Випадкові нотатки

Головна | Нотатки | Статті | Форум | Про сайт


25.01.15. jazzoleg 

Курт Воннеґут. 2BRO2B

У Вас проблеми? Просто візьміть слухавку.

Телефон вирішив усі проблеми, й усі – однаково.





Курт Воннеґут.





2

B

R

0

2

B





Усе було практично бездоганно.



Не було більше в’язниць, міських нетрів, будинків для божевільних, калік, бідності, воєн.



Усі хвороби було подолано. Відтепер вони належали минулому.



Смерть, за винятком нещасних випадків, стала пригодою для добровольців.



Населення Сполучених штатів стабілізувалося на позначці сорока мільйонів душ.



Одного сонячного ранку в пологовому будинку в Чікаґо чоловік на ім’я Едвард К. Велінґ молодший чекав на пологи своєї дружини. Він був єдиним чоловіком, який чекав на пологи. Тепер в один день нечасто народжувалося декілька дітей.



Велінґу було п’ятдесят шість років, практично підліток серед населення, середній вік якого досягнув сто двадцяти дев’яти років.



Рентген показав, що його дружина виношувала трійню. Це були його первістки.



Молодший Велінґ сидів, зсутулившись, у своєму кріслі, обійнявши руками голову. Він був такий зіжмаканий, тихий та безбарвний, що його фактично не було видно. Його маскування було ідеальним, оскільки кімната очікування теж мала безладний та деморалізований вигляд. Крісла та смітники були відсунутими від стін. Підлога була покрита захисною плівкою.



У кімнаті очікування проводився косметичний ремонт. Вона мала набрати вигляду меморіалу людині, яка добровільно зголосилася померти.



Старший чоловік з іронічним виразом обличчя, віком десь років під двісті, сидів на сходинці драбини, малюючи настінну картину, яка йому явно не подобалася. У часи, коли старіння людини відображалося на її вигляді, можна було б сказати, що йому усього тридцять п’ять років. Саме стільки було чоловікові в той момент, коли винайшли ліки від старіння.



Настінна картина, над якою він працював, зображала дуже доглянутий сад. Чоловіки й жінки у білому, лікарі та медсестри, копали землю, садили розсаду, кропили комах, розпилювали добрива.



Чоловіки й жінки в фіолетових уніформах виполювали бур’яни, зрізали старі та слабкі рослини, громадили листя, відносили все це у печі для спалювання відходів.



Ніколи, ніколи, ніколи, навіть у середньовічній Голландії чи стародавній Японії, не було правильнішого, краще доглянутого саду. Кожна рослина мала потрібний їй грунт, світло, воду, повітря та живлення.



Коридором йшов санітар та наспівував собі популярну пісню:



Якщо тобі не подобаються мої поцілунки, люба,

Ось що я зроблю:

Я піду до дівчини у фіолетовому,

Поцілую цей сумний світ ля-ля-ля.

Якщо ти не хочеш моєї любові,

Для чого мені увесь цей простір?

Я попрощаюся з цією старою планетою,

Нехай якесь миле дитя займе моє місце.





Санітар подивився на картину на стіні та на художника.

- Виглядає наче справжній, - сказав він. – Мені навіть здається, що я стою посеред саду.



- А звідки Ви взяли, що Ви зараз не у ньому? – запитав художник та іронічно посміхнувся. – Назва картини – «Щасливий Сад Життя».



- А доктор Гітц непогано вийшов, - зауважив санітар.





* * * * *



Остання фраза стосувалася однієї з чоловічих фігур у білому, чия голова була портретом доктора Бенджаміна Гітца, головного акушера госпіталю. Гітц був надзвичайно красивим мужчиною.



- Потрібно заповнити ще багато облич, - сказав санітар, маючи на увазі, що обличчя багатьох осіб на картині були поки що порожніми. Планувалося заповнити усі порожні місця портретами важливих людей з колективу пологового будинку чи з Федерального Бюро Припинення (Termination).





- Мабуть класно вміти малювати такі реалістичні картини, - сказав санітар.



Обличчя художника наповнилося презирством.



- Ви думаєте, що я гордий з такої мазанини? – сказав він. – Ви думаєте, таким я бачу справжнє життя?



- А яким Ви бачите справжнє життя? – сказав санітар.



Художник вказав рукою на брудну захисну плівку з підлоги.



- Ось непогана картина життя, - сказав він. – Візьміть це в рамку і отримаєте картину набагато більш чесну, ніж оце.



- Ви, як я бачу, любите згущувати фарби, - сказав санітар.



- Це злочин? – сказав художник.



Санітар знизав плечима.



- Якщо Вам не подобається таке життя, дідусю … - почав він і завершив думку імітацією набору телефонного номеру для тих, кому набридло жити. Нуль у телефонному номері він прочитав як «нот».



Номер був наступним: «2 B R 0 2 B»



Це був телефонний номер установи, яку в народі називали по-різному: «Автомат», «Вирій», «Консервний завод», «Псяча буда», «Анти-невдаха», «Розслабон", «Па-па, мамо», «Щасливий хуліган», «Поцілуй мене мерщій», «Веселий Петро», «Ніяких більше сліз» та «Геть турботи!».



«To be or not to be» був телефонним номером комунальних газових камер Федерального Бюро Припинення.





* * * * *

Художник зверхньо глянув на санітара.



- Якщо я вирішу, що настав час піти, - сказав він, - це буде не «Псяча буда».



- Ну звичайно, все робимо своїми руками, - сказав санітар. – Неправильно так, дідусю. Чому хоча б трошки не подумати про людей, які мусять поприбирати за тобою?



Художник навіть не намагався вдати, що його цікавлять проблеми тих, хто залишиться живим.



- Світ може справитися і не з такою парашею, якщо тебе цікавить моя думка, - він не добирав слів.



Санітар засміявся та рушив далі.



Велінґ, без п’яти хвилин батько, бурмотів, не піднімаючи голови, щось собі під ніс. Потім знову замовк.



Крупна грізна жінка на високих шпильках широким кроком увійшла у кімнату очікування. Її взуття, панчохи, плащ з поясом, торбинка та пілотка – усе було фіолетовим. «Колір винограду в Судний день», - так назвав би цей колір художник.



Медальйон на її фіолетовій торбинці мав відбиток Сервісного відділу Федеральної Служби Припинення – орел на перекладині.



На обличчі в жінки виднівся волосяний покрив, практично вуса. Цікава річ – на обличчях усіх працівниць газових камер, якими милими та жіночними не поступали б вони на службу, за років п’ять з’являлися вусики.



- Я туди потрапила? – запитала вона в художника.



- Це залежить, по якій Ви тут справі, - відповів він. – Ви ж не народжувати сюди прийшли.



- Мені сказали, щоб я прийшла позувати для картини, - сказала жінка. – Мене звати Леора Мочан. – Вона чекала.



- І ви «мочите» людей? - сказав він.



- Що? – перепитала вона.



- Та то так, до слова. Не звертайте уваги.



- Прекрасна картина, - сказала жінка. – Виглядає, неначе небеса або щось таке.



- Щось таке, - сказав художник.



З кишені робочого халату він витягнув список з іменами.



- Мочан, Мочан, Мочан, - повторював він, пробігаючи очима список. – Так, ось. Вас вибрали для увіковічнення. Дивіться, ось є порожні місця над тілами. Куди приклеїти Вашу голову? Хоча вибір, звичайно, не багатий.



Жінка холодно оглянула картину.



- Усі вони мені якісь одинакові. Ви знаєте, я зовсім не розбираюсь у мистецтві.



- Та тіло як тіло, - сказав він. – Ну добре. Як професіонал раджу Вам ось це тіло. – Він вказав на безлику фігуру жінки, яка відносила сухі стебла до пічки.



- Але ж, - заперечила Леора Мочан, - це скоріше ліквідатори. Я маю на увазі, що я працюю в службі. Я не проводжу ліквідацій.



Художник зааплодував, удаючи захоплення.



- Ну звичайно, спочатку Ви кажете, що не тямите у мистецтві, а потім виявляється, що Ви знаєте про нього більше, ніж я. Ну так, сноповіз – це не для сервісної служби. Косар, підрізник дерев – це більше про Вас.



Він вказав на постать у фіолетовому, яка відпилювала мертву гілку на яблуні.



- А як Вам вона? Нічого так?



- О, Боже, - зніяковівши, відповідала вона. – Це ж ставить мене поруч з доктором Гітцем.



- І це розчаровує Вас? – сказав він.



- Боронь Боже, ні! – сказала вона. – Це просто… просто така честь.



- Ви захоплюєтеся ним, ні? – запитав художник.



- А хто ж ним не захоплюється! - відповіла жінка, з благоговінням оглядаючи портрет Гітца. Це був портрет засмаглого, світловолосого, всесильного двісті сорокарічного Зевса. – Хто ж не захоплюється ним? – повторила вона. – Це ж він запускав першу газову камеру в Чікаґо.



- Тоді це вище будь-якого задоволення, - сказав художник, - могти увіковічнити Вас поруч з ним. Це ж Ваше – відпилювати зайві галузки?



- Ну так, це практично те, що я роблю, - сказала жінка.



На її обличчі з’явився вираз скромної гордості. Її роботою було огортати людей затишком, у той час як вона позбавляла їх життя.







* * * * *



І поки Леора Мочан позувала для портрету, до кімнати очікування зайшов сам доктор Гітц. Ростом понад два метри, він був втіленням значущості, досягнень, радості від процесу життя.



- О, пані Мочан! Пані Мочан! – гукнув він до жінки і відразу ж жартома запитав: – Що Ви тут робите? Це ж не те місце, звідки йдуть. Це місце, звідки приходять!



- Ми будемо разом на картині, - зашарівшись, відповіла Леора.



- Так це ж прекрасно! – щиро зрадів доктор Гітц. – А от це, мабуть, та картина?



- Так, вона. І для мене це велика честь бути на ній разом з Вами.



- Мушу Вам сказати, - відповів він, - що я теж вважаю за честь бути на ній разом з Вами. Без таких жінок, як Ви, цей чудовий світ, у якому ми живемо, був би неможливим.



З цими словами він відкланявся і попрямував до дверей, які вели до родильної кімнати.



- До речі, вгадайте, хто у нас щойно народився.



- Не знаю, - відповіла жінка.



- Трійня! – сказав Гітц.



- Трійня?! – вигукнула Леора. У її голосі було чути усвідомлення правових наслідків від народження трійні.



Закон не давав новонародженій дитині права на життя, хіба що батьки дитини знаходили когось, хто б добровільно погодився померти. Отже, для того, щоб трійня жила, потрібно було знайти трьох волонтерів.



- Батьки мають трьох волонтерів? – запитала Леора Мочан.



- Наскільки я чув, - сказав доктор Гітц, - у них був тільки один. Інших двох вони якраз шукали.



- Я не думаю, що це їм вдалося, - сказала вона. – У нас сьогодні не було потрійного замовлення, хіба що хтось дзвонив після того, як я пішла. Як їх прізвище?



- Велінґ, - сказав майбутній тато, випроставшись. Його очі почервоніли, а волосся на голові було скуйовдженим. – А мене звати Едвард К.Велінґ молодший.



Він підняв свою праву руку, глянув на стіну.



- Присутній, - сказав він, криво посміхнувшись.



- О, пане Велінґ, - сказав доктор Гітц, - вибачте, я не помітив Вас.



- Невидимий чоловік, - сказав Велінґ.



- До мене щойно подзвонили і повідомили, що народилася трійня, - сказав доктор Гітц. – Вони, як і їхня мама, почуваються добре. Я якраз ішов їх провідати.



- Ура… - сказав спустошено Велінґ.



- Щось звучить не дуже радісно, - зауважив доктор Гітц.



- А як тут не будеш радим? – сказав Велінґ і спробував жестами зобразити безтурботну простоту. – Все, що мені потрібно зробити – це просто вибрати те одне дитя з трійні, яке буде жити, потім відправити свого дідуся по маминій лінії до «Вирію» і повернутися сюди з довідкою.





* * * * *



Обличчя доктора Гітца набрало серйозного виразу. Він, як вежа, нависнув над Велінґом.



- Ви не вірите в ідею обмеження народжуваності, пане Велінґ?



- Та Ви що? Це ж просто геніально, - натягнуто відповів Велінґ.



- Чи, можливо, Ви хотіли б повернутися у старі часи, коли населення Землі було двадцять мільярдів – щоб потім перетворитися у сорок мільярдів, далі у вісімдесят, і, врешті-решт, у сто шістдесят мільярдів? Ви знаєте, що таке кістяночка? – продовжував доктор.



- Ні, - сказав похмуро Велінґ.



- Кістяночка, пане Велінґ, це одна з тих малих кульок, соковитих зернинок, з яких складається ягода ожини, - сказав доктор Гітц. – Без обмеження народжуваності люди обліпили б поверхню цієї старої планети як кістяночки на ожині! Не забувайте про це!



Велінґ продовжував дивитися в одну точку на стіні.



- У 2000 році, - сказав доктор Гітц, - до того, як науковці втрутилися і навели порядок, не вистачало навіть питної води для усіх. Із їжі достатньо було тільки морських водорослів. А люди і далі наполягали на своєму праві розмножуватися, наче кролики. І на праві, при можливості, жити вічно.



- Я хочу цих дітей, - сказав тихо Велінґ. - Я хочу усіх трьох.



- Звичайно, що хочете, - сказав доктор Гітц. – Це ж природньо.



- І я не хочу, щоб помирав мій дідусь, - сказав Велінґ.



- Нікому не подобається відводити своїх близьких родичів до «Псячої буди», - сказав м’яко, із співчуттям, доктор Гітц.



- Мені не подобається, коли люди називають це так, - втрутилася Леора Мочан.



- Перепрошую? – сказав доктор Гітц.



- Мені не подобається, коли люди називають це «Псячою будою» і тому подібним, - сказала вона. – Це може скласти у людей неправильне враження.



- Я з вами абсолютно погоджуюся, - сказав доктор Гітц. – Вибачте.



І він виправив себе, давши комунальним газовим камерам назву, яку ніколи ніхто не використовував у розмовах.



- Мені слід було казати «Етична самогубча студія».



- Так звучить набагато краще, - сказала Леора Мочан.



- Ця дитинка, яку Ви вирішите залишити, пане Велінґ, - сказав доктор Гітц. – Він, чи вона, буде жити на щасливій, просторій, чистій, багатій планеті, дякуючи контролю за народжуваністю. У саду, як ось на цій настінній картині, - він кивнув головою. – Два століття тому, коли я був молодим, ми жили у справжньому пеклі. Тоді ніхто не знав, чи вдасться прожити ще наступних двадцять років. Тепер же століття миру та достатку простягаються перед нами так далеко, наскільки нас може занести наша уява.



Він широко усміхнувся.



Посмішка зникла, коли він побачив, що в руках у Велінґа з’явився револьвер.



Велінґ вистрілив доктору Гітцу в голову.



- Ось і з’явилося місце для одного, просторе місце, - сказав він.



Далі Велінґ вистрелив в Леору Мочан.



- Це ж всього лиш смерть, - сказав він до неї, коли вона упала. – Ну ось! Місце для двох.



А далі він застрелив себе, звільняючи місце для усіх трьох своїх дітей.



Ніхто не прибіг на постріли. Ніхто їх наче і не чув.



Художник сидів на верхній сходинці своєї драбини, задумано спостерігаючи згори за цією трагічною сценою.





* * * * *



Він розмірковував над тією сумною загадкою життя, яке вимагало бути народженим; потім, народившись, вимагало бути плідним, множитися і жити якнайдовше – і робити усе це на дуже маленькій планеті, яка б мала існувати вічно.



Усі відповіді, які знаходив художник, були похмурими. Навіть похмурішими, ніж «Псяча буда», «Щасливий хуліган», «Розслабон». Він згадав про війну. Про чуму. Про голодомор.



Художник зрозумів, що більше ніколи не зможе малювати. Він випустив з рук пензлика, і той упав на брудну захисну плівку. Тоді чоловік вирішив, що і так достатньо довго прожив у Щасливому Саду Життя. Він повільно спустився з драбини.





Художник узяв револьвер Велінґа, з серйозним наміром застрелитися.

Але йому не вистачило мужності.



Тоді він побачив у кутку кімнати очікування телефонну будку. Художник підійшов до неї і набрав добре відомий номер: "2 B R 0 2 B".



- «Федеральне Бюро Припинення», - відповіла оператор дуже теплим голос.



- Я б хотів записатися на прийом, якнайшвидше, по можливості, - сказав художник, обережно добираючи слова.



- У нас ще є вільні місця сьогодні, десь ближче до вечора, - сказала вона. – Можливо і швидше, якщо хтось скасує прийом.



- Дуже добре, - сказав художник. – Запишіть мене, будь ласка.



І він продиктував оператору своє ім’я та прізвище.



- Дякуємо Вам, пане, - відповіла оператор. – Ваше місто дякує Вам; Ваша країна дякує Вам; Ваша планета дякує Вам. Але найбільше «дякую» Вам від майбутніх поколінь.

Вхід...

Актуальні теми

Остання тема на форумі:

Останні коментарі...

19.03.2015       ...
  ›› 

01.11.2013       ...
  ›› 

28.09.2013       jazzoleg
перекладаю сам :)  ›› 

26.09.2013       dns
сам перекладав чи маєш якийсь переклад?  ›› 

22.03.2013       Льоня
та не всьо так погано - Кролик повстане і нас врятує )   ›› 


Лінкоманія