Випадкові нотатки

Головна | Нотатки | Статті | Форум | Про сайт


16.06.14. jazzoleg 

Ніл Геймaн "Коралайн" (XIII)

Здавалося, батьки Коралайн навіть і не пам’ятали свого перебування у сніжній кулі. Принаймні, вони ні разу про це не говорили, й Коралайн також їм цього не згадувала.

Інколи вона гадала собі, чи батьки взагалі помітили, що цілих два дні їх не було у справжньому світі, але, врешті-решт, дійшла до висновку, що таки не помітили. Зрештою, є люди, які контролюють кожен свій день, кожну годину, а є люди, які не роблять цього. Батьки дівчинки, очевидно, належали до цієї другої категорії людей.

Повернувшись до своєї спальні, Коралайн, перш ніж знову забратися у ліжко, заховала кульки під свою подушку, а потім, хоча для сну залишилося не так уже й багато часу, легенько поклала на неї свою голівку. Під подушкою щось хруснуло.

Дівчинка сіла й підняла подушку. Уламки скляних кульок виглядали, наче залишки від яєчних шкаралуп, які навесні можна знайти під деякими деревами: порожні розбиті яйця малинівки чи волового очка.

Хто зна, що було всередині цих скляних кульок, але зараз воно зникло. Коралайн відразу згадала про трьох діток зі сну, які, перед тим як перейти через сріблястий потічок, у місячному світлі махали їй на прощання ручками.

Вона обережно зібрала тоненькі, наче шкаралупки, уламки й помістила їх у маленьку синю коробочку, у якій раніше зберігався браслет, який подарувала дівчинці її бабця, коли вона була ще зовсім маленькою. Браслет загубився вже давно, але коробочка залишилася.

Міс Спінк та міс Фосібл повернулися від племінниці міс Фосібл, і Коралайн спустилася до них на чай. Був понеділок. У середу Коралайн знову мала йти до школи: попереду був цілий шкільний рік.

Міс Фосібл наполягла на тому, щоб ще раз погадати Коралайн на чайних листочках.

- О, цього разу виглядає все глянц, як книжка пише, люба, - сказала міс Фосібл.

- Перепрошую? – перепитала Коралайн.

- Все складається найкращим чином, - сказала міс Фосібл. – Ну, майже усе. Я тільки от не впевнена, що це. – Вона вказала на декілька збитих докупи листочків, що прилипли до стінки горнятка.

Міс Спінк тричі сплюнула та простягла руку до горнятка.

- Міріам, люба, дай-но мені його сюди. Зараз глянемо… - Вона почала вдивлятися в горнятко крізь свої товсті шкельця. – Ого, не маю жодного поняття, що б це могло означати. Виглядає якось дивно і схоже на руку.

Коралайн глянула й собі. Дійсно, листочки були схожими на руку, яка намагається щось взяти.

Песик Геміш заховався під кріслом міс Фосібл та ніяк не хотів вилазити.

- Мені здається, він мав якусь сутичку, - сказала міс Спінк. – У нього глибока рана в боці. Бідненький. Після обіду треба буде відвести його до лікаря. Цікаво, хто б це міг його так вкусити.

Коралайн знала, хто це міг бути.

Погода цього останнього тижня була прекрасна, ніби саме літо, перш ніж добігти кінця, вирішило вибачитися за ту жахливу погоду, що була протягом усіх канікул, і дарувало яскраві та чудові дні.

Божевільний старий згори, побачивши, як Коралайн виходила з квартири міс Спінк та міс Фосібл, гукнув до неї.

- Гей, Каролайн! – покликав він дівчинку.

- Я – Коралайн, а не Каролайн, - відізвалася вона. – Як там Ваші миші?

- Щось налякало їх, - сказав старий, тереблячи бороду. – Мені здається, що в будинку завелася ласка або щось схоже. Я чув її вночі. У моїй країні у таких випадках ставлять пастки, туди кладуть трішки м’яса чи гамбургер, і коли тваринка забирається туди, щоб поласувати – бац! – і вона тебе більше не турбує. Мишки такі налякані, що навіть не наближаються до своїх крихітних музичних інструментів.

- Я не думаю, що той, кого перелякалися миші, хоче м’яса, - відповіла Коралайн й піднесла руку до ключа, що висів довкола шиї, а тоді зайшла досередини.

Дівчинка пішла до ванни й, поки милася, увесь час тримала ключа довкола шиї - його вона більше не знімала ні разу.

Щось зашкрябало по вікну спальні, коли Коралайн була уже в ліжку. І хоча вона вже майже поринула у сон, дівчинка встала, підійшла до вікна та розсунула фіранки. Біла рука з червоними нігтями зіскочила з краю вікна на ринву та моментально зникла. На склі, з зовнішнього боку, залишилася глибока виїмка.

Цієї ночі Коралайн спала неспокійно. Прокидалася час від часу, задумувала щось, планувала, зважувала, потім засинала знову, не будучи до кінця впевненою, де закінчувалися її роздуми та починався сон. Одне вухо постійно насторожено прислухалося, чи не почне знову щось шкрябати по шибці вікна чи дверях спальні.

Вранці Коралайн запитала в мами:

- Ти не позичила б мені якусь стару скатертину, яка тобі більше не потрібна? Я, разом з моїми ляльками, хотіли б зробити собі сьогодні пікнік, і треба буде щось постелити на землю.

- Я не впевнена, чи в нас є щось таке, - сказала мама. Вона відкрила шухляду, в якій тримала серветки та скатертини, й почала ритися в ній. – Зачекай. Ось це тобі підійде?

Це була складена, уся в червоних квітах, паперова скатертина, що залишилася після якогось пікніка декілька років тому.

- Ідеально, - сказала Коралайн.

- Я й не думала, що ти все ще бавишся ляльками, - сказала мама.

- Таки не бавлюся, - визнала Коралайн. – Це просто захисне кольоромаскування.

- Добре, добре, тільки вчасно повернися на обід, - сказала мама. – Гарно тобі побавитися.

Коралайн взяла картонну коробку, поклала туди свої ляльки та кілька іграшкових пластикових горняток, потім взяла глечик та набрала в нього води.

Далі дівчинка вийшла надвір й пішла дорогою, ніби попрямувала до магазину. Не дійшовши до супермаркету, вона перебралася через огорожу, потрапила на якесь пустище, потім пішла вздовж старого заїзду та пролізла попід живоплотом. Останнє Коралайн мусила повторити двічі, щоб не розлити воду з глечика.

Дівчинка немарно ходила манівцями туди-сюди – наприкінці мандрівки вона була задоволена, що за нею ніхто не слідував.

Коралайн вийшла з-за старого, напівзруйнованого тенісного корту, перетнула його і вийшла на луку, на якій погойдувалася висока трава. На краю луки вона знайшла старі дошки, які були дивовижно важкими – такими важкими, що їй ледь вдалося зрушити їх з місця. У Коралайн не було вибору. Вона відтягнула дошки одна за одною, крекчучи та заливаючись потом від зусиль. На землі з’явився глибокий, круглий, викладений з цегли отвір. Він пах сирістю та темрявою. Цеглини були зеленуватими та слизькими.

Коралайн взяла скатертину та обережно розстелила її над колодязем. Вона розставила іграшкові горнятка на відстані приблизно одного фута одна від одної та краю колодязя й наповнила кожен з них водою з глечика.

Біля кожного горнятка на траві дівчинка посадила по ляльці. Для стороннього ока могло здатися, що це справжній пікнік для ляльок.

Далі Коралайн тою ж дорогою, попід живоплотом, вздовж запорошеного заїзду, попри магазин повернулася додому. Вона зняла ключ з шиї й, гойдаючи ним, ніби він був просто іграшкою, постукала в двері квартири міс Спінк та міс Фосібл.

Міс Спінк відчинила двері.

- Привіт, люба, - сказала вона.

- Я б не хотіла заходити досередини, - сказала Коралайн. – Я просто хотіла запитати, як почувається Геміш.

Міс Спінк зітхнула.

- Лікар каже, що Геміш – сміливий маленький солдат. На щастя, виглядає так, що рана не інфікована. Ми навіть не можемо уявити собі, що це було. Лікар каже, що це була якась тварина, але не має найменшого поняття, яка саме. Містер Бобо каже, що це могла бути ласка.

- Містер Бобо?

- Старший чоловік з верхньої квартири. Він із старої циркової родини, мені так здається. Румун, чи словенець, а може і литовець, одним словом, з однієї з цих країн. Тих назв стільки, що й не запам’ятаєш.

Коралайн раніше ніколи навіть й на думку не спадало, що божевільний старий згори має якесь ім’я. Якщо б вона знала, що його звати Бобо, вона б називала його по імені кожного разу. Як часто у нас в житті з’являється шанс промовити ім’я "містер Бобо" вголос?

- Ага, - сказала Коралайн до міс Спінк. – Містер Бобо. Так. Дійсно. Добре, - сказала вона, цього разу голосніше. – Я йду побавлюся трошки ляльками, там, біля тенісного корту.

- Йди бався, люба, - відповіла міс Спінк. Потім, стишивши голос, додала: - Тільки вважай на старий колодязь. Містер Лафет, який жив тут раніше, казав, що він може мати глибину десь й півмилі, а може навіть і більше.

Коралайн сподівалася, що рука не почула цього останнього речення.

- Ключ? – вона змінила тему. – Це один зі старих ключів з нашого будинку. Це ніби частина моєї гри. Тому я його постійно ношу з собою на цьому шнурочку. Ну добре, мені пора. Па-па.

- Яка дивовижна дитина, - сказала сама до себе міс Спінк, закриваючи двері.

Коралайн, не поспішаючи, пішла через луг в напрямку старого тенісного корту, гойдаючи та бавлячись дорогою чорним ключем.

Декілька разів вона помітила в траві щось кольору кістки. Принаймні, їй так здалося. Воно не відставало від дівчинки та трималося на відстані тридцяти футів від неї.

Коралайн спробувала щось собі насвистувати, але нічого не змінилося, тож вона заспівала пісеньку, яку придумав тато, коли вона була маленькою, і від якої вона завжди починала сміятися.





Дівчинко з косичкою,

Не дивись лисичкою,

Спершу з'їмо кашки,

Та й підемо спатки.





Цьом тобі від татка,

Цьом тобі від мами,

Усім тебе вгостимо,

Крім печива з жучками.





Коралайн йшла між дерев, співаючи цю пісню, і її голос майже не тремтів.

Ляльки були на тому ж місці, де вона залишила їх. Це був спокійний день, без вітру, тож усе було на своєму місці, кожне наповнене водою горнятко своєю вагою стримувало паперову скатертину, як Коралайн і планувала. Вона з полегшенням зітхнула.

Тепер на неї чекала найвідповідальніша частина задуманого.

- Привіт, мої любі ляльки, - жваво сказала дівчинка. – Час пити чай!

Вона підійшла ближче до паперової скатертини.

- Я принесла з собою щасливого ключика, щоб наш пікнік нам вдався на славу.

І тоді, дуже обережно, Коралайн нахилилася вперед і м’яко поклала ключ на скатертину, все ще не відпускаючи шнурочка, на якому він висів. Вона затамувала подих, сподіваючись, що ваги горняток з водою по краях колодязя буде достатньо, щоб ключ не провалився в колодязь.

Ключ лежав посеред паперової скатертини. Коралайн відпустила шнурочок і відійшла на крок назад. Тепер черга була за рукою.

Дівчинка обернулася до ляльок.

- Кому шматочок вишневого тортика? – запитала вона. – Маруся? Катруся? Гануся? – і дівчинка, щасливо щебечучи, вгощала кожну ляльку скибкою невидимого торта на невидимій тарілці.

Краєчком ока вона побачила, як щось білувате, кольору кістки, перебігало від стовбура до стовбура, все ближче і ближче. Коралайн змусила себе не дивитися в той бік.

- Гануся! Ну от що ти за дитина! Твій тортик впав на землю. Тепер я мушу йти принести тобі новий шматочок! – і вона пішла довкола скатертини, поки не опинилася з протилежного від руки боку. Вона вдала, ніби нарізає для Катрусі нову скибку торта.

І ось з високою трави з’явилася рука, на пальцях видряпавшись на пеньок. Вона зупинилася там на якусь мить, неначе краб, який куштує на смак повітря, а потім, клацнувши нігтями, зробила тріумфальний стрибок на середину скатертини.

Для Коралайн час уповільнився. Білі пальці зімкнулися навколо чорного ключа…

Від ваги та імпульсу руки пластмасові горнятка злетіли у повітря, і паперова скатертина, ключ та рука іншої мами провалилися вниз, у темряву колодязя.

Коралайн почала тихенько рахувати. Дорахувавши до сорока, вона десь з самої глибини колодязя почула приглушений "плюск".

Одного разу хтось розповідав Коралайн, що якщо ти дивишся на небо з дна глибокої шахти, то навіть при найяскравішому денному світлі можна побачити нічне небо та зорі. Коралайн було цікаво, чи рука зараз бачила зорі з дна колодязя.

Вона відтягнула важкі дошки назад до колодязя та ретельно накрила його. Їй не хотілося, щоб хтось упав у нього. Вона не хотіла, щоб щось з нього вибралося.

Потім Коралайн зібрала ляльки та горнятка назад в свою картонну коробку, в якій принесла їх на пікнік. Щось дивне попало в поле її зору, коли вона робила це. Дівчинка випрямилася й побачила чорного кота, який мчав у напрямку до неї, високо піднявши та скрутивши в знак питання свого хвоста. Вона побачила його вперше за останні декілька днів, з того часу, як вони повернулися зі світу іншої мами.

Кіт підійшов до Коралайн та застрибнув на дошки, якими був накритий колодязь, повільно підморгнув до неї одним оком, потім зістрибнув назад у високу траву перед дівчинкою, перевернувся на спинку та почав радісно звиватися.

Коралайн почала чухати та лоскотати м’яку шерсть на його животику, і кіт задоволено замуркотів. Налащившись досхочу, кіт знову встав на лапки і, неначе маленька плямка ночі на обідньому сонці, пішов назад до тенісного корту.

Коралайн повернулася додому.

Містер Бобо чекав уже на неї біля заїзду на подвір’я. Він поплескав її по плечі.

- Мишки розповіли мені, що тепер усе гаразд, - сказав він. – Вони кажуть, що ти – наш рятівник, Каролайн.

- Містер Бобо, мене звати Коралайн, - сказала Коралайн. – Не Каролайн. Коралайн.

- Коралайн, - з зачудуванням та повагою повторив сам до себе її ім’я містер Бобо. – Дуже добре, Коралайн. Мишки просили передати тобі, що як тільки вони будуть готові до виступів перед публікою, ти піднімешся до нас і будеш першою, хто бачитиме їхній виступ. Вони гратимуть тумпі-юмпі та тудль-удль, танцюватимуть та виконуватимуть тисячі різних трюків. Це все, що вони хотіли передати тобі.

- О, я була б така рада побачити їх, - відповіла Коралайн, - коли вони будуть готові.

Дівчинка постукала в двері міс Спінк та міс Фосібл. Міс Спінк відчинила, й Коралайн увійшла. Вона поклала свою коробку з ляльками на підлогу, запхала руку в кишеню і витягнула звідтам камінчик з отвором.

- Візьміть, будь ласка, - сказала дівчинка. – На щастя, він мені більше не потрібен. Я дуже вдячна Вам за нього. Можливо, він врятував моє життя, а може навіть врятував і смерть кількох інших людей.

Коралайн міцно обійняла їх обох, хоча її руки були закороткі, щоб обійняти саму лише міс Спінк, а міс Фосібл пахла часником, який вона саме нарізала. Дівчинка взяла свою коробку з ляльками й вийшла.

- Дивовижна дівчинка, - сказала міс Спінк. Ніхто не обнімав її так з того часу, як вона закінчила свою кар’єру в театрі.

Цієї ночі Коралайн лежала у ліжку, покупана, з почищеними зубами, з відкритими очима, непорушно дивлячись на стелю.

Надворі було досить тепло, тож, оскільки руки більше не було, дівчинка широко відчинила вікно спальні. Перед тим, як йти спати, вона, коли тато хотів повністю засунути фіранки, наполягла на тому, щоб хоча б трішки лишити їх відкритими.

Шкільна форма, щоб вранці одразу її одягнути, лежала акуратно складена на кріслі поруч.

Як правило, ввечері, перед першим днем школи, Коралайн завжди трішки нервувала, неначе чогось боялася. Цього разу вона зрозуміла, що школа більше не мала в собі нічого такого, що могло б її лякати.

Коралайн здалося, що в нічному повітрі задзвеніла прекрасна музика. Музика, яку можна зіграти тільки на крихітних срібних тромбонах, трубах та фаготах, маленьких флейтах та тубах, з такими делікатними та маленькими клавішами, що натискати їх змогли б тільки крихітні рожеві пальчики білих мишок.

Дівчинка уявила собі, ніби вона знову повернулася у свій сон, з двома дівчатками та хлопчиком під дубом на лузі, й посміхнулася.

Коли з’явилися перші зорі, Коралайн нарешті дозволила собі поринути у сон, а ніжна музика мишачого цирку наповнила тепле вечірнє повітря, повідомляючи світові, що літо закінчилося.

Вхід...

Актуальні теми

Остання тема на форумі:

Останні коментарі...

19.03.2015       ...
  ›› 

01.11.2013       ...
  ›› 

28.09.2013       jazzoleg
перекладаю сам :)  ›› 

26.09.2013       dns
сам перекладав чи маєш якийсь переклад?  ›› 

22.03.2013       Льоня
та не всьо так погано - Кролик повстане і нас врятує )   ›› 


Лінкоманія