_{07.09.2009.
Микола Мельник
Дядько Микола}
Щойно я перегорнув останню сторінку дослідження Карен Горні “Невротична особистість нашого часу”, як за вікном з’явилася фігура міцно збудованого чоловіка середнього віку з солом’яними козацькими вусами, у потертих джинсах і подертих китайських кедах. Я вийшов на поріг.
– То ви маєте бабі бульбу з поля забрать?
– Ага, я.
– То баба казала ще вилки взяти.
– А навущо юй вилки? Ну бери, як треба. Да обуйса, а то полє, знаєш, щи чого в ногу залізе. А ти хто юй? Онук. Ну да, ти Колін син.
Я взувся у старі кросовки, взяв у хліві вила, замкнув хату, літню кухню, і сів на воза. Біля воза бігло темне лоша.
– Десяти день отроду, а уже все їст, да й поніма, знаєш. Тулько боїтса асвальту, техніки щи боїтса. Мене Микола звать, забув тобі сказать, а тебе як?
– Також Микола.
– Ну то Микола Миколайович. А давно баба копать картоплю пошла?
– В обід пошла.
– Ну то мо’ шо накопала. А я свою то виорав. Так лєччий. Я хуть і сельскі сам, а тяжко з непривички на селі.
Я здивувався.
– Ну, ти понімаш, я двадцать п’ять літ прожив у городі, у Ровному, у мене там трохкомнатна кватіра. А зараз на пенсії, да й приїхав на село жить, батьки у мене тут, мо’ шо їм поможу, да й лєччий прожить на селі. А шо, коні у нас є, дьві корови, жить можно. Васьо, а Васьо! Ти де ‘уляв, шо тебе жунка вчора по селі шукала? Напивса, алка’олік стари. Празновав десятілєтіє? Ну то й я празновав. Але щи живи додоми пришов. Ти знаєш, Кольо, я ще в жизні пуд плотом не лєжав. Всєгда, яки б п’яни не був, додоми дорогу найду. Здоров, хазяїн! Шо ти ка’еш? Скулькі? Да, три одін, сначала “Шахтьор” вигравав, да потом німци йому три залєпешилі, а я так натомивса, шо й голув тих не бачив, оно бачив як Донєцк то гола забив, а потом заснув, а як проснувса, то вже й усьо, приїхалі. Пролєтів “Шахтьор”.
Ми проминули церкву і почали спускатися до болотистої долини, відгородженої від Горині греблею. По дорозі зустріли бабу Тайку, отримали від неї наряд, що забрати з поля, а що залишити, і покотилися далі. Микола нечасто помикав коняку.
– Хай одпочине, бабі, як родіт, декрет дают, а коню декрета нема. Я сам ніколі не бачив як ото кобила жеребитса. А то сначала дівлюса – якійс біли мешок із ней лізе, таки як целофанови, а потом воно пробило його да й вилєзло. Два часа полєжало, да й само пришло додому. Здоров, Владіміровіч, все копаш? Шо? Не дам закурить, у само осталаса одна папіроса.
– То давай уместє розкурим, да й поїдеш, а то уже вуха пухнут так курить хочу. У діда сначала самосад був, да й той кончивса. А шо ето в тебе? “Пріма”.
До нас підійшов лисуватий пузань у синій футболці з великим написом BOSS. Микола розкурив з ним цигарку, запитав, скільки той зібрав того року картоплі з ділянки. І віз рушив далі.
– Знаєш хто ето? Ето твого батька друг дєтства. Уместє футбол ігралі. Ото була команда. Гарінча його клічка. Класно твуй батько футбол іграв. Вун, да етой Гарінча, да щи Федьо з сусідньой уліци усім давалі жару. Ми ше детьмі булі, я з п’ятдесят п’ято року, а твуй батько з яко?
– З сорок дев’ятого.
– А, ну то я й кажу, шо ми щи детьми булі. Они нам лижи робилі, старши хлопци. А шо, тоді у ма’азіні не продавалі, да зроби сам, да й катайса. Ну, приїхалі.
Микола зліз з воза і хутко накидав на нього вилами копичку бадилля, якою баба мала намір накрити солому, що стояла під хатою. Другу копичку накидав я, а Микола топтав по возі.
– Кидай мені пуд морду, да багато не бери, не муч себе, покрохи, у нес уремє є.
Нарешті, робота була зроблена, і ми рушили назад.
– Садіса ззаду, да звісь ноги, щоб добре держалоса. О, я на тому возі знаєш кульки сіна не раз брав? Ого, чотириста кілограм, так шо кунь не муг тя’ті.
– А багато кінь за зиму з’їдає?
– Ну як тобі сказать, тони дьві буде, да щи й бураки даєм. Багато їст, худоба. Алє тепер у селі без коня ого – пропадеш. То колісь бало бутилку трактористу поставиш, то вун тобі пооре, поборонує, да й одвезе. А тепер нема ‘оручо’ то й пляшка не поможе. Да й тракторув уже в колхозі нема. Так то, брат. А ти те вучисса? Аа, а муй одін в армиї служит а другі, як і ти, студєнт. У Кийові учицца, да й робить охранніком в Русі Удовенка. Ти шо, Боже муй, той Удовенко їм такі прівілєгії зробив. Проєзд по Києву безплатни, як папа приєжджав, то вони сеїлі чи то у третюм, чи то у п’ятум ряду. Да щи сто ривень получа як охраннік. Ето на днях приєжджав з своїми студєнтами як ніби туристом. Узялі палатку, а тоді град був, шо усе людям побило, казалі стари люді, да такі, шо щи при царух жилі, шо тако ‘раду щи у жизні не бачилі. Чуть не по коліно. Усе позбивав. Пойді по селі – чи хоч одне яблуко найдеш радом не побите. Помідори усі пропалі. Ну той й слухай. Узялі вони палатку, да й уночи просипаютса – кругом вода, усі продухти промоклі, запалкі тоже. А вони бегом у село – ночовать. Да й не зналі де то село. Карта у їх була, то вони у Колкі хотілі йті, да й не знают шо Велюнь щи бліжей. А мого тоді не було. А вун надойшов да й направив їх до нас. Так то, брат.
Ми під’їхали до бабиного подвір’я, я зіскочив і відчинив ворота.
– Куди рузіть, бабо? І я думаю, шо оньо тутечки луччєй буде.
Ми згрузили бадилля біля хліва, Микола, вправно орудуючи вилками, збив невелику копичку.
– А ти ето, купашса у озері?
– Кожен вечір.
– Ну то пошлі, я тоже пойду. А то з етой бульбой увесь грязни як чорт. Оно отведу коня.
Я підсів на воза. Ми поїхали вздовж “третьой заурянской уліци”. Ця частина села називалася За’ур’я, оскільки була відділена від центральної частини досить великим піщаним горбом. На За’ур’ї переважно жили відселенці, ті, чиї хати поглинула річка, яка ще років двадцять тому жадно їла берег.
– Здоров, ‘Ерасім! – і до мене, – ето Ерасім, муй сусід. Просто як той Ерасім зі “Ста тисяч” Карпенка-Карого.
– Той шо в жида купив 100 тисяч папірців за 5 тисяч рублів?
– За три, думав, шо жида обманув, да потом вішатся захотів.
Про себе я зауважив, що дядько Микола краще пам’ятав шкільну програму з української літератури, ніж я, хоч я тільки 8 років тому залишив стіни одинадцятирічки. Але на цьому моє здивування не закінчилося.
– Ти знаєш, хто написав “Хіба ревуть воли, як ясла повні”?
– Панас Мирний, шось чи?
– Правильно, зразу видно, інтілігент. А я ото косів з Семеном Гершуновим на Обурках, да й зайшов разговор про то, хто написав тих волув. Я йому – Панас Мирний, а вун мені – Карпенко-Карий, да й затявса я, да й вун. Да й поспорилі. На два дні сенокосу. Пошлі до діректора школи нашої, а вун і сам не знає. Пошлі до бібліотєкарки, а у нас той кніжки нема у библіотеци. Ну то й вже пошлі до лєсніка, да й вун не знає. А лєснік у нас сами розумни чоловік на селі. Два вищих образованія, а у город не хотів пойті, сказав, шо тут на Поліссі нашум і помре. Ліс любит вельми, озьора наши. Ну то й вун сказав, шо Панас Мирний. Так Семен мені програв два дні сенокосу. Казав, шо водку поставит, а я не захотів. Одроби, кажу, як програв, у кущи не бежи. Ну то й одкосів вун мені. Перши день усе зли ходів, алє вже на други ми собі принялі, то й не дувса.
З правої сторони обіч вулиці на лавці сиділо троє чоловіків. На підвіконнику розчиненого вікна стояв магнітофон “International” і з нього лунала російська музика. Прив’язаний до ланцюга пес на подвір’ї слабо і хрипло погавкував. Микола привітався з чоловіками.
– Знаєш, хто ето був? Той шо бліжей до нас – Мірослав, Мірча Снєгур, прєзідєнт Молдови, бувший. Тут у мене на уліци усі ізвєстні люді. Там далєй живе Звіад Гамсахурдія, а той шо на конци уліци – Усама бен Ладен, бо з бородой обскубаной. Стари уже дід, а щи рибу ого як ловит. Куди нам, пацанам. Я оньо позавчора хоїв на реку – да й нічо не зловив, усе якась мелкота, то я й викидав, шкода. А дід ловит, вижива. Колі й продаст, колі й сам свіженько’ з’їст. А без руки, у войну руку оторвало, як у штрафбаті служив. Так з тим обрубком і їсть собі ‘отовит. Баба його померла, а детей нема. Одін на мотоциклі розбивса, други з белокров’я помер. Переплівав у конци октябра реку, да й простиг. А чи через то, чи через Чорнобиль – хто зна…
Микола замовчав.
Ми під’їхали до його подвір'я. Він розпряг коня. Рудий пес скажено гавкав на лоша, яке боязко підійшло до псячої буди. Врешті, коли лоша схилилося ближче познайомитися з псом, Тузік злякався і заповз до себе в буду. Починало вечоріти…
Озеро парувало. Далеко під лісом горіло бадилля. За рікою сідало сонце. Я кинувся у теплу воду, щоб швидше звикнути до неї. Вода спочатку вколола тисячами льодяних голок, а потім приємно обгорнула, як мати після купелю. Я ліг на спину, згадавши про біль у спині, що все частіше давав про себе знати. Час не те щоб зупинився, але тягнувся, як мед з півлітрової банки. Перепливши двічі озеро, я помітив, що Микола вже виходить з води. Незручно було його затримувати. Довелося вилазити.
Вдягаючи джинси, Микола запитав:
– З футболом дружиш?
Я знітився, згадавши про своє черевце.
– Та я старий вже, в дитинстві бігав кожен день за м’ячом.
– Да я не про то, я імею ввіду статістіку.
– А, нє, я футбол рідко дивлюся.
– А я почав весті статістіку з шеісятих літ. Як тулько ето Пєлє в Англії грав. Шестнадцать годкув йому було. А як і’рав, потом тако футболіста ніде не було, куди той Марадона чи Гулліт. У мене всі матчи записани, усі голи, хто колі забив, на якуй минуті і’рока заменілі, і так далі. А у нас у селі учитель живе, так вун знає історію велюнского футбола з тридцатих годув. Ти знаєш, шо ми у Висоцка, ето село по ту сторону рекі ні разу не вигралі. Одін раз ніч’я була. І ми з твоїм батьком у сельскуй команді гралі, узялі первенство района. У мене щи одін з їм размєр бутса був, як я на заміну вихоїв, вун мені свої бутси давав. Як ми тоді ‘ралі! Сто грам п’єш?
– Незручно на хвіст падати.
– Яке на хвуст, я угощаю. Баба мені за роботу два рубля дала, треба випить.
Ми, розморені водою, повільно рушили у напрямку до села.
Самогонку продавала баба Надя. Ми зайшли до кам’яної хати, на порозі розминувшись з її сином, який, сильно накульгуючи на ногу, йшов до колодязя за водою. “У армиї покалічилі”, – неголосно пояснив мені Микола. І до баби:
– З чим то булочки будут?
– Ой, соколіку, з вареннєм яблочним будут, да й чорніцамі. Я то бульш з вареннєм люблю, а Толік захотів чорніц, я акраз хоїла у ліс.
– Ну то наллі нам, бабо, по стаканчику, узавтре яке не яке, сьвато.
– Ой наллю, лєбедю, хороша водочка, тулько ви’нала.
Баба Надя поставила на стіл два гранчаки, вийняла з банки два солоних огірки і поставила на стіл великий бутель горілки. Повитиравши від борошна руки, обережно налила їх до країв і втяла великий окраєць житнього хліба.
– Бери, Миколо, да й будьмо здорови.
– Шо ви, дядьку, я стільки не вип’ю. Якби потрохи, до може й осилив би, а стакан зразу не вип’ю.
– Ну то хоч половину, а я доп’ю.
Микола взяв шклянку двома пальцями і повагом перехилив її. У кухні стояв приємний запах пшеничної самогонки, який нагадував мені дитинство, коли часто увечері вікна завішувалися капами, дід монтував у плиту самогонний апарат, акуратно під’єднував усі необхідні трубки, і в трилітрову банку через вату з марганцовкою починала капати прозора рідина, яку потім, для проби, виливали на лаву і запалювали.
Я випив свої сто грамів і закусив запашним хлібом. Микола допив решту, і ми, подякувавши, пішли. Надворі вже було зовсім темно. Мене трохи взяло, у голові стояв приємний дурман. А Микола, на якого, здавалося, триста грам п’ятдесятиградусної самогонки зовсім не подіяли, розповідав мені версії походження назви села Велюнь. Зрештою, ми всі зійшлися на тому, що всі вони досить неправдоподібні. Баба Тайка була незадоволена тим, що мене довго не було. Стигла вечеря.
– Покупаліса, унучку?
– Покупалися, бабо.
– І шо той Микола? Хороши чоловік, правда? Батькум помага, оно що п’є вельми. У Афганістані був, раніло його в ‘руді, не бачив шрама з правой сторони? А то три роки як жунка з полюбовніком пошла жить, його кинула. А сини у його доросли. А п’є… Як ето у мене навесні куньми ‘орав, то дала двадцать рублікув. То всі за нуч пропив. А синум помага. Поєздком передачи передає з Сарнув. І в Ровне, жунци, бо одін син з єй живе, і у Кийов, де ето други син вучитса. А ти шо ето, з їм випив?!
27.08.01