03.03.13. jazzoleg + IRA 

Ніл Геймaн "Коралайн" (VI)

VI.

Коралайн прокинулася від того, що передобіднє сонце лоскотало їй личко своїм промінням.

На мить вона відчула себе вкрай дезорієнтованою: вона не знала, де перебуває, і навіть не була повністю впевнена, хто вона. Дуже дивно, наскільки наше відчуття того, хто ми є, прив’язане до ліжка, в якому ми прокидаємося вранці, а також наскільки тендітне це відчуття.

Іноді траплялося й раніше, що Коралайн забувала, хто вона, мандруючи у мріях, розвідуючи в думках Арктику, джунглі Амазонки або Чорну Африку. І лише після того, як хтось легенько постукає її по плечу, вона, здригнувшись, поверталася через мільйони миль назад, а потім, за долю секунди, згадувала, хто вона і де.

Отже, на її обличчі були промінчики сонця, а вона була Коралайн Джоунс. Так. Аж раптом зелена і рожева фарба на стінах кімнати та звук розмальованого паперового метелика, який, літаючи, щоразу бився об стелю, нагадали їй, де вона прокинулася.

Коралайн злізла з ліжка. Вона вирішила, що вдень не личить бути одягненою у піжаму, халатик і тапочки, навіть якщо це означало, що їй доведеться вбратися в одяг іншої Коралайн. (Цікаво, чи взагалі існувала інша Коралайн? Ні, вирішила дівчинка, іншої Коралайн нема, є тільки вона.)

Але у шафі не було звичайного одягу, тільки святковий або такий, який вона б хотіла бачити у своїй шафці: пошарпаний костюм відьми, полатаний костюм опудала, костюм воїна з майбутнього, на якому блимали різноманітні лампочки, та вечірнє плаття, покрите пір’ям та блискітками. Врешті-решт, Коралайн знайшла у шухляді пару чорних джинсів, які, здавалося, були виткані з оксамитової ночі, та сірий светр кольору густого диму, поміж нитками якого ледве помітно мерехтіли маленькі зірочки.

Вона одягнула на себе джинси та светр, потім взулася в яскраво-оранжеві черевики, які знайшла на дні шафи.

Взяла останнє яблучко з кишені халатика, потім, з тієї самої кишені, вийняла камінчик з отвором, поклала його в кишеню джинсів, і їй здалося, що в її голові трішки прояснилося, так ніби вона вийшла з густого туману.

Коралайн зайшла на кухню, але там нікого не було. Та дівчинка була впевнена, що в квартирі вона не сама. Вона ступила кілька кроків по коридору, і, опинившись біля дверей татового кабінету, почула, що там хтось є.

- Де інша мама? - з порогу запитала Коралайн іншого тата.

Він сидів у своєму кабінеті за столом, який виглядав так само, як і татів, і нічого не робив, навіть не читав садові каталоги, як робив її рідний тато, коли вдавав, що працює.

- Вона вийшла, - сказав інший тато. - Укріплює двері, бо виникли проблеми з шкідниками.

Здавалося, він зрадів, що у нього з’явився співрозмовник.

- Ти маєш на увазі щурів?

- Ні, щурі - наші друзі. Цей шкідник іншого типу - велика чорна істота, з піднятим угору хвостом.

- Ти про кота?

- Саме так, - відповів інший тато.

Сьогодні він вже не виглядав настільки схожим на її справжнього тата. І так само, як на тісті, яке почало рости, згладжуються усі гулі, тріщини та вм’ятини, в його обличчі з’явилась якась розмитість.

- Насправді, поки її тут нема, мені не можна з тобою розмовляти. Але ти не хвилюйся - вона не відлучатиметься часто. Я мушу демонструвати тобі нашу щиру гостинність, щоб у тебе навіть не виникало думки повернутися додому. - Він замовк та поклав обидві руки собі на коліна.

- І що мені робити? - запитала Коралайн.

Інший тато вказав пальцем на свої губи: “Не можу говорити.”

- Якщо ти навіть не хочеш розмовляти зі мною, - сказала Коралайн, - тоді я йду на розвідку.

- У цьому немає ніякого сенсу, - відповів інший тато. - Все, що є - є тільки тут. Це - все, що вона створила: будинок, парк, люди в будинку. Вона створила це все і чекала.

Він зніяковіло замовк і підніс палець до губ, ніби показуючи, що й так вже забагато бовкнув.

Коралайн вийшла з його кабінету, пішла у вітальню, підійшла до старих дверей і з усієї сили потягнула за них. Ні, вони були міцно зачинені, а ключ був в іншої мами.

Вона ретельніше оглянула кімнату. Все у ній було таке знайоме - і саме це навівало на неї якесь дивне відчуття. Все було таким самим, як вона і пам’ятала: бабусині, з дивним запахом, меблі, картина на стіні, на якій був зображений кльош з фруктами (гроно винограду, дві сливи, персик та яблуко), низький дерев’яний столик та камін, який, здавалося, висмоктував тепло з кімнати.

Раптом вона помітила щось, чого раніше не бачила чи, принаймні, не пам’ятала - зверху на каміні стояла скляна куля.

Вона підійшла ближче, встала навшпиньки і зняла її. Це була снігова куля з двома маленькими фігурками людей всередині. Коралайн потрусила її, і маленькі блискучі сніжинки почали повільно спадати додолу.

Після цього вона поставила снігову кулю на місце і продовжила свої пошуки батьків та виходу.

Вона вийшла з квартири, пройшла повз двері з блимаючими лампочками, за якими інші міс Спінк та міс Фосібл безперервно показували своє шоу, і відправилася в парк.

У тому світі, звідки Коралайн прийшла, проминувши групку паркових дерев, одразу опиняєшся на галявині, біля тенісного корту. А тут дерева йшли далі і ставали все більш розмитими та менш схожими на дерева.

Досить швидко вони почали виглядати лише наближено як дерева, скоріше просто були ідеями дерев: внизу - коричнуватий стовбур, зверху - зеленкувата пляма, яка мала би означати листя.

Коралайн було цікаво, чи інша мама просто мало знала про дерева, чи вона не думала, що хтось зайде так далеко, а тому не потурбувалася про те, щоб вони виглядали більш-менш схожими на справжні.

Вона йшла далі.

А потім почався туман.

Він не був вологим, як звичайний туман чи імла. Він не був ні холодним, ні теплим. В Коралайн було відчуття, що вона іде в ніщо.

- Я - дослідник, - подумки промовила Коралайн до себе. - І мені потрібно дізнатися про всі виходи з цього світу. Отже, я мушу йти далі.

Вона йшла крізь бліде ніщо, схоже на чистий аркуш паперу чи величезну порожню білу кімнату, без запаху, смаку, температури, структури.

- Це точно не туман, - подумала Коралайн, хоча й не знала, що це. На мить вона задумалася, чи часом, бува, не осліпла. Та ні, вона бачила свої руки, ноги. Але під нею не було землі, тільки туманна, молочна білизна.

- Ну, і як ти думаєш, що ти зараз робиш? - сказало щось невиразне, збоку від Коралайн.

Дівчинці знадобилося декілька секунд, щоб сфокусувати свій погляд на ньому: спочатку їй здалося, що це був якийсь лев, трошки далі від неї; потім вона подумала, що це - миша, і що вона зовсім поруч. Нарешті Коралайн зрозуміла, хто це говорив.

- Я проводжу розвідку, - відповіла вона коту.

Його хутро було настовбурчене, а очі - широко відкриті, в той час як хвіст був опущений між лапами. Він не був схожим на щасливого кота.

- Недобре місце, - сказав кіт. - Якщо взагалі називати це місцем, чого б я не робив. Що ти тут робиш?

- Я розвідую, - повторила Коралайн.

- Ти тут нічого не знайдеш, - сказав кіт. - Це просто зовнішня частина її світу, яку вона навіть не вважала за потрібне створювати.

- Вона?

- Та, яка стверджує, що вона твоя інша мама, - сказав кіт.

- А хто вона? - запитала Коралайн.

Кіт не відповів, а просто дріботів поруч з Коралайн крізь блідий туман.

Перед ними з’явилися нечіткі обриси чогось високого і темного.

- Ти помилявся! - мовила Коралайн до кота. - Там щось є!

Проте за хвильку те, що вони побачили, виявилося темним будинком, який нависав над ними з безформної білизни.

- Але ж це... - почала Коралайн.

- Так, це будинок, з якого ти щойно вийшла. - підтвердив кіт.

- Напевно, я просто ходила в тумані по колу, - сказала Коралайн.

Кіт скрутив кінчик свого хвоста у знак питання і похилив голову набік.

- Можливо, ти і ходила по колу. Але я точно ні.

- Але як можна йти від чогось і одночасно вертатися до нього?

- Запросто, - сказав кіт. - Подумай про когось, хто мандрує довкола світу. Ти починаєш свою подорож звідкілясь і, врешті-решт, повертаєшся туди ж.

- Маленький світ, - мовила Коралайн.

- Для неї він достатньо великий, - відповів кіт. - Павуку вистачає і його павутини, щоб ловити мух.

Коралайн здригнулася.

- Він сказав, що вона укріпляє всі ворота та двері, щоб не пустити тебе всередину.

- Вона може собі укріпляти скільки хоче, - слова Коралайн не справили на кота ніякого враження. - Так, так, скільки хоче.

Вони стояли біля дерев, поруч із будинком. Ці дерева виглядали більш правдоподібно.

- Є шляхи “в” і “з” цього місця, про які вона нічого не знає.

- Отже, вона створила це місце? - запитала Коралайн.

- Створила його, знайшла його - яка різниця? - запитав у свою чергу кіт. - В кожному разі, тут вона вже дуже давно. Зачекай-но...

Він зірвався з місця, стрибнув, і, перш ніж Коралайн встигнула кліпнути оком, кіт своїми лапами вже притискав до землі великого чорного щура.

- Не те, щоб я аж так любив щурів, - сказав кіт тоном, ніби нічого й не трапилося. - Просто усі щурі в цьому місці - її шпигуни. Вона використовує їх як свої очі та руки... - і з цими словами кіт відпустив щура.

Щур пробіг декілька футів, і тоді кіт одним стрибком знову наздогнав його та, притиснувши до землі однією лапою, почав лупцювати його іншою, з гострими кігтями.

- Мені це так подобається, - промовив щасливо кіт. - Хочеш ще раз глянути, як я це роблю?

- Ні, - відповіла Коралайн. - Для чого ти це робиш? Ти ж мучиш його.

- Ммм, - сказав кіт і знову відпустив щура.

Щур поборсався, зіп’явся на ноги і знову кинувся утікати. Кіт одним ударом лапи підкинув його у повітря та на льоту схопив його зубами.

- Припини це! - наказала Коралайн.

Кіт відпустив щура поміж своїх двох передніх лап.

- Дехто стверджує, - зітхнувши, сказав він плавним, як просочений олією шовк, голосом, - що в звичці котів гратися зі своєю здобиччю є щось милосердне - зрештою, іноді це дозволяє нашому обіду на ногах врятуватися втечею. От скажи, як часто ти дозволяєш своєму обідові утекти?

Після цього він схопив щура зубами і зник з ним за деревами.

Коралайн повернулася в будинок.

Всюди було тихо, порожньо і безлюдно. Навіть її кроки по критій килимом підлозі здавалися голосними. Маленькі пилинки зависли у промінчику сонця.

У кінці коридору висіло дзеркало, у якому вона бачила своє відображення. Вона виглядала більш впевненою, ніж була насправді. У дзеркалі не відображалося нічого, окрім неї самої.

Раптом чиясь рука торкнулася її плеча, - вона обернулася: інша мама дивилася зверху на Коралайн своїми великими чорними очима-гудзиками.

- Коралайн, люба, - сказала вона. - Я подумала, може, оскільки ти вже повернулася зі своєї прогулянки, побавимося зараз разом? Класики? Щаслива сім’я? Монополія?

- Я тебе не бачила у дзеркалі, - сказала Коралайн.

- Дзеркалам, - інша мама посміхнулася, - ніколи не можна довіряти. Отже, яку гру граємо?

Коралайн похитала головою.

- Я не буду з тобою бавитися. Я хочу додому, разом з моїми справжніми батьками.

Інша мама дуже повільно похитала головою.

- Гострішою, ніж зуби змії, - сказала вона, - є невдячність дочки. Та найбільш гордий дух можна зламати любов’ю.

Вона заворишула своїми довгими білими пальцями, пестячи повітря.

- У мене немає планів полюбити тебе, - відповіла Коралайн. - Що б ти не робила, ти не примусиш мене любити тебе.

- Давай поговоримо про це, - з цими словами інша мама обернулася і рушила у вітальню. Коралайн пішла за нею.

Інша мама сіла на великий диван, взяла торбинку, яка стояла поруч, і витягла з неї білий шурхітливий паперовий пакет.

- Хочеш спробувати? - вона простягнула руку з пакетом до Коралайн.

Коралайн, заглянувши всередину, сподівалася побачити там іриски чи карамельки. Та пакет наполовину був заповнений великими блискучими чорними тарганами, які вилазили один на одного, намагаючись утекти.

- Ні, дякую, не хочу.

- Ні - то ні, - відповіла інша мама.

Вона ретельно вибрала одного з найбільших та найчорніших жуків, відірвала йому лапки (їх вона акуратно поклала у велику скляну попільничку, що стояла на маленькому столику біля дивану), закинула жука собі в рот і щасливо захрумкотіла.

- Ням-ням, - сказала вона і взяла ще одного жучка.

- Ти хвора, - сказала Коралайн. - Хвора, зла і ненормальна.

- То ти так говориш до своєї мами? - рот іншої мами був заповнений тарганами.

- Ти не моя мама, - відповіла Коралайн.

Інша мама не звернула на це увагу.

- Я думаю, Коралайн, що ти перезбуджена. Мабуть, було б непогано, якби ми після обіду трішки повишивали разом або помалювати щось - в мене якраз є чудові акварельні фарби. Потім вечеря, і, якщо ти себе гарно вестимеш, я дозволю тобі перед сном ще трішки побавитися зі щурами. А потім я почитаю тобі казочку, присплю тебе і поцілую наніч.

Її довгі білі пальці м’яко ворушилися, як втомлений метелик. Коралайн здригнулася.

- Ні, - сказала вона.

Інша мама сіла на диван. Її рот витягнувся у пряму лінію, губи були стиснуті. Закинувши собі в рот ще одного жука, потім ще одного, ніби це були родзинки в шоколаді, вона не зводила своїх великих чорних очей-гудзиків зі світло-карих очей Коралайн. Її блискуче чорне волосся розвивалося довкола її шиї та плечей, немов від вітру, якого Коралайн не могла ні торкнутися, ні відчути.

Так вони дивилися одна на одну більше хвилини. Тоді інша мама сказала: “Що за поведінка!” Вона акуратно склала паперовий пакет таким чином, щоб жуки не змогли втекти, і поставила його назад у торбу. Потім встала. Піднімаючись, вона ставала все вищою і вищою. Вищою, ніж здавалася Коралайн раніше. Вона запхала руку в кишеню фартуха і витягнула звідти спочатку чорний ключ до дверей, насупила брови і жбурнула його у торбу, а потім - сріблястий ключ. Вона піднесла його тріумфально вгору.

- Ну ось, - сказала вона. - Це - для тебе, Коралайн. Заради твого ж блага. Тому що я люблю тебе. Потрібно навчити тебе добрих манер. Зрештою, манери - це те, що робить нас людьми.

Вона вивела Коралайн назад у коридор і повела її до дзеркала, потім вставила ключ у рамку дзеркала і повернула його.

Воно відкрилося, немов двері, за якими було видно тільки темряву.

- Ти вийдеш звідси тільки тоді, коли навчишся гарним манерам, - сказала інша мама. - І коли будеш готовою бути люблячою донькою.

Вона схопила Коралайн і заштовхнула у тьмяний простір позаду дзеркала. На її нижній губі було видно маленький шматочок жука, а в її чорних очах-гудзиках годі було прочитати хоч якийсь вираз. Потім з розмахом зачинила дзеркальні двері, залишивши Коралайн у темряві.