29.09.13. jazzoleg 

Ніл Геймaн "Коралайн" (X)

Коралайн почала підійматися зовнішніми сходами до квартири на самому верху будинку, де, у її світі, мешкав божевільний старий. Одного разу вона вже була там зі своєю справжньою мамою, коли її мама збирала якісь там доброчинні внески. Тоді вони зупинилися при вході в квартиру старого, чекаючи, поки він знайде конверт, який йому десь раніше залишила мама Коралайн, і до них долинав запах дивних харчів, тютюну для люльок та чудернацьких, з ароматом сиру, речей, які Коралайн і назвати б не змогла. Через ті запахи в саму квартиру вони так і не зайшли.

- Я – дослідник, - промовила Коралайн якомога голосніше, та в повітрі, наповненому туманом, її слова прозвучали якось приглушено. Їй усе-таки вдалося вибратися з підвалу, чи не так?

Так, вона вибралася з підвалу, але ця квартира під дахом – у цьому Коралайн аніскілечки не сумнівалася – була ще гіршим випробуванням.

Дівчинка вийшла на сам верх сходів. Верхня квартира будинку колись була горищем, але це було багато років тому.

Коралайн підійшла до пофарбованих в зелений колір дверей та постукала. Вони відчинилися, і вона увійшла.



У нас є очі, є і нерви,

В нас є хвости, і зуби є

І того дня, коли повстанем,

Усі отримають своє.



зашепотів десяток, а може й більше голосів. У квартирі було темно; стеля у місцях, де вона сходилася зі стінами, була настільки низькою, що Коралайн, вставши навшпиньки, могла торкнутися її.

Червоні очі дивилися на неї. Маленькі рожеві лапки розбіглися в різні сторони, коли вона підійшла ближче. Темніші тіні прошмигнули крізь тіні предметів.

У квартирі стояв набагато гірший запах, ніж запах у квартирі справжнього божевільного старого з-під стріхи. У його квартирі пахло різною їжею (неприємною їжею, на думку Коралайн, але вона знала, що це все було справою смаків: просто вона не любила приправ, трав та різні екзотичні продукти). У цій же ж квартирі пахло так, ніби всі екзотичні продукти світу були закинуті на довгий час та зіпсувалися.

- Маленьке дівча, - з дальньої кімнати долинув швидше не голос, а шелест.

- Так, - відповіла Коралайн. “Я не боюся,” - мовила вона про себе, і щойно вона це подумала, відразу ж усвідомила, що це правда – там не було чого боятися. Усі ці речі – навіть та потвора у підвалі – все це було ілюзією, речами, створеними іншою мамою як пародія на справжніх людей та речі в іншому кінці коридору. Створити щось своє вона не уміє, вирішила Коралайн, а тільки копіює та спотворює речі, які вже існують.

Раптом Коралайн спало на думку: чому інша мама поставила кульку із сніжинками на камін у приймальні – на каміні у світі Коралайн не було нічого.

І як тільки вона задала собі це питання, відразу ж зрозуміла: це була відповідь, яку вона шукала.

Її роздуми перервав голос, що знову долинув з дальньої кімнати.

- Заходи, маленьке дівча. Я знаю, чого ти хочеш, маленька. – Голос був скрипучий та сухий, як шелест опалого листя восени. Почувши його, Коралайн відразу уявила собі величезну мертву комаху. Вона знала, що це безглуздо – звідки у мертвої істоти, особливо в мертвої комахи, узявся б голос?

Коралайн пройшла крізь одну, другу, третю кімнату з низькою, косою стелею, аж поки не опинилася в останній, яка виявилася спальнею. Інший божевільний старий згори сидів у дальньому кінці кімнати, у напівтемряві, одягнений у свій плащ та капелюх. Коралайн увійшла, і його голос знову зашелестів як сухе листя по тротуару: “Нічого не змінилося, маленька дівчинко. Навіть якщо ти зробиш усе, що заприсяглася зробити, що тоді? Хіба щось зміниться? Ти повернешся додому. Ти знову будеш нудьгувати. На тебе ніхто не звертатиме уваги. Ніхто насправді тебе не слухатиме. Ти занадто розумна і занадто тиха, щоб хтось тебе розумів. Навіть твоє ім’я постійно перекручують.”

- Залишайся тут, з нами, – продовжував той самий голос. – Ми завжди будемо слухати тебе, будемо бавитися з тобою, сміятися з тобою. Твоя інша мама будуватиме для тебе, маленького дослідника, цілі світи. Кожен день буде кращим та яскравішим за попередній. Пам’ятаєш ту коробку з іграшками? Ти уявляєш, наскільки кращим буде такий світ?

- І що, не буде більше сірих, вологих днів, коли не знаєш, куди подітися, коли немає нічого цікавого ні почитати, ні подивитися по телевізору, і здається, що день тягнеться вічно? – запитала Коралайн.

- Ніколи, - відповів голос з напівтемряви.

- І не буде ніколи тої жахливої їжі з приправами, часником, полином та бобом?

- Кожен раз, коли ти їстимеш, буде для тебе святом, - шепотів голос з-під капелюху старого. – Ніщо не торкнеться твоїх уст, якщо не буде для тебе повним смаколиком.

- А яскраво-зелені рукавички, жовті ґумовці у формі жабок? – питала далі Коралайн.

- Жабок, каченят, носорогів, восьминогів – як забажаєш. Цей світ буде наново збудований кожного ранку. Якщо ти залишишся тут, ти матимеш усе, що захочеш.

Коралайн зітхнула.

- Ти що, справді не розумієш? Я не хочу мати все, що хочу. Ніхто не хоче. Справді. Я б перестала радіти речам, які хочу, якщо б могла отримати їх усіх. Розумієш?

- Ні, не розумію, - відповів шепочучий голос.

- Звичайно, не розумієш, - Коралайн піднесла камінчик з отвором до своїх очей. – Ти ж лише невдала копія божевільного старого згори.

- А тепер навіть і не копія, - промовив мертвий, шепочучий голос. З-під дощовика старого з’явилося легке жевріння, десь в районі серця. Через отвір у камінчику жевріння замерехтіло біло-голубим кольором, неначе зірка. Непогано було б мати якусь паличку чи що-небудь схоже, подумала Коралайн, щоб можна було нею з відстані відхилити плащ: вона не мала ані найменшого бажання наближатися до чоловіка-тіні в кінці кімнати.

Після деякого вагання дівчинка все-таки зробила маленький крок в напрямку до старого, і він розпався на маленькі частинки: чорні щурі почали вистрибувати з рукавів, з-під плаща та капелюха. Їх було десь з двадцять, а, можливо, й більше. Їхні червоні очі світилися у темряві. Щурі пищали та кидалися навтьоки. Плащ затріпотів та важко впав на підлогу. Капелюх покотився в кут кімнати.

Коралайн простягнула руку і відкинула плащ. Він був порожнім та засаленим. Від останньої кульки не було й сліду. Дівчинка ретельно оглянула кімнату, піднісши камінчик з отвором до ока, і на рівні підлоги біля дверей спіймала поглядом найбільшого чорного щура, який у своїх передніх лапках ніс якусь чудну річ, що мерехтіла, немов зоря. Саме в той момент, коли вона глянула на нього, він вислизнув з кімнати.

Очі інших щурів з кутка уважно спостерігали, як Коралайн кинулася за втікачем.

Щурі, як правило, можуть бігти швидше, ніж люди, особливо на короткі відстані. Але у великого чорного щура в передніх лапках була кулька, тому Коралайн почала наздоганяти його. Маленькі чорні щурики забігали туди-сюди, плуталися дівчинці в ногах, намагаючись відволікти її. Та вона не звертала на них уваги й не зводила погляду з чорного щура з кулькою, який мчав у напрямку вхідних дверей.

Вони вибігли на зовнішні сходи, що вели додолу.

Коралайн встигла помітити, що будинок ще більше змінився, ставши ще менш виразним. Він нагадував їй швидше не самого себе, а лише свою фотографію. Але далі вдивлятися в будинок у дівчинки не було часу, вона стрімголов помчала вниз по сходах за щуром. Коралайн бігла швидко, дуже швидко, занадто швидко – це вона зрозуміла тоді, коли на одній з площадок сходів посковзнулася та гепнулася на бетонну підлогу.

Ліве коліно було обдерте, а в долоню руки, на яку вона приземлилася, вгризлися безліч дрібненьких камінчиків. Ранки боліли, але не дуже, хоча Коралайн знала, що незабаром болітиме набагато гірше. Вона струсила камінці з долоні, схопилася на ноги та, незважаючи на усвідомлення, що вже все втрачено, кинулася далі вниз по сходах.

Діставшись до самого низу, вона зупинилася та глянула довкола: щур зник, а з ним і остання кулька.

Рука, де була здерта шкіра, пекла все більше, а крізь розірвану піжаму на коліні було видно закривавлену рану. Одного разу Коралайн вже переживала щось схоже: того літа мама дівчинки якраз зняла додаткові задні колеса на велосипеді; і хоча тоді в неї на колінах були рана на рані, вона відчувала, що досягла чогось, навчилась чогось, чого раніше, до того, не знала і не вміла. Зараз у неї було одне лише відчуття поразки. Вона не змогла врятувати душі діточок. Вона не змогла врятувати своїх батьків. Вона програла себе, програла все.

Коралайн заплющила очі. Вона була ладна провалитися крізь землю.

Раптом пролунав звук, схожий на тихий кашель.

Коралайн відкрила очі та побачила щура. Він лежав на вимощеній цеглинками доріжці біля основи сходів, з обличчям, на якому застигло здивування, в декількох дюймах від решти тіла. Його вусики були настовбурчені, очі широко розплющені, жовті та гострі зуби виставлені напоказ. Комір з мокрої крові відблискував на шиї.

Поруч з обезголовленим щуром, з самовдоволеним виразом на обличчі, сидів чорний кіт. Одна з його лапок спочивала на сірій скляній кульці.

- Здається, я раніше вже згадував, - промовив він, - що мені ніколи не подобалися щурі. Але так виглядало, що саме цей чорний щур був тобі потрібний. Сподіваюся, ти не ображаєшся на мене за те, що я втрутився?

- Здається, - хапала повітря Коралайн, - здається… ти казав… щось подібне.

Кіт відпустив скляну кульку, і вона покотилася до Коралайн. Дівчинка швидко підхопила кульку. У своїй голові Коралайн почула шепіт останньої дитячої душі:

- Вона обманула тебе. Вона ніколи вже тебе не відпустить. Вона ніколи не відпустить нас.

По спині Коралайн пробігли мурашки - раптом їй стало зрозуміло, що голос казав правду. Вона поклала останню кульку до решти у кишеньку свого халатика.

Отже, тепер у неї були усі потрібні кульки.

Тепер їй залишилося тільки знайти своїх батьків.

І, з певним здивування, Коралайн усвідомила, що це було не так вже й важко – вона знала точно, де їх шукати. Інша мама не уміла творити, вона вміла тільки змінювати та спотворювати. Поличка над каміном у приймальні, вдома в Коралайн, була порожня. І, знаючи це, дівчинки зрозуміла й дещо інше.

- Інша мама. Вона планує порушити свою обіцянку. Вона не відпустить нас, - мовила Коралайн.

- Це схоже на неї, - признав кіт. – Як я і казав, немає жодної гарантії, що вона гратиме чесно. – Раптом він підняв голову. – Ого, ти бачила це?

- Що саме?

- Обернися і глянь, - сказав кіт.

Будинок змінився ще більше – зараз він був подібним не на фотографію, а лише на недбало виконаний простим олівцем на сірому папері малюнок.

- У будь-якому випадку, - сказала Коралайн, - дякую тобі за допомогу. Мені тут залишилося ще небагато, хіба ні? Тож ти можеш вирушати по своїх справах, а я … що ж, я сподіваюся побачити тебе вдома. Якщо вона відпустить мене додому.

Шерсть кота настовбурчилася, а його хвіст нагадував щітку сажотруса.

- Що не так? – запитала Коралайн.

- Вони зникли, - сказав кіт. – Їх більше немає. Я маю на увазі, усі входи і виходи звідси. Вони просто сплющилися.

- Це погано?

Кіт опустив хвіст та почав ним сердито мотати з боку в бік. Десь з глибини його горла було чутно тихе гарчання. Кіт пройшовся по колу, глянув Коралайн в лице, потім позадкував по тому ж колу, поки не вперся в ногу дівчинки. Вона легенько погладила його і відчула, наскільки сильно билося його серце. Кіт тремтів, як сухий листок під час бурі.

- Не переживай, - спробувала заспокоїти його Коралайн. – Усе буде добре. Я заберу тебе додому.

Кіт не відповів.

- Ну ж бо, друже! – Коралайн зробила крок у напрямку сходів, але кіт залишився там, де був. Він виглядав жалюгідним та, що дивно, набагато меншим.

- Ну що ж, якщо єдиним виходом звідси є шлях повз неї, тоді ми підемо цим шляхом. – Дівчинка підійшла до кота, нахилилася та взяла його на руки. Кіт не опирався. Він просто тремтів. Коралайн підтримувала кота одною рукою, а його передні лапки поклала собі на плечі. Кіт був тяжким, але не настільки, щоб його не було можна нести. Він лизнув долоньку її руки у місці, де проступала кров з ранки.

Коралайн повільно, один крок – одна сходинка, почала підійматися до своєї квартири, зосереджена на кульках, які цокали в її кишені, камінчику з отвором, коті, який міцно притулився до неї.

Дівчинка добралася до своїх вхідних дверей – зараз вони вже були швидше схожими на дитячий малюнок - і легенько штовхнула їх рукою, майже впевнена, що рука провалиться крізь них, а за ними не буде нічого, крім чорноти та, можливо, однієї-двох зірочок.

Але двері відчинилися, і Коралайн увійшла досередини.