18.12.13. jazzoleg 

Ніл Геймaн "Коралайн" (XII)

Мама Коралайн легенько торкнулася дівчинки.

- Коралайн? – сказала вона. – Люба, ну ти й знайшла, де заснути. Ми обшукали цілий будинок, поки знайшли тебе.

Коралайн потягнулася та примружилася.

- Вибач, я заснула, - сказала вона.

- Я й сама це бачу, - сказала мама. – А звідкіля взявся тут оцей кіт? Він чекав біля вхідних дверей і, коли я заходила, вилетів, як куля.

- Мабуть, у нього були невідкладні справи, - сказала Коралайн й обійняла маму так сильно, що аж руки заболіли. Мама теж притулила Коралайн до себе.

- Вечеря – через 15 хвилин, - сказала вона. – І не забудь помити руки. А що це з твоєю піжамою? Що ти зробила зі своїм колінком?

- Я впала, - відповіла Коралайн й пішла до ванни, помила руки та прочистила ранку на коліні, потім намастила її та інші подряпини лікувальним кремом.

Далі дівчинка пішла у свою спальню – свою справжню спальню. Вона запхала руки у кишеньки свого халатика, витягнула звідти три кульки, камінчик з отвором, чорний ключ та порожню сніжну кулю й, потрусивши її, спостерігала, як сніговий вихор у воді заповнив порожній світ. Потім поставила її та дивилася, як сніг накривав те місце, де раніше стояла маленька подружня пара.

Коралайн взяла тоненький шнурочок зі своєї коробки з іграшками, нанизала на нього чорного ключа, зв’язала кінчики шнурочка та повісила його собі довкола шиї.

- Ну ось, - сказала вона, одягнула футболку та заховала під нею ключа. Він був холодним на її шкірі. Камінчик з отвором поклала у кишеньку.

Коралайн пішла коридором до студії тата. Він сидів спиною до неї, але вона знала, що якщо він повернеться до неї, то на неї дивитимуться добрі сірі очі тата. Дівчинка підійшла й поцілувала його в лисіючу маківку.

- О! Коралайн, - сказав він, обернувся та посміхнувся до неї – За що був цей цьомчик?

- Просто так, - сказала Коралайн. – Я так давно тебе не бачила.

- Ну добре, - сказав тато, вимкнув комп’ютер, встав, а потім просто так, без причини, підхопив дівчинку на руки, чого він не робив вже невідомо як давно, мабуть, з того часу, як почав твердити, що вона вже завелика, щоб її носити на руках, та відніс на кухню.

На вечерю була піцца. І хоча спік її тато (а тому скоринка була або занадто товста та погано пропечена, або затонка та підгоріла), зіпсувавши її скибками зеленого перця, фрикадельками та шматочками ананаса, Коралайн з’їла всю порцію, яку тато врізав їй. Точніше, з’їла все, крім ананаса.

А вже зовсім незабаром потрібно було йти спати.

Ключ Коралайн не знімала, залишивши його висіти довкола шиї, а от сірі кульки поклала під подушку.

Цього разу їй приснився сон.

Вона була на пікніку, під старим дубом на зеленому лузі. Сонечко було високо в небі, яке, незважаючи на декілька пухнастих білих хмаринок десь на горизонті, мало насичений, безтурботно синій колір.

На траві була постелена лляна скатертина, а на ній – тарілки, повні їжі – там були і салати, і сандвічі, і горіхи та фрукти, а поруч стояли глечики з лимонадом, водою та густим шоколадним молоком. Коралайн сиділа на одному краєчку скатертини, а кожен з трьох діток – на інших краєчках. Вони були одягнені в чудернацький одяг.

Найменшим з діток був хлопчик з брудним обличчям, у червоних оксамитових штанах до колін та білій сорочці з жабо. Він сидів ліворуч від Коралайн та накладав у свою тарілку молоду картоплю та рибу, схожу на холодну варену форель.

- Цей пікнік – найкращий з усіх, на яких я бував, – сказав хлопчик до Коралайн.

- Так, - відповіла Коралайн. – Але мені цікаво, хто організував його.

- Як це – хто організував? Звичайно ж Ви, пані, - сказала висока дівчинка, яка сиділа навпроти Коралайн. Вона була одягнена у коричневе безформне плаття та коричневий капелюшок, зав’язаний під підборіддям. – І ми не можемо знайти слів, щоб висловити нашу вдячність за цей пікнік і за все, що Ви для нас зробили.

Дівчинка їла хліб з варенням, нарізаючи величезним ножем скибку за скибкою з великої коричнево-золотої буханки та накладаючи варення дерев’яною ложкою. Увесь її рот був замурзаний варенням.

- Так, так, це найсмачніша їжа, яку я куштувала за останні сторіччя, - сказала дівчинка праворуч від Коралайн. Це була надзвичайно бліда дитина, одягнена в щось схоже на павутинку, з срібним обручем у русявому волоссі. Коралайн могла б заприсягнути, що в дівчинки були крила – запилені сріблясті крила, як у метелика, а не в птаха – які виходили з її спини. Тарілочка дівчинки була доверху наповнена гарненькими квітами. Вона посміхалася до Коралайн так, ніби не посміхалася вже хто зна відколи і майже забула, як це робиться. Дівчинка страшенно сподобалася Коралайн.

Потім, як це буває тільки у снах, усі відразу перенеслися на галявину, де почали бавитися, бігати, кричати, кидати один одному блискучий м’яч. Коралайн знала, що це був сон, тому що ніхто з них не був ні втомленим, ні захеканим. Вона навіть не спотіла. Діти просто сміялися та грали в якусь дивну гру, чи то в "лови", чи то в "собачку", чи то в "вибивалу".

Троє з них бігали по землі, а бліда дівчинка пурхала над їхніми головами, стрімко кидаючись вниз, щоб схопити м’яч, чи злітаючи знову в небо, перш ніж кинути м’яч комусь іншому.

А потім, без єдиного слова, гра закінчилася, й усі четверо повернулися до скатертини, з якої тарілки з їжею було прибрано, а замість них хтось приніс чотири скляні мисочки, три з морозивом та одну з квітами жимолості.

Діти насолоджувалися десертом.

- Дякую за те, що прийшли до мене на свято, - сказала Коралайн. – Якщо, звичайно, це було моє свято.

- Це ми дякуємо тобі, Коралайн Джоунс, - мовила дівчинка з крилами, надкушуючи наступну квіточку. – Якби тільки у нас була можливість якось віддячити тобі за усе.

- Так, - сказав хлопчик в червоних оксамитових штанах. Він простягнув руку і торкнувся до руки Коралайн. Хлопчикова рука тепер була тепла.

- Ви зробили для нас так багато добра, пані, - сказала висока дівчинка. Її рот тепер був заїджений шоколадним морозивом.

- Я просто рада, що все уже закінчилося, - відповіла Коралайн.

Їй це здалося, чи справді якась тінь промайнула по обличчях інших дітей на пікніку?

Дівчинка з крилами та обручем у волоссі, який мерехтів, наче зорі в небі, легенько торкнулася своїми пальчиками руки Коралайн.

- Для нас трьох наша подорож тут закінчилася, - мовила вона. – Тепер ми відбуваємо у невідомі краї, а що і як там, не може сказати ніхто з живих.

Вона замовкла.

- Але це ще не все, так? – сказала Коралайн. – Я ж відчуваю це.

Хлопчик зліва від неї намагався посміхнутися, але його нижня губа почала тремтіти, і він кусав її своїми верхніми зубами й мовчав. Дівчинка в коричневому капелюшку засовгалася неспокійно й сказала:

- Так, пані.

- Але ж я визволила вас трьох, - сказала Коралайн. – Я визволила маму й тата. Я закрила двері, замкнула їх на замок. Що ж іще треба було зробити?

Хлопчик стиснув їй руку. Коралайн на мить задумалася, згадавши, як раніше вона намагалася підбадьорити його, коли він був всього лиш холодним спогадом у темряві.

- Ну добре, ви можете якось допомогти мені, дати якусь підказку? - запитала Коралайн. – Мені здається, ви щось знаєте.

- Стара заприсягнула своєю правою рукою, - сказала висока дівчинка, - але вона збрехала.

- Моя вихователька, - сказав хлопчик, - завжди любила казати таку приказку: ні на кого не кладуть важчу ношу, ніж він чи вона змогли б нести. – Сказавши це, хлопчик здвигнув плечами, так ніби він ще не вирішив, чи це було правдою.

- Ми бажаємо тобі удачі, - сказала дівчинка з крилами. – Везіння, мудрості та мужності – хоча ти уже показала усім, що ти щедро обдарована цими трьома благословенними рисами.

- Вона ненавидить тебе, - бовкнув хлопчик. – Вона ніколи нікому не програвала. Будь мудрою. Будь сміливою. Будь кмітливою.

- Але ж так не чесно, - у своєму сні сердито сказала Коралайн. – Так просто не чесно. Гра ж уже закінчилася!

Хлопчик з брудним обличчям встав та міцно обійняв Коралайн.

- Тішся з того, що ти жива, - прошепотів він. – Ти живеш.

Й у своєму сні Коралайн бачила, як сонце сіло за обрій, а на темному небі замерехтіли зорі.

Коралайн стояла на лузі та дивилася, як троє діток віддалялися від неї. Двоє з них йшли по траві, а третя витала у повітрі, усі троє – срібні тіні у світлі величезного місяця.

Дітки підійшли до маленького дерев’яного моста над потічком. Вони зупинилися, обернулися та помахали Коралайн, і вона помахала їм у відповідь.

Після цього настала суцільна темрява.

Коралайн прокинулася дуже рано, переконана, що чула, ніби щось рухалося, але не знала, що це було.

Вона почекала.

Щось зашурхотіло за дверима спальні. Коралайн подумала, що це, мабуть, був щур. Двері задеренчали. Коралайн злізла з ліжка.

- Забирайся геть, - крикнула Коралайн. – Забирайся геть, інакше пошкодуєш!

Настала пауза, потім те щось, що було за дверима, втекло геть по коридору. У звуках його кроків було щось незвичайне, наче те щось і було кроками. А, можливо, це був щур з п’ятьма ламками?

- Невже це ще не все? – сказала вона сама до себе.

Коралайн відкрила двері спальні і заглянула у коридор, освітлений сірим передсвітанковим світлом. Коридор був порожнім.

Дівчинка пішла у напрямку вхідних дверей, час від часу кидаючи швидкий погляд на дверне дзеркало з шафи, яке висіло на стіні на іншому кінці коридору. У дзеркалі відобразилося тільки її обличчя, заспане та серйозне. Зі спальні батьків долинало заспокійливе хропіння, але двері були зачиненими. Усі двері, що вели з коридору, були зачиненими. Отже, те, що шаруділо, мало бути десь тут.

Коралайн відкрила вхідні двері та подивилася на сіре небо. "Цікаво, через скільки часу зійде сонце?" – подумала вона. І ще вона розмірковувала над правдивістю сну, хоча в глибині душі вона знала, що все побачене у сні було правдою.

Раптом щось, що, як вона вважала, було частиною тіні під кушеткою в коридорі, відокремилося від цією тіні та шмигнуло на своїх довгих білих ногах у напрямку до вхідних дверей.

Коралайн від жаху відкрила рота та відійшла вбік, даючи дорогу дивній речі, яка промчала повз дівчинку та, ніби краб, вибігла з будинку на своїх клацаючих, стукаючих, метушливих ногах.

Вона знала, що це було і чого воно хотіло. Вона надто багато разів бачила цю річ за останні декілька днів, бачила, як вона досягає, хапає, стискає та кидає чорних жуків у рот іншої мами. П’ять ніг, з темно-червоними нігтями, кольору кістки.

Це була права рука іншої мами.

Вона прийшла за чорним ключем.