11.08.13. jazzoleg 

Ніл Геймaн "Коралайн" (IX)

IX.

Світ надворі перетворився на безформний туман, що здіймався клубами, у якому не видно було ні тіней, ні будь-чиїх обрисів, а сам будинок виглядав здеформованим. Коралайн здалося, що він на когось чатував, втупившись у неї, так ніби це був зовсім і не будинок, а лише ідея будинку – і той, у чиїй голові жила ця ідея, явно не був доброю істотою. Дівчинка ретельно витерла з руки прилиплу до неї павутинку. Сірі вікна будинку дивно похилилися.

Інша мама, склавши руки, стояла на траві та чекала на неї. Її чорні очі-ґудзики здавалися байдужими, та на міцно стиснутих губах можна було прочитати холодну лють.

Побачивши Коралайн, вона підняла свою довгу білу руку і пальцем поманила її до себе. Дівчинка підійшла. Інша мама мовчала.

- Я вже знайшла дві душі, - промовила Коралайн. – Залишилося знайти ще одну.

Вираз обличчя іншої мами не змінився. Можливо, вона і не почула, що сказала Коралайн.

- Ну що ж, добре. Я просто подумала, що тобі це мало би бути цікаво, - сказала Коралайн.

- Дякую, Коралайн, - холодно відповіла інша мама голосом, який виходив не з її рота, а з туману, з мгли, з будинку, з неба. – Ти ж знаєш, я люблю тебе.

Коралайн мимоволі ствердно кивнула головою: її інша мама дійсно любила її. Так, як скнара любить гроші чи Змій з Залізної гори своє золото. Для іншої мами Коралайн була лише чимось, чим можна володіти, домашньою тваринкою, чия поведінка починає дратувати господаря.

- Мені не потрібна твоя любов, - сказала Коралайн. – Мені від тебе взагалі нічого не треба.

- І моєї допомоги теж? – запитала інша мама. – Зрештою, ти такий молодець. Думаю, тобі не завадила б маленька підказка, яка б стала тобі у пригоді при пошуках решти скарбів.

- Я справлюся сама, без твоєї допомоги, - відповіла Коралайн.

- Добре, - сказала інша мама. – Але якщо ти захочеш потрапити у квартиру у передній частині будинку – у порожню квартиру – то побачиш, що її двері замкнені. Що робитимеш тоді?

- Гм, - Коралайн на хвильку задумалася. – І в кого ж ключ від тієї квартири?

Інша мама стояла посеред паперово-сірого туману повільно зникаючого світу. Її чорне волосся розвивалося над головою, ніби воно мало свій власний розум і свою душу. Раптом інша мама глибоко відкашлянула й відкрила рот, встромила туди руку і з-під свого язика вийняла маленький латунний ключик від парадного входу.

- Ось, - сказала вона. – Щоб потрапити туди, тобі потрібно буде ось це.

Коралайн спіймала недбало кинутого ключа швидше, ніж встигла подумати, чи потрібен він їй. Ключ все ще був вологим.

Дівчинка затремтіла від пориву льодяного вітру, який здійнявся над ними, та відвернулася вбік. Коли вона знову глянула на місце, де стояла інша мама, виявилося, що вона залишилася сама.

Невпевненою ходою вона обійшла будинок та підійшла до дверей порожньої квартири. Як і усі інші двері, вони були яскраво зеленого кольору.

- Вона навмисно заманила тебе сюди, - прошепотів голос у її голові. – Ми не віримо, що вона допомагає тобі. Це - пастка.

- Можливо, ви маєте рацію - сказала Коралайн, підійшла до дверей, встромила ключ у замок та повернула його.

Двері безшумно відчинилися, і так само безшумно Коралайн увійшла досередини.

Стіни квартира були кольору старого молока. По більш чи менш запилених місцях на дерев’яній підлозі можна було розпізнати, де колись лежали доріжки та килими.

У квартирі не було меблів, залишилися тільки їхні місця. Стіни не були прикрашені нічим; лише бляклі прямокутники вказували, де колись висіли картини. Було так тихо, що Коралайн здалося, ніби вона чує, як маленькі порошинки витають у повітрі.

Через відчуття, ніби зараз щось вистрибне і накинеться на неї, Коралайн почала насвистувати - їй здалося, що якщо вона насвистує, то це, мабуть, ускладнить якійсь істоті чи створінню можливість зненацька напасти на неї.

Спочатку вона пройшла крізь порожню кухню, потім зайшла у порожню ванну кімнату, у якій стояла лише чавунна ванна з мертвим павуком розміром, як маленький кіт. Остання кімната, в яку вона заглянула, була колись, мабуть, спальнею; на підлозі можна було побачити прямокутник, який позначав місце, де колись стояло ліжко. На підлозі дівчинка щось побачила і похмуро усміхнулася – у дошку було вкручене велике металеве кільце. Вона стала на коліна, схопила холодне кільце руками і з усієї сили потягнула за нього.

Туго, надзвичайно повільно частина підлоги квадратної форми на завісах піддалася: це був вхід в підвал. Двері піднялися, і крізь отвір Коралайн не змогла роздивитися нічого, крім темряви. Простягнувши руку, вона намацала холодний вимикач. Без особливих сподівань на те, що він запрацює, дівчинка увімкнула його, і десь внизу засвітилася лампочка. Жовтувате світло освітило лише сходи, що вели вниз.

Коралайн запхала руку у кишеню і вийняла з неї камінчик з отвором, заглянула крізь нього у підвал та, так нічого і не побачивши, поклала камінчик назад у кишеню.

Крізь отвір в підлозі у кімнату підіймався запах вологої глини та їдкий сморід ніби кислого оцту.

Коралайн почала повільно спускатися у підвал, щоразу з острахом оглядаючись на двері. Вони були такі тяжкі, що якщо б вони впали назад, на своє місце, то вона залишилися б у темній пастці навіки. Дівчинка підняла руку і ще раз перевірила двері, але вони стояли непорушно. Тоді вона повернулася обличчям до темряви і пішла вниз по сходах. Внизу, на стіні біля сходів, був ще один вимикач, металевий та трішки заржавілий. Перед тим, як гола лампочка, яка просто на шматку дроту звисала зі стелі, засвітилася, Коралайн мусила клацнути вимикачем декілька разів. Світла від лампочки не було достатньо навіть для того, щоб Коралайн змогла роздивитися недбало виконані малюнки на стінах підвалу. Єдине, що вона змогла розібрати, це очі та якісь об’єкти, які могли би бути, наприклад, виноградом. Під ними було намальовано ще щось, але Коралайн не була впевнена, чи це були зображення людей.

У кутку кімнати лежала гора сміття: картонні коробки, наповнені вицвілим папером, та скручені та звалені на купу зітлілі штори.

Тапочки Коралайн зашурхотіли по бетонній підлозі. Не дуже приємний запах перетворився на справжній сморід. Вона вже була готова розвернутися і втекти звідси, коли побачила ногу, що стирчала з-під штор.

Коралайн глибоко вдихнула (смердючий кислий запах оцту та запліснявілого хліба заповнив її голову) та потягнула за вогку тканину, виявивши під нею щось, розміром та формою більш-менш схоже на людину.

У тьмяному світлі Коралайн знадобилося декілька секунд, щоб розпізнати, що це було: істота була білувата та набрякла, як личинка, з тонкими, галузкоподібними руками та ногами. На її обличчі майже не було рис, воно нагадувало розбухле тісто.

На місці, де мали би бути очі, виднілися два великі чорні ґудзики.

Від огиди та страху Коралайн відсахнулася. Істота, ніби почувши якийсь шум, прокинулася та почала сідати. Коралайн стала як укопана. Істота повернула голову та втупилася своїми чорними очима-ґудзиками прямісінько в дівчинку. На обличчі істоти звідкілясь з’явився рот, на губах звисали клапті чогось білуватого; голосом, який навіть приблизно не нагадував голос тата, істота прошепотіла: «Коралайн».

- Ну добре, - сказала Коралайн до істоти, яка колись була її іншим татом. – Принаймні, ти не накинувся на мене.

Галузкоподібні руки істоти зарухалися, з дивним звуком розмащуючи безколірну глину по своєму обличчю. Істота мовчала.

- Я шукаю моїх тата і маму, - сказала Коралайн. – А також украдену душу однієї з інших дітей. Ти не знаєш, вони тут?

- Тут внизу немає нічого, - невиразно мовила істота. – Нічого, крім пилу, сирості та забуття.

Істота була біла, величезна та набухла. «Страшне створіння,» - подумала Коралайн, «але, у той же час, нещасне.» Вона піднесла камінчик з отвором собі до ока та подивилася крізь нього. Нічого. Бліда істота казала правду.

- Біднятко, - сказала Коралайн. – Це, напевно, вона кинула тебе сюди як покарання за те, що ти розповів мені забагато.

Істота на якусь мить завагалася, потім кивнула. Коралайн здивовано подумала, як ця личинкоподібна істота раніше могла нагадувати їй тата.

- Мені так шкода, - сказала дівчинка.

- Вона дуже незадоволена, - сказала істота, яка раніше була її іншим татом. – Ти вивела її з себе. А коли хтось виводить її з себе, вона виливає свою злість на комусь іншому. Це в її стилі.

Коралайн легенько поплескала істоту по її безволосій голові. Шкіра створіння була липка, немов свіже тісто.

- Біднятко, - повторила Коралайн. – Вона створила, а потім просто викинула тебе геть.

Істота жваво закивала головою; і коли вона кивала, її ліве око відпало і заторохкотіло по бетонній підлозі. Істота порожньо глянула своїм єдиним оком, ніби втратила дівчинку з поля зору. Нарешті, вона знову побачила Коралайн, і, ніби це коштувало їй великих зусиль, відкрила свій рот та промовила плаксивим, настирливим тоном:

- Дитинко, втікай. Втікай звідси мерщій. Вона хоче, щоб я затримав тебе тут назавжди, щоб ти ніколи не змогла закінчити гру. Вона примушує мене зробити це. Я не можу змагатися з нею.

- Ти зможеш, - сказала Коралайн. – Не бійся, ти молодець.

Вона оглянулася довкола: істота, яка колись була її іншим татом, була між нею та сходами, які вели до виходу з підвалу. Дівчинка почала рухатися вздовж стіни, до сходів. Істота заворушилася, почала звиватися, поки її єдине око знову не сфокусувалося на Коралайн. Здавалося, істота ставала все більшою та активнішою.

- Ні! – простогнала істота. – Я не зможу!

І з цими словами створіння кинулося в напрямку дівчинки, широко роззявивши свого беззубого рота.

У Коралайн залишилася тільки одна мить, щоб прийняти рішення. У її голові промайнули два варіанти: вона могла б закричати й спробувати втекти, тоді істота погналася б за нею по ледь освітленому підвалі і, врешті-решт, наздогнала б її. Коралайн вибрала інший варіант.

Коли створіння було вже поруч, Коралайн міцно схопила за його єдине око, що залишилося, і з усієї сили смикнула за нього.

За якусь мить ґудзик відірвався і, вислизнувши з її руки та цокнувши об стіну, впав на підлогу підвалу.

Істота завмерла на місці. Вона відкинула голову назад, страшенно широко роззявила пащу та заревіла від злості. Потім, в одну мить, створіння метнулося до місця, де мала б стояти Коралайн.

Та дівчинки там уже не було. Вона тихесенько, навшпиньки підіймалася по сходах, які мали б вивести її з підвалу з недбалими малюнками на стінах, не відриваючи погляду від підлоги, по якій блідо-біле створіння кидалося і виверталося, женучись за нею. Раптом, ніби за чиєюсь підказкою, воно зупинилося, відкинувши голову набік.

- Воно прислухається, - подумала Коралайн. – Треба підійматися якомога тихіше.

Вона зробила ще один крок вгору, і тут її нога посковзнулася на сходинці, й створіння почуло її.

Його голова повернулася в напрямку дівчинки. На момент істота завмерла, ніби роздумуючи, а тоді швидко, як змія, почала звиватися по сходах вгору. Коралайн обернулася й кинулася втікати, відчайдушно перестрибуючи відразу по п’ять-шість сходинок, і, врешті-решт, опинилася на підлозі запиленої спальні. Не гаючи ні миті, вона потягнула за двері та відпустила їх. З глухим ударом вони впали саме в ту мить, як щось велике гупнуло об них. Двері дрижали та гриміли, але залишилися на місці.

Коралайн глибоко вдихнула. Якщо б у кімнаті було що-небудь з меблів, якийсь стілець чи стіл, вона підперла б ним двері, але кімната була порожня.

Дівчинка якомога швидше вийшла з кімнати, замкнула за собою двері на замок, поклала ключ під килимок та вийшла на вулицю.

Вона десь наполовину була впевнена, що її інша мама стоятиме там та чекатиме на неї, але світ надворі був беззвучним та порожнім.

Коралайн так хотілося додому! Вона обійняла себе обома руками та повторювала собі, що вона – молодець, аж поки майже не повірила в це. Тоді обійшла оповитий туманом, який насправді туманом і не був, будинок та підійшла до ще одних сходів вгору.