завести його самостійно не було можливості. Танк Т-64А з двотактним дизельним двигуном, вироблений харківським заводом імені Малишева, стояв як вкопаний, адже учбова його версія передбачала зведення тільки с толкача… Чергового тягача на базі не було – його підполковник за невелику винагороду позичив німецьким будівельникам для того, аби витягнути з болота бульдозер. Побачивши наближення поїзда, екіпаж швидко залишив танк.

19 січня 1988 року о 17.50 швидкий поїзд D716 Ляйпціґ-Берлін-Штральзунд на швидкості близько 120 км/год зіткнувся з радянським танком і протягнув його 130 метрів. Загинули обидва машиністи поїзда, четверо пасажирів у вагонах, ще 33 пасажири отримали важкі травми. Сам танк майже не постраждав. Всі системи залишилися у робочому стані.

Єгор у війську танки не водив. Він бігав, плавав, стріляв, кидав гранати, висів на брусах. Брав участь у змаганнях серед військовослужбовців країн Варшавського договору за программою Спортивного комитета дружественных армий. За якийсь час, помітивши успіхи на змаганнях, йому доручили тренувати офіцерів до так званого офіцерського багатоборства. Тоді взагалі лафа розпочалася. Дали нові лички, адідасівську спортивну форму, харчування в офіцерській їдальні, вільний час, жодних нарядів. Часто писав батькам на Орловщину. Вони були дуже задоволені, що син не потрапив до Афганістану, як кілька сусідських хлопчаків. Батько, щоправда, все одно переживав, постійно казав, що цим німцям довіряти не можна, сьогодні союзники, а завтра проти росіян зброю розвернуть.

Одного разу у перерві між зборами його викликали в частину. Навіть переживати почав – чи з рідними чого не сталося, але ні – просто на розмову. В кабінеті сидів незнайомий йому капітан у формі артилерійських військ. Всю цю бутафорію він вже знав. Офіцери часто ходили не у своїй формі, особливо ті, хто служив у протиракетній обороні, навіщо іноземній розвідці видавати, що десь неподалік є станція радіолокації чи ракетний полк.

Офіцер назвався і почав розпитувати його про службу, родину, зацікавлення. Особливо похвалив за інтерес до вивчення німецької мови. Сигарету не пропонував – знав, що Єгор у спортроті. Потім зробив паузу, і запитав, чи не міг би Єгор написати характеристику на офіцерів, яких він зараз тренував до чергових змагань.

– А навіщо вам їхня характеристика? Вони є у особових справах, мабуть. Вибачте, ви особист?

– Так, ви вгадали. Розумієте, ми всі тут не на Батьківщині, ми на чужині, тут є багато спокус, офіцери їздять на змагання по всій Східній Європі, а іноземні розвідки не дрімають. Не дуже би хотілося, аби хтось зрадив… Як правило, таких людей завжди можна передбачити. Вони захланні, люблять західну музику, стиль життя, мріють про машину…

– Я теж мрію про машину, але я ж не буду заради цього перебігати чи що?

– Сержант Стрєльцов, – тон капітана раптово посуворішав, – я тут не для того, аби вести з вами дискусії. Я вас запитав – чи згідні ви написати характеристики на офіцерів, яких ви зараз готуєте до змагань. Якщо ви згідні – сідайте і пишіть, якщо ні – до побачення. І забудьте про цю розмову.

– Можна подумати?

– Думайте, даю вам двадцять хвилин.

Офіцер піднявся і вийшов. Єгор знав, перед яким вибором його поставили. Якщо він згодиться, то тепер все життя буде писати доноси на своїх товаришів, на людей, з якими буде стикатися по роботі, на сусідів. Таких людей він знав, чи думав, що знав. Це було неприємно. З іншого боку, всі пропозиції, які надходили йому від начальства – починаючи від школи, коли вчитель фізкультури порадив йому відвідувати секцію легкої атлетики, закінчуючи військом, де замначальника учєбки мало не змусив його піти у спортроту, а не в десантуру, куди Єгор рвався (романтик!), – йшли йому тільки на користь. Ходили чутки, що пацанів з його року, які потрапили з учєбки в десантуру, потім скерували в Чірчік, а потім прямо в Афган. А він тут, у спортроті, а не гризе пісок у горах… Та й зрештою, що він поганого про тих офіцерів напише? Коля Борзих любить випити і по бабському фронту виступає, наліво ходить від благовірної, так про це майже весь полк знає. Крім його дружини. Вадім Колєснічєнко (по секрету сказав) має дядька в Австралії. Ось і всі секрети!

Єгор взяв чорнильну ручку, лист паперу, і написав короткі характеристики на кожного офіцера з тих, яких він зараз готував. На його думку, портрети вийшли цілком позитивні, чи не кожного похвалив. Капітан заглянув у двері, але, побачивши, що сержант щось пише, вирішив не заважати. На все у Єгора пішло не більше години. Закінчивши, він підійшов до вікна. Служити залишалося лише рік, а там може піду у спорт, може залишуся у війську – спершу стану прапорщиком, потім десятимісячні офіцерські курси – і ти офіцер. Армія йому подобалася, жодних турбот, лише служи, тебе вдягнуть, нагодують. Не треба вкалувати на заводі, як його батя.

Через деякий час зайшов офіцер, ледь помітно посміхнувся і сказав:

– А чому не підписали? Під кожною характеристикою підпишіть – ім’я, прізвище, по-батькові, дата, місце, підпис.

– Гаразд.

Єгор попідписував всі характеристики.

– Я можу йти?

– Так, будете приходити до мене раз на місяць. Якщо треба буде терміново – я вас викличу. Вам скажуть, що слід зайти в поліклініку забрати аналізи. Про нерозголошення вам треба пояснювати?

– Ні.

Далі все потекло по-старому. Ніяких вигод від своїх нових завдань Єгор не бачив, але і клопотів теж не додалося. Капітан любив з ним поговорити про футбол, пропонував коньяк, але Єгор відмовлявся – у спорті важливо все, кожні 100 грамів алкоголю можуть негативно вплинути на результат. Особливо заспокоїло його те, що ні з Борзих, ні з Колєснічєнком нічого не трапилося – вони і далі виступали, служили.

Десь за півроку до демобілізації разом з капітаном прийшов якийсь товстий лисуватий підполковник з пухкою папкою у руках. У підполковника була задишка, він весь був спітнілий, часто витирав хустинкою шию. Дивитися на нього Єгору було неприємно. Він сам був дуже гарної тілобудови, і мав справу лише зі спортсменами. На товстих людей дивився з відразою, як на неповноцінних. Єгора дивувало – як можна бути таким жирним? Та пробіжися кілька кілометрів, сходи у бассейн, не жери стільки хліба з вареною ковбасою, і прийдеш до норми!

Капітан явно жирного побоювався, бігав навколо нього. Підполковник навіть не назвався, відразу перейшов до діла.

– Сержант Стрєльцов?!

– Так точно, товаришу підполковник!

– Сідайте. Добре працюєте, Стрєльцов. Як успіхи у спорті?

– Стараюся, товаришу підполковник.

– Молодец! У нас працювати будеш?

– Не зрозумів, товаришу полковник, де саме?

Підполковник хитро посміхнувся, глянув на капітана, який сидів у куточку на табуретці, як днювальний, і пошепки сказав:

– Ти чого, тупий, чи що? На КГБ будеш працювати?

– Я подумаю, товаришу підполковник.

– Ні, ну Сєрьожа, він якийсь тупий, думати він буде! Встати, я сказав. Збирай речі. Через годину щоб був на КПП. Тебе забере бобік. Наказ вже підписано. Думати він буде! Своїм скажеш, що їдеш в Союз на спартакіаду. Хтось там ногу зламав, а ти його терміново підміняєш. Поняв?

– Так точно, товаришу підполковник.

Єгору не сподобався ні підполковник, ні його тон, ні вся ця ідея з переведенням. У себе в частині він жив як у Бога за пазухою – посилене харчування, банька кожен тиждень, останній рік часто виходив до міста. Міг собі спокійно зайти до магазину чи кафе, навіть поспілкуватися з дівчатами – німецьку вже знав непогано. Щоправда, вони були не вельми привітними. Він здогадувався, що переведення означатиме лише додаткове навантаження і жодних тобі увольнительных.

Він був правий. Його перевезли на базу до якогось густого соснового лісу. І якщо до фізичних навантажень він звик, легко переганяв всіх курсантів, був першим у всіх спортивних дисциплінах, то посилене вивчення німецької (навушники, відеомагнітофон, радіо – все тільки по-німецьки), радіосправи, шифрування, права, криміналістики, всіх видів зброї (якої він у спортроті, крім муляжу гранати і пістолета Макарова, в очі не бачив) так втомлювали його, що він засипав відразу, як тільки голова торкалася подушки.

В результаті, дембеля як у звичайних солдатів у нього так і не було. Був і альбом, і аксельбанти, і форма танкіста (найбільш популярна у ГСВГ, тому непримітна), і коротка поїздка до батьків, але відразу після цього він мав з’явитися у розташування частини під Ленінградом. А там навчання, навчання, навчання.

Першим його завданням було втертися у довіру до котрогось з офіцерів підмосковної зенітної частини і вивідати максимум інформації. Таким чином їхнє начальство не тільки перевіряло своїх випускників, але і можливі шпарини витоку військової інформації.

Зробити це було нескладно. Після чергової п’янки у бані старший лейтенант почав вихвалятися, що залп ракет їхньої частини може знищити ціле велике місто, адже у них на озброєнні є новенькі РСД-10 “Пионер”, назвав їхню кількість, прізвище командира частини. І цього було достатньо, аби цього командира відправити на пенсію, а самого лейтенанта – дослужувати в Забайкалля, у тих самих ракетних військах.

Незважаючи на успіхи, Єгор чомусь не потрапив у той відділ КГБ, який займався військовою контррозвідкою. Можливою причиною було те, що помер Андропов, і КГБ почали активно відсторонювати від армії. Молодого випускника відправили на Західну Україну.

Командировка була пов’язана з операцією, яку задумав шеф 5 відділу КГБ у Києві Андрій Кирилович Зварчук. Справа стосувалася одного поета-авангардиста, Володимира Міщенка, якого європейська літературна асоціація висунула на Нобелівську премію. Московському керівництву аж ніяк не потрібно було отримати на свою голову ще одного Пастернака чи Бродського, тож було прийнято рішення посадити поета ще до вручення премії, або ж під тиском доказів про його зв’язки з Заходом, про отримання від західних спецслужб грошових коштів, змусити його відмовитися від премії на знак протесту проти вторгнення американців на Гренаду.

Ця операція мала стати трампліном для переведення Зварчука до Москви. Для Сергія Бланка, людини, до якої потрапив у підпорядкування Єгор Стрєльцов, стимулом було отримання п’ятикімнатної квартири у центрі Луцька, яку йому особисто пообіцяв начальник волинської держбезпеки після успішного завершення операції. Єгор, як відмінний спортсмен, мав бути наживкою.

У центрі операції перебував тренер з важкої атлетики луцької спортінтернату Олег Воловець. Майстер спорту з важкої атлетики, бронзовий призер олімпіади в Монреалі, він навідріз відмовлявся переїжджати не тільки до Львова, де його кликав Інститут фізкультури, але і до Києва, і навіть до Москви. За час своєї роботи у спортінтернаті він виховав кількох надзвичайно відомих спортсменів, тренував радянську олімпійську збірну. Він був далеким родичем і дуже добрим приятелем поета-авангардиста, той часто у нього гостював. Олег підтримував його матеріально, коли його вигнали з Літературного інституту, і не приймали на роботу навіть двірником.

План передбачав вмовити (примусити) Олега Воловця принести в помешкання поета заборонену літературу та американські долари. Звичайно, це могли зробити і без Олега, в підвальному приміщенні, де мешкав Міщенко, вже давно було встановлено звукозаписувальну літературу, проблеми з доступом до цього підвалу не було. Але, зважаючи на особу поета, на розголос, який міг мати судовий процес на Заході, докази причетності Міщенка до ЦРУ мали бути неспростовними, свідчити проти нього мала не просто якась підставна особа, яких у КГБ напохваті було безліч, а відома людина, яку знали на Заході. Олег Воловець якнайкраще підходив на цю роль, адже часто їздив з закордонними поїздками, мав нагороди та грамоти від зарубіжних спортивних товариств. Передачі про нього виходили і по телебаченню.

Єдиною проблемою було знайти такі важелі впливу на Воловця, які б змусили його до співпраці. Обшуки у його приватному будинку та на дачі нічого не дали. Коханки він також не мав. Хабарів не брав. На честолюбство його теж було взяти важко – сам відмовлявся від продовження кар’єри у столицях. Підкинути щось теж було небезпечно – докази проти нього мали бути 100%, адже він мав виходи на високе спортивне начальство у Москві. Тиснути через дітей теж було важко, адже його донькам було 8 і 10 років. От якби син-бешкетник!

Але у Сергія Бланка була підозра, що Воловець не настільки чистий перед радянським законом, як здавалося на перший погляд. Під час поїздки у 1976 до Канади було зафіксовано його контакти з представниками української діаспори. Це були його прямі родичі по батьку, тож закинути йому щось було годі. Та й час був невідповідний. Бронза на Олімпіаді гарантувала його і від значно серйозніших звинувачень. Дистанційна робота нічого не давала. Потрібна була людина, яка б ближче попрацювала з Воловцем, а, при нагоді, увійшла б до нього в довіру.

Олег Воловець народився у Челябінській області Росії, де батьки були на засланні. Батько, православний священик, належав до автокефальної православної церкви, відновленої у 1942 р. на Волині. У 1944 р. його з родиною вивезли на Сибір за зв’язки з націоналістичним підпіллям. У 1956 родина повернулася до України – померла тітка заповіла їм невеличкий будинок під Луцьком.

Єгор мав з документами на ім’я Івана Добролюбова влаштуватися тренером з легкої атлетики у тому ж спортінтернаті, де працював Олег Воловець та встановити дружні стосунки з ним. Цьому мала посприяти легенда про те, що Іван – син репресованого професора, теж народився і виріс у Сибіру. Спеціально для виконання місії Єгора на місяць відвезли до містечка, де він нібито народився, ознайомили з реаліями побуту людей, які мешкали на засланні у післявоєнний час. Він навіть спілкувався з деякими з них. Найкраще на цю роль підходив би українець, але за такий короткий термін знайти фахівця, який би мав достатню підготовку для того, аби працювати тренером у спортивній школі, володів українською, і міг вести агентурну роботу, було дуже важко. Спеціальний тренер навчив Єгор рибалити – Олег Воловець багато вільного часу проводив на волинських озерах з вудкою.

Приязні стосунки між тренерами встановилися не тільки через нібито спільні інтереси та “сибірську легенду”. Єгор виявився дуже хорошим тренером, і за неповних два місяці зумів завоювати собі авторитет серед учнів та викладачів інтернату. Він ніколи не лаявся, не кричав, всі вправи показував сам, уникав як зверхності, так і панібратства. Крім того, у пригоді стала його власна методика відновлення після травм, яку він виробив ще у часи служби у спортроті. Інші тренери ходили до нього консультуватися щодо своїх учнів. Серед них був і Олег. Після кількох спільних рибалок вони добряче здружилися. Олегу імпонувало і те, що Іван, корінний росіянин, робив успіхи у вивченні української. В колективі все ще говорив російською, а наодинці з викладачами намагався спілкуватися українською. Олег його часто виправляв і по-дружньому насміхався з вимови.

Наприкінці зими 1984 року Олег взяв його з собою в Карпати. У глухому карпатському селі біля олімпійської бази Тисовець у нього була маленька напіврозвалена хатинка. Олег, як відомий тренер, міг мешкати і на базі у Тисовці, але йому не подобалася там атмосфера казарми, бруд і сморід, які там панували. Ця хатка у Карпатах офіційно Олегу не належала, вона взагалі нікому не належала. Один з батьків тих дітей, яких Олег тренував, на знак вдячності за те, що той підготував його сина до міжнародних змагань, де той отримав золото, запропонував Олегу провести літній відпочинок у Карпатах у обійсті свого батька. Олег з ввічливості погодився, і приїхав на кілька днів сам, без родини. Гоноровий бойко не образився, але сказав, що якщо Олегу незручно приїжджати до чужих людей, то він може зупинятися в хатині, яка залишилася на далекій полонині. Колись вона належала його брату, він помер, тож тепер там ніхто не живе, і вона стоїть пусткою. Олег завагався, але відмовити ґазді було неможливо. Тож тепер Олег час від часу приїжджав у гори та мешкав у тій хатині, де за допомогою ґазди навів лад, підлатав дах, побілив стіни.

КГБ про цю хатину не знав, вважали, що Олег Воловець їздить відпочивати до ґазди. Та й не цікавилися до цього часу Воловцем настільки активно, щоб це знати!

Під час зимової поїздки Іван вдав, що при одному з спусків потягнув ногу, йому потрібно було обстежити будинок. Олег взяв лещата та, запитавши, чи гостю не потрібна допомога, вийшов з хати.

Огляд обох кімнат, печі, підлоги нічого не дав. У сінях Єгор побачив, що є вихід на горище, закритий лядою. Однак стара драбина була настільки трухлява, що могла розламатися під його вагою. Тож Єгор підсунув скриню, поштовхом відчинив ляду, підтягнувся на витягнутих руках і виліз на горище. Воно було встелене пахучим сіном, лежали якісь старі лахи, книжки, залишки ткацького верстата (схожий Єгор бачив у батьковому селі на Орловщині). Єгор уважно переглянув всі книжки, і не знайшов серед них жодної забороненої. Це були якісь довоєнні підручники українською мовою. Більш результативним було обстеження балок. У одній з них він знайшов видовбаний сховок. Накинувши на руки якусь стару сорочку, Єгор акуратно витягнув зі сховку кілька малесеньких книжечок. Серед них були “Націоналізм” Донцова, збірник творів Валентина Мороза, ще кілька книжок, за зберігання яких у СРСР можна було потрапити до таборів.

Єгор запам’ятав назви книжок, акуратно у тому ж порядку як вони були розташовані, поставив їх на місце, до сховку. Згодом спустився з горища, пересунув на місце скриню.

Олег повернувся рано – турбувався про здоров’я Івана. На столі вже парувала вечеря – варена картопля з салом і цибулькою.

– Навіщо ти рухав скриню? – запитав Олег.

– Ґудзик закотився, – Єгор показав куртку.

Знахідка Єгора підштовхнула всю операцію до вирішального моменту – вербування Олега Воловця. Провести її взявся сам Сергій Борисович Бланк. Вербування він вважав своїм коником. За весь час своєї служби в органах він не отримав жодної відмови, а все тому, що ретельно готувався до кожної операції. Перед тим, як розпочати розмову про співпрацю, він знав про людину все або майже все, складав для себе її психологічний портрет.

Службового авто на операцію він не брав. Не брав би він і двох помічників, осетина Рустама, борця з поламаними вухами, і колишнього боксера у важкій вазі Андрія Івановича, якого всі кликали просто Іванович. Начальник Сергія Борисовича наполіг на тому, аби його супроводжували ці двоє людей, адже Олег Воловець мав неабияку фізичну силу, і його реакцію на прихід працівників КГб було важко передбачити.

Час було обрано вдало – дружину Воловця зі школи скерували на курси підвищення кваліфікації вчителів до Львова, діти відпочивали у бабці на селі. Сергій Борисович вирішив, що на момент вербовки Олег має бути сам. Не можна було проводити розмову на роботі чи кудись його викликати. Тільки вдома. І бажано наодинці.

Ввечері теплого квітневого дня Олег Воловець прийняв душ і, сьорбаючи чай, читав газету Советский спорт. У двері подзвонили. На порозі стояв низького зросту миршавий чоловічок у чорному пальті. За його спиною, метри за два від нього, тупцяли двоє чоловіків.

– Слухаю вас?

– КГБ СССР. Сергій Борисович. Можна увійти? – Бланк продемонстрував йому червону книжечку.

– Прошу.

Олег нічого не питав, просто провів гостей до вітальні. Там стояв диван, стіна була завішена дорогим килимом (подарунок іранської збірної), посередині стояв прямокутний стіл. У кутку – новий кольоровий телевізор “Електрон”. Біля книжкової шафи у рамках висіли почесні грамоти. Модної “стінки” у хаті не було, можливо не дозволяли її невеликі розміри. Увагу будь-кого з відвідувачів приковували з десяток різних медалей, різні кубки, які стояли у серванті за склом.

Воловець сів на чолі столу, поклав на стіл свої важезні кулаки. “У нього кулаки як гирі”, – подумав Бланк. Запанувала важка тиша.

– Олег Васильович, у мене є до вас важлива розмова.

Сергій попросив Рустама та Івановича вийти. Вони слухняно стали за дверима.

– Олег Васильович, три дні тому у вашому будинку у Карпатах було проведено обшук, і знайдено заборонену літературу, американські та канадські долари, британські фунти.

– Ґудзик закотився, – Воловець підняв голову і подивився Бланку в очі.

Бланк погляд витримав. У кількох реченнях, широкими мазками він змалював спортивному тренеру його перспективу – суд, табір, звільнення з роботи дружини, неможливість повернутися до роботи після табору, жодних закордонних поїздок.

– Знаєте, табір дуже жахлива річ. Там туберкульоз, там убивці і ґвалтівники, собачий холод, невдячна робота. Скоро олімпіада. Хто знає, може наше керівництво передумає, і СРСР візьме у ній участь. Якщо ні – ви ж знаєте, скоро наша збірна їде до Туреччини на чемпіонат світу. Все це буде для вас закрите. Ваші діти не зможуть поступити в інститут, тільки в ПТУ. Але цього всього можна уникнути. На суді ви можете бути не обвинувачуваним, а свідком.

Воловець мовчав. Бланк знав, як Олег цінував свою сім’ю, і сприйняв мовчання як знак згоди. Забувши про обережність (про зміст операції з Міщенком він повинен був розповісти тільки згодом, після письмової згоди Воловця працювати на КГБ), Сергій Борисович змалював Олегу наскільки легкою буде його місія і пообіцяв після суду і свідчень проти Міщенка більше ніколи його не турбувати. Для переконливості, він наводив факти морального розкладу Міщенка – як той приводив до свого підвалу щоразу різних дівок, і навіть одна з них потім зробила від нього аборт, як пиячив і спав у власному блювотинні перед своїм колишнім місцем роботи.

Олег мовчав. Бланк теж замовк. Настав час поставити фінальне запитання.

– Отже, ми порозумілися? Ось вам листочок і ручка, напишіть заяву на ім’я начальника. Зміст заяви я вам продиктую. – Бланк витягнув з кишені піджака і простягнув Олегу складений вчетверо аркуш теплого паперу і китайську ручку з золотим пером.

Олег піднявся з місця.

– Послухай, чоловіче, нічого я писати не буду. Роби свою справу, обшук, арешт, що ви там робите. Сибіру я не боюся, я там народився і виріс. Я виріс в хліву, де так звані квартири були розділені фанерними перегородками, а кімнати – занавісками. Жодного дня взимку там не було тепло. А ти мене Сибіром лякаєш. Я собі раду дам. І сім’я моя також.

І знову сів на стілець.

Бланк зблід. Такого розвитку подій він не передбачив. Варіант з незгодою співпрацювати він ще міг передбачити, але в такому випадку він не мав права виказувати Воловцю план щодо Міщенка. Якщо Воловець сяде, тюремний телеграф винесе всю цю історію на волю, вона може потрапити навіть в закордонну пресу – нобелівський лауреат це не просто якийсь вільнодумний доцент. Отже, Воловця треба було змусити погодитися. До цього часу Бланк розмовляв з ним ввічливо, звертався на ви, робив наголос на його заслугах та перспективах. Зараз його терпець урвався. Цей здоровий тупий баран зривав всі його плани.

– Це ти мене послухай, сука. Я тобі гарантую, що після того, як ти сядеш, твою жінку звільнять з роботи через місяць. Вас позбавлять батьківських прав. А твої доньки потраплять в сиротинець. Ти не знаєш, що робиться в сиротинцях, а я знаю. Недавно ми зловили одного директора. За цукерки і кращий одяг дівчатка робили там йому деякі послуги. Ми його не зняли. Він далі працює. Якщо будеш впиратися – твої діти потраплять до нього. Ти мене зрозумів, бычара?

Сказавши цю фразу, Сергій Борисович зробив чи не найбільшу помилку у своєму житті. Якби йому так добре не вдавалися всі попередні вербувальні розмови, можливо, він би був обережнішим у своїх словах. Але перед тим він колов і молодих студентів-філософів, і старих професорів, завідуючих складами і сантехніків. До кожного у нього був свій, особливий підхід. Кололися на коханках і на коханцях, на аналізах з венерологічного кабінету, на заздрості і помсті, на недостачах у 30 рублів на складі, на бажанні поїхати у закордонну поїздку, на п’яних бійках, на провалених сесіях і загрозі вилетіти з інституту в армію. Особливо легко було працювати з підарасами. Найкоротшою була розмова з доцентом кафедри культури одного з університетів Анатолієм Васильовичем Петрусем. Сергій Борисович підійшов до нього у туалеті університету і тихенько на вухо запитав: “Анатолій Васильович, для чого ви ґвалтуєте студентів? Ну я розумію, якби ще студенток”. Той пробував щось пінитися, але Сергій Борисович сильно схопив його за причинне місце і сказав: “Мовчати, сука. Я з КГБ. Завтра в 15-00 бути в кабінеті номер 305, інакше післязавтра будеш в СІЗО і про твої походеньки з хлопчиками будуть знати всі, в тому числі твої сусіди по камері. Ти мене зрозумів?!”. Анатолій Васильович став одним з найкращих його агентів. Доповідні писав навіть не щомісяця, а щотижня, залучив до роботи кількох студентів.

Але у випадку з Олегом Воловцем Сергій Борисович проколовся. Грубість та брудні натяки спричинили не той ефект, на який розраховував Бланк. Величезна волохата рука штангіста схопила його за кучеряве волосся і гримнула об стіл. Щелепа трісла у двох місцях, верхні різці скололи нижні зуби. Бланк втратив свідомість. До кімнати забігли Рустам та Іванович. Вони повалили Воловця на підлогу, Рустам сильно зчавив грудну клітину, Іванович ззаду душив. Боротьба тривала хвилин зо п’ять, згодом тіло тренера засіпалося і він затих. Іванович перевірив пульс.

– Все, готовий. Блядь, що робити? Борисович хоч живий?

За допомогою нашатирного спирту, знайденого в аптечці на шафі, вони привели свого начальника до тями. Ледве ворушачи язиком серед уламків зубів, долаючи нестерпний біль, Бланк наказав їм все в хаті прибрати, повитирати відбитки, а клієнта повісити на його ж ремені на мотузці від білизни. Швидку сказав не викликати. Рустам збігав до телефону-автомату і викликав службову машину, яка і відвезла Бланка до травматології.

Єдиний хороший хірург в регіоні, який спеціалізувався на щелепно-лицьовій хірургії, був у відпустці в Криму. Везти до Києва машиною було небезпечно, літак начальству такого рангу не полагается, тож оперував Бланка звичайний хірург, без особливого досвіду роботи. Тож після видужання Сергій Борисович мав не тільки поганий прикус, але і порушення мови та жування, з рота постійно текла слина. Він їздив до Москви, там йому пропонували зламати щелепу ще раз і спробувати її прооперувати правильно, але він не наважився, дуже боявся, що ще одного перелому не витримає.

П’ятикімнатну квартиру йому все-таки виділили, начальник вручив ключі і ордер під час проводів на пенсію. Але доживав віку Сергій Борисович у двокімнатній хрущовці – дружина його кинула, і квартиру довелося розміняти на дві. Оскільки діти залишилися з нею, більша квартира залишилася за дружиною.

Поета-авангардиста все ж таки посадили – допоміг його ж адвокат, Володимир Вікторович Берчук. Помер Володимир Міщенко у тюремному карцері від холоду, голоду та важкої травми – тюремний наглядач висмикнув штир, який підтримував тюремні нари, і той впав на підлогу, зламавши собі кілька ребер. Нобелівську премію йому так і не дали. Помер він у 1985 році, на світанку перестройки.

Єгор знав про фінал операції Бланка – розповів по секрету колега, з яким він разом тренувався у товаристві “Динамо”. На душі залишився певний осад. Звичайно, це не він був винен у смерті Воловця, але саме його знахідка у карпатській хатині була приводом до візиту Бланка… Єгор перевели у Київ, там він і зустрів всі ті революційні зміни, які привели до розпаду СРСР та проголошення незалежності України.

Найважче було вижити у 90-ті, утримувати себе та сім’ю – дружину і двох дітей. Доводилося і брати участь у бандитських розбірках, і кришувати стоянку таксі, і підторговувати спортінвентарем з ввіреної Єгору бази “Динамо”.

На відміну від радянських часів, робота в СБУ передбачала не стільки виконання завдань, поставлених державою, скільки роботу на начальника або на бізнесмена, на якого працював їхній начальник. Єгор безпосередній начальник працював на Вову Буділєвіча, людину, яка за радянських часів займалася валютними спекуляціями, за безцінь скуповувала у євреїв, які виїжджали на еміграцію, золото та антикваріат, а часто і просто дурила їх. Вова Буділєвіч кілька разів сидів, але щоразу виходив на волю і примножував свої статки. Перебудова стала для нього золотим дном. Він збільшив свій бізнес у Союзі, а після 1991 р. розширив свою діяльність територіально і галузево – купив заводи в Угорщині і Польщі, став торгувати зброєю і газом, кольоровими та рідкоземельними металами. Одного разу Єгор побачив Буділєвіча на власні очі – це був великий огрядний чоловік з задишкою, за яким його охоронці постійно носили розкладний стільчик, довго стояти на ногах він не міг.

Подейкували, що насправді за Буділєвічем стоїть московське КГБ, що через нього частково було обернено на активи легендарне “золото партії” або “золото КГБ”. Але Єгора це не цікавило. Робота на Буділєвіча давала йому хороший дохід, і він нарешті міг вирватися з принизливих злиднів 90-х.

З різними дорученнями він бував у країнах Східної та Центральної Європи. Робота нічого особливого не передбачала. Деколи це були просто завдання кур’єра, іноді треба було зустрітися з потрібними людьми і передати їм привіт. Звичайно, для цього була пошта, телефон та інтернет, але ніщо не діє на людей так, як особиста присутність, погроза, удар в зуби. Єгор не був бойовиком – ці функції виконували інші люди. Але він організував поїздки, контролював виконання доручень, його цінували за хист до вивчення мов та вміння розрулити будь-яку ситуацію. Він знаходив спільну мову з поліцаями та бандитами, викрадачами авто і директорами фірм. Тож і статки Єгора росли. Під Києвом у нього будувався будинок з басейном, діти навчалися у Кловському ліцеї, дружина бігала по фітнес-клубах і займалася шопінгом.

Восени 2009 року його викликав до свого кабінету начальник і сказав, що треба їхати в Німеччину, в Ессен. Єгор зрадів – давно там не був, останній раз в 1999 р., коли купував там своє перше “Ауді”. Та й завдання, поставлене перед ним начальником, не виглядало складним.

Єгор доїхав купейним до Львова, купив квиток на автобус Львів-Перемишль, під чужим паспортом перетнув кордон Євросоюзу, потягом доїхав до Кракова, де пересів на швидкий до Берліна. Далі регіональними поїздами доїхав до міста де служив, побродив кілька годин серед руїн спортивного містечка. Маршрут не передбачав такої зупинки, але Єгор не міг відвідати місця, де служив, щось щемило під ложечкою.

Через два дні після відбуття з Києва він вже був в Ессені, де поселився у дешевому готелі. Зустріч мала відбутися завтра, в неділю…