20.03.13. jazzoleg + IRA 

Ніл Геймaн "Коралайн" (VII)

VII.

Десь в душі Коралайн відчула, що ось-ось заридає. І щоб цього не сталося, вона глибоко вдихнула, а потім повільно видихнула. Плач відступив. Вона простягнула руки вперед, щоб навпомацки дослідити місце, в якому була ув’язнена. Воно було розміром, як комірчина для віників: достатньо високе, щоб можна було сидіти чи стояти, та недостатньо широке чи довге для того, щоб можна було лягти.

Одна стінка була скляна і холодна на дотик.

Коралайн ще раз обійшла навпомацки крихітну кімнатку, досліджуючи своїми ручками кожну поверхню, до якої змогла дотягнутися, намагаючись знайти дверну ручку чи якийсь прихований засув, але не знайшла нічого.

По її ручці шмигнув павук, і вона, скрикнувши, відсахнулася. Та, не враховуючи павука, вона була одна у темній, як ніч, комірчині.

Аж раптом її рука торкнулася чогось, що було на дотик ніби чиїсь щоки та губи, маленьке і холодне; і просто у вушко їй хтось прошепотів: “Тссс! Тихенько! Нічого не кажи, бо зла стара може підслуховувати!” Коралайн мовчала.

Вона відчула, як чиясь холодна рука легенько, немов нічний метелик своїми крильцями, торкнулася її обличчя. Інший голос, невпевнений та такий слабкий, що Коралайн не була певна, чи часом не придумала його сама, сказав:

- Ти... ти жива?

- Так, - прошепотіла Коралайн.

- Бідне дитя, - сказав перший голос.

- Ви хто? - пошепки запитала Коралайн.

- Імена, імена, імена, - сказав інший голос, десь далеко та ледве чутно. - Імена - це перше, що зникає, після того як зупинилося дихання та перестало битися серце. Ми зберігаємо нашу пам’ять довше, ніж наші імена. Я все ще бачу перед собою мою гувернантку одного травневого ранку, яка несе мої обруч і дрючок, а позаду неї - ранкове сонце, і тюльпани, які похитуються на вітрі. Але імені моєї гувернантки я не пам’ятаю, як і імен тюльпанів.

- Я не думаю, що тюльпани мають імена, - сказала Коралайн. - Вони - просто тюльпани.

- Можливо, - сумно промовив голос. - Але я мені завжди здавалося, що ці тюльпани мали імена. Це були червоні, червоно-оранжеві, червоно-оранжево-жовті тюльпани, ніби жаринки у вогні в дитячій кімнаті зимового вечора. Я добре пам’ятаю їх.

Голос був настільки сумним, що Коралайн простягнула руку в напрямку, звідки він лунав, і, наткнувшись на холодну руку, міцно її стиснула.

Очі Коралайн вже почали звикати до темряви. Вона бачила, принаймні їй так здавалося, три тіні, кожна з яких була ледь помітна та бліда, як місяць на тлі денного неба. Це були тіні дітей приблизно її зросту. Холодна рука стиснула її руку у відповідь.

- Дякую,- сказав голос.

- Ти дівчинка? - запитала Коралайн. - Чи хлопець?

- Ще маленькою дитиною мене завжди одягали у спіднички, а моє волосся було довгим та кучерявим, - невпевнено сказав після довгої паузи голос. - Але ось зараз, коли ти запитала, мені здається, що одного дня в мене забрали усі мої спіднички і дали мені штани та обстригли моє волосся.

- Це для нас не має ніякого значення, - сказав перший голос.

- Можливо, все-таки, хлопець, - продовжував той, чию руку тримала Коралайн. - Так, думаю, що я колись був хлопцем. - Після цих слів тінь трішки яскравіше засвітилася у темряві кімнати за дзеркалом.

- Що ж з вами усіма трапилось? - запитала Коралайн. - Як ви сюди потрапили?

- Вона нас залишила тут, - сказав один з голосів. - Вона вкрала наші серця, вона вкрала наші душі, вона забрала наші життя і покинула тут, забула про нас у темряві.

- Біднятка. А скільки часу ви вже тут?

- Дуже, дуже довго, - сказав один голос.

- Еге ж, стільки років, що й не злічиш, - мовив інший голос.

- Я увійшов у двері, які були у кімнаті, де мили посуд, - сказав голос того, хто думав, що він, мабуть, був хлопцем. - Я зайшов і знову опинився у вітальні. Вона чекала на мене. Вона сказала мені, що вона моя інші мама, і після того я ніколи більше не бачив своєї справжньої мами.

- Утікай! - сказав дівочий (принаймні, Коралайн так здалося) голос, той, який першим заговорив до Коралайн. - Утікай, поки ще є повітря у твоїх легенях, кров у твоїх жилах та тепло у твоєму серці. Утікай, поки у тебе ще є твій розум та твоя душа.

- Я не збираюся утікати, - сказала Коралайн. - У неї - мої батьки. Я прийшла сюди за ними.

- Ох, але ж вона триматиме тебе тут, доки дні не перетворяться на порох, доки не опаде листя і доки роки не минатимуть один за одним як цок-цок-цокання годинника.

- Ні, вона не зможе!

У кімнаті за дзеркалом запанувала мовчанка.

- Можливо, - сказав голос у темряві, - якщо ти зможеш звільнити своїх маму і тата, ти зможеш звільнити також і наші душі?

- Вона забрала ваші душі? - запитала Коралайн.

- Так. І заховала їх.

- Тому ми і не змогли покинути це місце, коли померли. Вона тримала нас, харчувалася нами, поки з нас нічого не залишилося, тільки зміїна шкіра та шкаралупа павука. Знайди наші серця, молода панянко.

- І що станеться з вами, якщо я зроблю це? - запитала Коралайн.

Голоси не відповіли.

- І що вона збирається робити зі мною? - запитала вона.

Бліді фігурки пульсували ледь-ледь; вони могли бути, подумала собі Коралайн, всього лиш залишковим зображенням, як плямки в очах від яскравого світла, що згасло.

- Це не болить, - тихенько прошепотів один голос.

- Вона забере твоє життя, все, ким ти є, і все, що тобі небайдуже, і не залишить тобі нічого, крім туману та мряки. Вона забере твою радість. Одного дня ти прокинешся без свого серця та без своєї душі. Від тебе залишиться тільки оболонка, тільки уривки тебе. Ти будеш, ніби сном після пробудження, чи спогадами чогось, про що ти забула.

- Порожнеча, - прошепотів третій голос. - Порожнеча, порожнеча, порожнеча, порожнеча, порожнеча.

- Тобі треба втікати, - зітхнув ледь чутно голос.

- Я так не думаю, - сказала Коралайн. - Я намагалася втекти, але це не спрацювало. Вона просто забрала моїх батьків. Ви можете підказати мені, як вибратися з цієї комірчини?

- Ми б сказали тобі, якби знали.

- Бідолахи, - сказала Коралайн сама до себе.

Вона сіла, зняла светр, скрутила його в подушку і підклала собі під голову. “Вона не триматиме мене тут, у темряві, вічно,” - сказала Коралайн. “Вона заманила мене сюди, щоб пограти зі мною в ігри. Кинути виклик, як сказав кіт. Ну який я можу кинути виклик, якщо сиджу тут замкнена, у темряві?” Місця в комірчині за дзеркалом було дуже мало, і вона мусила зігнутися і скрутитися, щоб якось вмоститися.

Живіт Коралайн забурчав. Вона почала їсти своє останнє яблуко, кусаючи його малесенькими шматками, розтягуючи процес якнайдовше. Коли від яблука не залишилося нічого, вона все ще була голодною.

Раптом в її голові промайнула ідея. Дівчинка прошепотіла:

- Коли вона прийде, щоб випустити мене звідси, чому б і вам трьом не піти зі мною?

- Було б добре, якби ми могли, - зітхнувши, мовили вони ледь чутними голосами. - Та вона тримає в полоні наші серця, тому ми тепер належимо світові темряви та порожнечі. Світло нас висушить і спалить.

- Ого, - сказала Коралайн.

Вона закрила очі, і від цього темрява стала ще темнішою. Вона поклала свою голову на скручений светр і вирішила подрімати. І коли засинала, їй здалося, ніби хтось ніжно поцілував її у щічку, а тихенький голос (настільки тихий, що Коралайн здалося, ніби вона сама його придумала) прошепотів: “Глянь крізь камінь.”

Коралайн заснула.