Випадкові нотатки

Головна | Нотатки | Статті | Форум | Про сайт


24.02.13. Mykola Melnyk 

Битва за Фландрію. Essen. Um zu essen (Частини 1 і 2)

Йоган спершу відвіз її додому, а потім повіз гостя до свого будинку. Вони домовилися, що завтра поїдуть на Віллу на пагорбі, до Музею Круппа.

Неділя видалася спекотною. Оскільки Йоган з дітьми і дружиною, Мартін та Ірена не могли поміститися в одну автівку, Ірена взяла свого жовтого «Фіата», і вони зустрілися вже на парковці біля музею. Діти були вдягнуті по-літньому, Ружена вдягнула біле лляне плаття і заплела косу, Йоган чомусь вдягнув офіційного темного костюма, і було видно, що почувався некомфортно. Мартін був у іншій, жовтій сорочці на короткий рукав, без джинсової куртки. На сорочці було видно ще не розпрасовані згини від упаковки. Він ніколи не прав свою білизну, шкарпетки і сорочки – старі просто викидав, у рюкзаку у нього завжди був кількаденний запас.

Вхід до музею коштував для дорослих по 3 євро з носа, а діти йшли безкоштовно. Білети продавав сивий повнуватий дідок. Аби не сидіти у таку гарну погоду у задушному будинку з червоної цегли, який сторожив в’їзд до маєтку Круппів, він виніс столик на вулицю, і вже тут вітав нечисленних відвідувачів, пропонуючи їм ще буклети, сувеніри і всяку музейну всячину.

Мартін запитав у нього, чи тут на території можна палити. Дідок злодійкувато озирнувся по сторонах і пошепки сказав:

– Не можна, але поліцаїв тут майже ніколи немає. Якщо не будете нікому заважати – куріть собі. Я теж колись курив, але лікар сказав, що не можна, тож я кинув.

– Заздрю Вам, хоч я ніколи і не пробував кинути. Дякую.

Дітей мало цікавив музей, тож вони відразу після брами розбіглися у всі боки – найменший побіг за великим рудим котом, а середульшому і старшому сподобався величезний чотириметровий корабельний гвинт, який стояв на одній з алей, тож вони почали робити спроби на нього вилізти. Ружена побігла за найменшим, шестирічним Андреасом, і попросила Ірену пригледіти за Пепіком і Тюнсом. Вони, звичайно, невдоволено засопіли – вони вже не діти, щоб за ними приглядували. Йоган та Мартін у той час про щось поважно розмовляли, підійшовши до сірого, у імперському стилі, будинку з зеленим дахом. Це і була славнозвісна Вілла Гюґель, гніздо династії Круппів.

– Навіть не знаю навіщо я погодився сюди піти, – сказав Мартін. Для мене ця вілла, хоч я тут і вперше, навіює не стільки думки про індустріальну імперію Круппів, скільки спогади про поїздку до Марракеша у 1986 році. Помер Арні Крупп, і редактор відправив мене в Марокко, аби я написав репортаж про його віллу і про його життя в Марокко. Зі мною був фотограф. Вілла була порожня, тож ми дали кілька доларів охороні, і вони дозволили її сфотографувати ззовні. Це була просто невимовна розкіш, все потопало в квітах, біля вілли величезний басейн... Я подивився на це все і питаю себе: а про що ж я буду тут писати? Я розпитав слуг і управителя. Гроші вони брали, розповідати нічого не розповідали. Ну хіба що про те, хто бував на віллі. Про господаря говорити не хотіли.

Я повернувся до готелю і зателефонував редактору, сказав, що репортажу не буде. Через півгодини дзвінок – їдь до Мюнхена, до клініки, де він помер. Дай грошей, скільки скажуть, але щоб через день – максимум два був репортаж про останнього Круппа.

Я зробив той репортаж. Розповідь про нещасну людину, яка була небажаною від самого моменту зачаття. Його бабця, Берта, пропонувала його матері, Аннеліз, дружині Альфріда Круппа, 100 тисяч марок, аби вона зробила аборт. Потім вже пропонувала мільйон, аби та з ним розлучилася. Дитинство його минуло у воєнний час. Після війни батька він майже не бачив – той сидів у в’язниці як воєнний злочинець. Альфрід Крупп дуже хотів зробити з Арні продовжувача великої династії, але наче якесь прокляття висіло над цим родом. Арні успадкував від свого прадіда, Фрідріха Альфреда, гомосексуальні нахили. Той убив себе, після того, як соціал-демократи написали про це у своїй газеті. Життя Арні теж перетворилося на пекло: на нього родиною покладалися величезні сподівання, а він тільки те й умів, що тринькати гроші. Зрештою, він відмовився від батькової фірми, власність Круппів було перетворено на концерн, Арні отримував на свої витрати по два мільйони марок на рік, практично на арахіс, як на теперішній час. Йому постійно бракувало грошей – на утримання вілли у Марракеші, будинку у Палм-Біч, замку Блюнбах, яхти «Антоній ІІ», на автомобілі та вечірки. Одного разу він витратив десь сто тисяч марок на костюм імператора ацтеків для карнавалу у Ріо, сфотографувався у ньому раз на яхті і забув про нього. Арні був весь у боргах, та примудрявся ще й витрачати гроші на благодійність. Коли він помер, нікому було оплатити його лікування у мюнхенській клініці Ґросгадерн... Всі друзі відразу десь позникали – Сен Лоран, Бельмондо, Мік Джаґер. Все майно продали за борги. Одним словом, писати про імперію Круппів для алжирців мені зовсім не хочеться.

– Через те, що вони вигасли? Чи через те, що вони виробляли зброю і давали гроші Гітлерові? – запитала Ружена, яка підійшла до Мартіна і свого чоловіка, які все не наважувалися переступити поріг музею і розмовляли на порозі.

– Не тільки через те. Бертольд Байц, людина, яка перейняла владу у концерні Круппів, якось влучно висловився: «Зараз, коли річка обміліла, ми нарешті можемо побачити те, що на дні – трошки золота і багато битого скла». Круппи, їхній успіх і їхній занепад, вся ця індустріальна велич, були продуктом свого часу і своїх обставин. І цих обставин неможливо штучно витворити в сучасній арабській країні. Західний світ ХІХ – початку ХХ століття народжував таких людей, які могли з маленької майстерні витворити величезні заводи. Але для цього треба було мати не просто попит на продукцію, треба було мати величезні замовлення на воєнну продукцію, оплачену державою. На цьому виросли Круппи, Тіссени, та що там говорити, чи не всі європейські індустріальні концерни. Легко розвиватися, брати кредити, будувати заводи, коли маєш замовлення на роки наперед, а не тоді, коли переживаєш, чи хтось купить твої горщики, чи піде до сусіднього крамаря.

– Мабуть це правда, наша чеська гордість, Томаш Батя, не виріс би до індустріальних масштабів, якби не замовлення австро-угорського уряду на взуття для війська.

– Це не той Томаш Батя, що завдяки його заводам Карел Чапек та його брат ...

– Йожеф, – підказала Ружена. Так, це вони вигадали слово “робот”, дивлячись на одноманітну роботу на заводах Баті. У слов’янських мовах слово “робота” і “раб” мають спільне походження, і ведуть до підневільного виконання чужої волі. А є ще слово práce, праця, де слово означає наполегливість у виконанні однієї дії, але не несе у собі негативного навантаження від примусу. А ще у східнослов’янських мовах є слово труд, яке походить від слова třít, терти, що теж означає наполегливу працю, може ще з тих часів, коли тертям видобувався вогонь. А ще є слово dílo, діло, яке має щось спільного з Deus, Δίας, і ріднить людину-творця з Богом.

– Індустріалізація перетворила людину-творця, яким був середньовічний майстер, на людину-робота, яка робить одну якусь операцію. Але ж без індустріалізації людство не змогло би себе ні прогодувати, ні вдягнути... Воістину, все дійсне – розумне, а все розумне – дійсне, – сказав Йоган. – Може зайдемо всередину, а то тупцяємо на порозі, як бідні родичі на весіллі.

У музеї вони пробули недовго. Всі ці досягнення імперії Круппів, звичайно, вражали, але надворі було літо, і сама природа тягнула їх до сонця, до зеленої трави та щебету птахів. Тож вся компанія довго гуляла парком, то розбиваючись на невеличкі групи, то знову об’єднуючись. Присутність Мартіна, його влучні коментарі, уривки спогадів про роботу журналістом, все це було для Ірени свіжим подихом вітру у повсякденні її ессенського буття. У розмові стали спливати теми, які вона не хотіла обговорювати з Йоганом. У тому числі і тему нацизму.

– Іноді мені здається, – сказала Ірена, – що в Німеччині ще досі багато нацистів. Особливо, коли йдеться про Україну. Чому ваш уряд так ненавидить Україну? Українців? Невже мої співвітчизники є настільки великою загрозою для Німеччини? Вони тут крадуть, ґвалтують, вбивають?

– Я знаю, про що Ви говорите. Мені прикро, що так є. Наші уряди, якими би вони не були – християнсько-демократичними, соціал-демократичними, мабуть не позбулися спадщини Третьої імперії...

– Я читала інтерв’ю емігранта з СРСР, Володимира Камінера у одному з українських журналів... (може чули, він написав книжку RussenDisco). Так от, його запитали про німецьку молодь, яка захоплюється Гітлером, слухає Rammstein, носить бомбери та черевики Dr. Martens, чи боїться він, емігрант-єврей, цих людей. І знаєте, що він відповів? Справжні нацисти сидять в німецькому уряді. І я думаю, що це правда. Мої знайомі їхали автомобілем через Görlitz-Ludwigsdorf. У них була польська шенгенська віза. Їх зупинила поліція, їм сказали, що їхня віза в Німеччині недійсна, хоч це абсолютно не так, після кількох днів у в’язниці з них взяли штраф і депортували. Це нормально для Німеччини?

– Тому я і кажу Вам – подавайте документи на німецьке громадянство, -- втрутився Йоган. Ви вже більше п’яти років тут мешкаєте, маєте право на це. Німецький паспорт – це можливість подорожувати по всьому світу, це зовсім інше ставлення.

– А я Вам кажу, що хоч мені і соромно за свою державу, я свого українського паспорта на німецький міняти не буду. А ще у мене є питання – чому всі ваші німецькі уряди так шанують кремлівських політиків, а українських на поріг не пускають, які б вони не були – демократичні, не демократичні. Чому через німецьку делегацію Україні не дали ПДЧ на нещодавньому саміті НАТО у Бухаресті? Чому на мене щоразу на кордоні дивляться як на злочинницю німецькі прикордонники? Нацизм звідси нікуди не зник! Я не розумію, як можна каятися за злочини нацистів перед євреями, і у той же час зневажати інші народи, інших людей. Як можна підтримувати авторитаризм у Росії і відштовхувати Грузію. Я не розумію, чому албанці їдуть до ЄС без візи, а коли я хотіла запросити своїх батьків, то від них в посольстві в Києві вимагали документи на володіння нерухомістю, бронювання готелів і добре що не довідку з зоопарку. Їм вже майже по шістдесят років! Чому така неповага? Не знаєте? А мені здається, що я знаю. Мене колись один історик зі Львова просвітив. Німеччині саме Україна двічі ламала хребет. Так, саме Україна. У Першій світовій війні Німеччина програла, бо так і не змогла зробити з України свою колонію, не зуміла налагодити безперервне постачання з України продовольства і сировини. У Другій світовій війні Німеччина програла, бо замість того, аби дійсно звільнити Україну від більшовиків, замість того, аби перетворити Європу на простір для вільних народів, вона знову вирішила зробити з України свою колонію, почала людей вивозити сюди на роботу, вивозити як худобу, в товарних вагонах. Звільнення від одних окупантів обернулося новою окупацією. Я думаю, що таке приховане бажання тут залишилося і зараз. Спершу дружили зі Сталіним, Польщу і Прибалтику ділили, тепер дружать з Путіним... Я давно зрозуміла, що згідно якихось неофіційних домовленостей з точки зору уряду в Берліні Україна належить Росії, але чому ви, німці, вирішуєте за нас? Чому ви у 1939 вирішили за поляків, за литовців, а зараз вирішуєте за українців? Мені здається, що ви, німці, поважаєте тільки тих, від кого у свій час добряче постраждали. Росіян, американців, англійців. Я розумію, що Німеччина не може пробачити Червоній армії зґвалтувань, руйнувань і грабунків, але до чого тут Україна і українці? Звідки така ненависть? Нехай висувають претензії до Кремля, а не цілують руку Путіну щоразу, як його бачать... Scheiße, це просто якийсь мазохізм з боку німецького уряду!

Мартін посміхався. Йоган дещо розгубився, і не знав що сказати. Йому було важко щось заперечити цій дівчині. Він сам добре знав, що за газові контракти, за участь у розробці природних багатств Росії концерн, де він працював, німецький уряд багато чого могли пробачити Кремлю, багато що віддати.

– Тут відповідь проста. Доки Україна не стане сама себе поважати, ніхто її не буде поважати. На жаль, багато в чому українці самі винні у такій ситуації.

– Так, Ви праві... Вибачте, щось я розхвилювалася.

Біля однієї з нагород концерну Круппа, виставлених у музеї, Йоган зупинився. Хлопці десь порозбігалися по залах – їх мало цікавили промислово-філософські судження батька. Ружена побігла їх розшукувати – якби ще чогось не розбили, ці розбишаки.

– Бачите медаль 1886 р. з виставки в Йью-Йорка? Ми, німці, привезли туди на той час ще дуже дешеві і низькоякісні промислові товари, головним чином сталь і вироби з металу. Ніхто тоді не міг зрівнятися з Британією. У них все було найкраще, найміцніше. Але дороге. І наші виробники робили хитро – продавали німецьку сталь під маркою британської. Тому англійці у 1887 р. домоглися, яби на німецьких товарах стояли клеймо – Made in Germany, що мало б повідомити клієнту, що він має справу з низькоякісним продуктом. Це я зараз Made in China. Але минув час, і все змінилося. Змінилося з точністю до навпаки. Але до чого ми йдемо? Аби більше продукувати і продавати, ми продавили валюту євро. Ми видали кредити грекам, португальцям, іспанцям, не тому, що ми добрі, просто ми хочемо чим більше виробляти, чим більше експортувати. А за чий кошт видаються ці кредити? Якщо сказати чесно, за рахунок простих німців. Думаєте Siemens, VW чи той же ThyssenKrupp сплачують податки? Ні, за них ці податки сплачують люди, які працюють на їхніх заводах. Ці гроші йдуть в бюджет, а німецький бюджет дотує вже всю Європу. У нас, працелюбних німців, склалася абсурдна ситуація, що той, хто працює, він і за все платить, тоді коли ми утримуємо мільйони таких, які не хочуть працювати, а принципово живуть на соціальний пакет.

– Йоган, Ви деколи говорите як комуніст, а деколи як правий радикал. Ніколи не могла зрозуміти Ваших політичних поглядів.

– Ірена, Ви ж знаєте, в Німеччині не прийнято запитувати хто з ким спить, до якої церкви ходить і за яку партію голосує, але Вам я скажу – я на вибори не ходжу. За кого голосувати? За соціал-демократів? Як їх можна сприймати серйозно, якщо Герхард Шрьодер відразу зі стільця канцлера Німеччини побіг служити Ротшильдам, а потім виявився банальним лакеєм Газпрому. Останнім чесним політиком у цій країні був Гельмут Коль... А може і Бісмарк.

Хоч багато з того, що розповідав Йоган, було їй відомо, але він був дуже схвильованим, і, очевидно, хотів через весь цей потік дат, цифр і фактів донести щось важливе, висказатися, тож вона чемно слухала. Діти вже давно бігали по парку, який оточував віллу Круппа, Ружена ходила по асфальтованих доріжках, притлумлюючи в собі бажання нарвати гарних червневих квітів, а вони з Йоганом сиділи на одній з паркових лавочок і говорили. Тобто Йоган говорив, а вона слухала, час від часу кидаючи короткі репліки. Такі речі Йоган дружині не розповідав, вона була філологом, і любила поезію, а не труби і газ. На роботі вести такі розмови теж не було з ким – критикувати своїх роботодавців у Німеччині не вельми прийнято, тож своїми невеселими думками про концерн, Німеччину, Євросоюз, кредити і до чого це все котиться Йоган вів з Іреною. Вона була терплячою співрозмовницею.

Незважаючи на Йоганову обіцянку розповісти Мартіну рецепт німецького благополуччя, прогулянка територією вілли Гюґель не дозволила цього зробити. Діти повсякчас розбігалися, розмова точилася про що завгодно, крім економіки. Тож Йоган пообіцяв розповісти щось доладне увечері в ресторані.

Дітей до ресторану не взяли – їх прийшла доглядати студентка. Йоган хотів вдягнутися до вечері офіційно, але зрозумів, що у Мартіна немає відповідного одягу, тож замість піджака вдягнув поверх сорочки легкого светра. Мартін був у своїх всюдихідних джинсах та новій сорочці. Щоправда, Ружена таки вмовила його дозволити їй попрасувати сорочку, аби на ній не було цих огидних магазинних згинів. Ці магазинні згини від упаковки як бутерброди з Бурґер-кінґ – видають те, що людині на себе наплювати.

Мартін взяв до ресторану свій старенький плівочний диктофон в надії почути від Йогана щось цікаве про Ruhrgas.

Замовили рибу, вино. Втомлені довгою прогулянкою удень, майже нічого не говорили. Аж поки Йоган, доївши свій десерт, не подивився на Мартіна хитрим поглядом і не сказав:

– Чесно кажучи, я не знаю рецепту економічного благополуччя. Всі ті рецепти, які підсовують економісти, всі ці китаї та сингапури, і навіть Німеччина – все це вигадка. Чудес не буває. Будь-яке економічне процвітання базується простих речах – дешевих кредитах, дешевій чи майже безкоштовній робочій силі, деколи на корисних копалинах, які струменіють фонтаном з-під ніг бедуїнів, досить їм встромити палицю в пісок. Можливо, найбільша загадка все ж криється в людях, в суспільстві. Не знаю, релігія, правильні закони, суспільний устрій чи ще там що можуть відкрити в людині приховані сили, які вона може скерувати на будь-що, утому числі на матеріальний світ. Мабуть так, найбільше сили криється не в грошах чи енергоносіях, а людині. Це можна порівняти з урановим ядром. Ніхто ж не здогадувався колись, що вивільнення енергії атомного ядра може мати такі наслідки – як позитивні, так і негативні. Що стосується Алжиру, та й не тільки Алжиру, а маже всіх бідних країн, то там якраз людські енергія витрачається намарно. Одні енергійні та розумні люди, ті, які контролюють місцеві корисні копалини, я маю на увазі уряд, армію, поліцію і весь цей бюрократичний апарат насильства, витрачають свою силу та розум на те, аби побільше вкрасти з експорту енергоносіїв. Вони залишають у бідності мільйони своїх співгромадян, але вони і марнують своє життя. Замість того, аби щось винаходити, створювати нові робочі міста, писати вірші, вони репресують своїх же людей. Ви, Мартін, про це, звичайно, не напишете у алжирській газеті, але я тут говорю те, що думаю. Так от, цим корупціонерам з уряду протистоять інші енергійні люди, які намагаються за допомогою війни, за допомогою терору змінити існуючий порядок речей. Ось це взаємопоборювання веде до бідності. Які б не були ціни на енергоносії, країни, які ними володіють, будуть бідними, бо там процвітає корупція. Пророк Мухаммед у свій час вивільнив енергію арабів – і вони не лише завоювали півсвіту, але і написали сотні наукових трактатів, літературних творів, створили чудові міста. Зараз такої сили немає. Несправедливість процвітає і на Сході і тут, на Заході...

Йоган зробив паузу та відпив вина.

– У мене немає економічних рецептів, але я можу розповісти дещо про свою контору. Колись, коли я щойно влаштувався на роботу, в мої обов’язки входило проводити екскурсії по нашій будівлі та розповідати історію фірми шановним гостям. Тож я багато читав і нвіть трохи пам’ятаю досі. Може вам навіть буде цікаво.

У 1926 р. два німецьких підприємці – директори Vereinigte Stahlwerke AG Альберт Фьоґлєр та вугледобувної Stinnes-Zechen Альфред Потт вирішили переробляти і використовувати супутній газ, той, який вироблявся при видобуванні коксованого вугілля і даремно спалювався. Часи були важкі – Німеччина платила величезні репарації, нещодавні переможці – Англія, Франція та США намагалися витіснити німецьких промисловців з їхніх давніх ринків збуту, обкласти продукцію шаленими митними зборами, тож доводилося економити кожен пфеніг, робити метал максимально якісним та дешевим.

Супутній газ допомагав отримати майже безкоштовне джерело енергії не тільки для виплавки сталі, але і для обігріву виробничих приміщень, громадських установ, житла. Наприкінці 1920-х було підписано контракти на постачання газу з Гановером, Кьольном, Дюссельдорфом, побудовано перші газопроводи. Коксовий газ був значно дешевшим за вугілля. Згодом до клієнтів додалися і промислові підприємства, такі як Adam Opel Motorworks. На 1936 р. Ruhrgas вже виробляв 2 мільярди кубометрів газу на рік і постачав його своїм клієнтам трубопроводами загальною протяжністю 1129 км. Навіть воєнний 1942 р. не став винятком – три мільярди кубів газу в понад 1600 кілометрів газопроводів!

Під час війни англійські та американські бомби майже повністю зруйнували печі та газопроводи, однак на 1946 р. Ruhrgas зумів відновити майже всі свої мережі, і навіть виробив мільярд кубометрів палива. Економіка Європи ставала на ноги з повоєнної руїни, попит на все – на метал, деревину, вугілля, газ – у рази перевищував пропозицію, тож у 1951 р. Ruhrgas навіть перевищив рекордний 1942 р. за виробництвом газу та довжиною газових мереж. У 1954 р. розпочалася активна експлуатація джерел природного газу, запаси якого в Західній Німеччині тоді оцінювалися у 20–30 мільярдів кубометрів. Активно велася геологічна розвідка в Нідерландах, в результаті чого було знайдено родовище Slochteren. З 1965 р. газовий був розпочався в Північному морі – голландці, британці, норвежці і данці хотіли його видобувати, але необхідні технології і кошти були у Ruhrgas і ще декількох конкурентів. Була ще інша проблема – інертність споживачів. Для них звичними були мазут та вугілля, газ видавався чимось небезпечним і незрозумілим. На 1965 р. німці тільки на 1% опалювалися газом. Але Європою вже котилася хвиля боротьби за чисте навколишнє середовище. Води Рейну від викидів хімічних підприємств були різнокольоровими як склянка, у якій діти миють пензлики, коли малюють аквареллю. Риба плавала догори черевом. У Ессені неможливо було дихати через металургійні та машинобудівні заводи, випрана білизна сушилася всередині квартир і будинків: надворі за півгодини вона ставала брудно-жовтою. Erdgas, природний газ, ось що мало врятувати Німеччину від викидів! І ринок почав рости. Вперше почали укладатися контракти не на рік, 5 чи десять, а на 20 і 25 років! З фіксованими цінами!

Ось це, я називаю німецьким підприємництвом, коли щось починається з малого, коли Фрідріх Крупп скористався тим, що Англія оголосила континентальній наполеонівській Європі блокаду, і почав виробляти свої напильники, свердла, токарні різці. Йому не вдалося навіть вилити ту знамениту англійську сталь, але він був наполегливим. Він помер майже жебраком, але передав своєму сину, Альфреду Круппу, майстерні, які хоч і не приносили прибутку, зате працювали, давали роботу людям. А його син? Скажіть, хто перший почав страхувати своїх робітників? Хто почав надавати їм пристойне житло? Хто почав першим платити пенсію? Адже це він зробив. Кажуть, що Альфред Крупп був гарматним королем. Але ж це він винайшов безшовне колесо для залізниці! А що винайшов ваш, Ірена, Ахмєтоф, ваш Каламойскі, ваш Пінчук? Вони просто вкрали готові заводи! А звідки обладнання на цих заводах? Куплене в Німеччині за часів Гітлера або вивезене з Німеччини як військові репарації! Є два види бізнесу – такий як в Європі, коли все дається з потом і кров’ю, коли концерн на 100 тисяч робітників розпочинається з майстерні на 30 токарів, слюсарів і фрезерувальників, і є бізнес по-російськи, коли держава за гроші людей все побудує, а купка людей, які мають зв’язки в уряді всім цим заволодіває. Мало того, вони і ставляться потім до цього всього нехлюйськи, доводять підприємства до ручки. Про людей я навіть не говорю, їм на них глибоко наплювати. Але навіть не це страшно. Страшно те, що наш, західний, європейський бізнес тепер зливається з вашим, тобто з російським, і все більше стає схожим на нього. ThyssenKrupp вже майже не відрізнити від Arcelormittal, а наш старий добрий Ruhrgas від Газпрому – той же підкуп, та ж корупція, та ж розпуста.

У 1969 році Ruhrgas і радянське агентство Союзнефтеэкспорт розпочали переговори про експорт радянського газу в Європу. Канцлером тоді якраз став Віллі Брандт, кажуть радянська розвідка його завербувала ще в Лондоні, в 1934 році, коли він представляв Інтернаціональне Бюро революційних молодіжних організацій. А зараз він, йдучи в розріз з політикою США щодо міжнародної ізоляції СРСР, розпочав активні кроки на зближення з країнами Варшавського договору. 1 лютого 1970 р. було досягнуто угоду, що передбачала щорічні продажі трьох мільярдів кубічних метрів радянського природного газу в Західну Німеччину через Ruhrgas. Крім того, угода передбачала експорт вкрай необхідних Радянському Союзу труб німецькою фірмою Mannesmann AG. Все це мало фінансуватися консорціумом німецьких банків.

– Якраз тоді до СРСР ринув потік нафтодоларів, тобто газомарок. І мої батьки пам’ятають ті часи. Вони якраз закінчували школу і готувалися до вступу. Це були часи, як у нас кажуть, брєжнєвського добробуту.

– Я думаю, цей добробут розпочався не в 1970 році, а трохи пізніше – після 1973, коли Європа пережила шок від чотирикратного підвищення цін на нафту. Мене якраз тоді взяли на роботу. Треба було терміново шукати нових постачальників, домовлятися з арабами та персами. 1979 рік – новий стрибок, ще в 2 рази! Звичайно, тут була замішана велика політика. Американці після 1945 р. фактично монополізували нафтовий ринок. Нам, німцям, залишився газ. І ми цим скористалися. Але наробили багато помилок. І найбільша наша помилка була в тому, що ми у погоні за об’ємами та прибутками стали спонсорами радянської гідри. Краще би ми тільки з Норвегії та Голландії газ купували! Там гроші витрачалися на людей, а СРСР йшли на ядерні боєголовки, а з 1979 року – на війну в Афганістані. Пам’ятаю листопад 1975 року. Тегеран. Ведуться тристоронні перемовини Ruhrgas–СРСР–Іран. Іран мав постачати газ до Росії, а та – нам, але як тільки розпочалося будівництво газопроводу, там сталася революція. На стіл нашого генерального директора ліг телефакс, у якому Рухолла Мусаві Хомейні особисто повідомляв, що договір, підписаний з шахіншахом Мохаммедом Реза Пахлаві недійсний, і що треба або починати переговори з чистого листка або взагалі відмовитися від цієї ідеї. Це була катастрофа! Але тоді Росія виручила Ruhrgas, нам було подано стільки газу, скільки разом мали дати Росія та Іран, і саме тоді ми стали залежними від російського газу, а Росія – від наших грошей, від наших машин, труб, верстатів і технологій.

Ми почали продавати російський газ по всій Європі – до Франції, до Швейцарії, Австрії, дали величезні товарні і грошові кредити на будівництво газопроводу Уренгой–Помари–Ужгород.

– Це тоді, мабуть, наші червоні директори відчули смак грошей, які, як вода, просочувалися крізь їхні пальці, але не могли там затриматися. Жінка хотіла дорогі французькі парфуми, шубу і заміський будинок, дачу, діти вимагали американські джинси і японський магнітофон. Самим хотілося їздити не на Волзі, а на Мерседесі. Було знайдено вихід – кооперативи та так звані центри науково-технічної творчості молоді, через які можна було легально виводити безготівкові кошти підприємств і переводити їх у готівку. Згодом було скасовано державну монополію на зовнішню торгівлю, і потоки сировини почали збагачувати вже не державний бюджет, а купку людей, наближених до уряду, кримінальних злочинців.

– Мабуть, якби не Німеччина, то СРСР би так довго не протримався. Вже тоді у нашій економічній пресі були серйозні статті про там закінчився індустріальний етап, тобто коли створено достатньо енергогенеруючих потужностей, забезпечено потребу у металі, цементі і зерні. Треба було переходити до наступного етапу – до будівництва комп’ютерів, до біотехнологій. А СРСР замість того, аби налагодити власне виробництво складних машин і механізмів, комп'ютерів, почав все це купувати за газ і за нафту на Заході та в Японії. Навіть візьмемо той самий газопровід з Уренгоя до Європи. Там стоять компресори General Electric, системи пожежогасіння WalterKidd на мікросхемах від Motorolla, німецькі безшовні труби Mannesmann укладалися за допомогою іноземних машин – японських Komatsu і американських Caterpillar. СРСР став залежним від імпорту технологій та від експорту енергоносіїв. Росія рухається тим самим шляхом. Але не це найгірше. Найгірше те, що ми, німці, купилися на можливість легкого заробітку. Думаєте, у нас не було альтернативи російському газу? Гроші, вкладені у СРСР, можна було вкласти в Алжирі, Нігерії, звідки ми зараз отримуємо скраплений газ, у Північному морі. Звичайно, концерн так і робив, разом з британцями з Phillips Petroleum, французами з Gaz de France, голандцями з Gasunie ми у 1977 побудували по дну моря газопровід з норвезького газового поля Ekofisk до німецького порту Емден. 1982 рік – розробка газового поля Statfjord, 1986 – Troll. Але Ви там були, Вам мали розповідати про нашу історію з норвежцями.

– Так, – сказала Ірена.

– Нам треба було відразу зосередитися на Норвегії і на скрапленому газі. До наших керівників ця думка прийшла надто пізно. У 1991, коли СРСР почав хитатися, постав термінал для скрапленого газу у Вільгельмсгафені, у Норвегії ми розвели бурхливу громадську діяльність – почали надавати стипендії студентам, спонсорували німецько-норвезькі конференції по історії. Це майже завжди так. Перед тим, як загарбати собі чиїсь природні багатства або почати експлуатацію робочої сили, концерни спонсорують інтелектуальну еліту тієї країни, куди вони прийшли um zu essen, тобто пастися.

– Моя стипендія, мабуть, теж була підкупом.

– Навіть більше. Не доклавши особливих зусиль, Німеччина у Вашому випадку забрала собі інтелектуальний цвіт. Стипендії на це теж розраховані. Спеціаліст побачить. як тут добре жити, і захоче тут залишитися. Чомусь ніхто не хоче надавати стипендії злодіям...

Вони розсміялися.

– Нація народжує не так вже багато талановитих людей, таких як Ви. І я не думаю, що німецька породжує більше талантів, ніж українська. Але в Україні їм жити важко. А тут приходимо ми і пропонуємо спочатку стипендію, зелені парки, великі бібліотеки і зручне житло, а потім і роботу.

– Мені аж стало не по собі. Я і так розуміла, що мій переїзд до Німеччини – це певного роду зрада, але, крім батьків і нечисленних знайомих, мене туди нічого не тягне. Навіть дитячі спогади. Але ми відхилилися від теми.

– Не переживайте, можливо колись настане час, і Ваші знання та вміння, здобуті тут, таки будуть потрібні Вашій батьківщині. Ті злочинці, які зараз у вас (і в нас теж) при владі, довго не протримаються, бо вміють тільки красти, скоро у них забракне грошей. Думаю, що на наш вік ще буде щось цікаве діятися в Європі і у світі... Повертаючись до теми. Ruhrgas так запустив справи, що на початок 1990-х років більше 30% газу нам надходило з Росії, менше 30% – з Голландії, і лише 15% – з Норвегії. Ми стали залежними від Росії так, як вона від нас. Водночас, ми перевели третину домогосподарств Західної Німеччини на газове опалення. І тут, послухайте, є цікавий парадокс. Східній Німеччині, своєму союзнику, Росія газу майже не давала, там майже все було на бурому вугіллі. А нам, членам НАТО – постачала! Тож у 1989 саме ми, а не росіяни, не уряд Східної Німеччини, почали постачати газ до Німецької Демократичної Республіки, була така енергетична група Schwarze Pumpe. Саме ми почали будувати газопроводи у Тюрінгії і Саксонії. У червні 1990 року ми взяли участь у приватизації газорозподільних мереж Східної Німеччини. Ох вже ця приватизація! Мільйони марок переводилися у готівку і заносилися у офіс Treuhandanstalt, агентства, яке відповідало за приватизацію майна Східної Німеччини. Десятки людей збагатилися за кілька днів, що правда його шеф – Detlev Karsten Rohwedder¬ – таки наклав головою, його вбили члени RAF, або ще хтось, це темна справа... Ми тоді зробили серйозний ривок вперед, але якою ціною – ціною підкупу, шантажу, обману. У 1990-х роках ми захопили половину ринку Східної Європи. Доводилося мати справу навіть з кримінальними злочинцями. Я пам’ятаю той вересневий день 1993 р., коли перед нашим офісом на Ruhrallee зупинилося не менше десяти Mercedes S600 W140, у мене скромніший, з них вийшли якісь люди, схожі на югославських циганів, всі руки у золоті. Вони намагалися потрапити на прийом до нашого директора – пропонували постачання газу з України, у 2 рази дешевше, ніж ми тоді купували у Росії.

– Ця схема і зараз діє. Газ купується в Росії, оплачується державним бюджетом України, йде ніби на потреби житлово-комунального господарства, а насправді продається на експорт в Європу або промисловим підприємствам. Всі збитки покриває держава і мешканці, яких переконують, ніби це їхній сусід не заплатив за газ. А ще діяла інша схема. Під державні гарантії фірма Ітера-Україна купувала газ у Росії, продавала промисловості, потім банкрутувала, а її борги перед Росією знову ж таки покривалися з державного бюджету. Або ще: власники великих промислових підприємств відбирають газ у державної монополії – Нафтогаз – і не оплачують його роками, подають у суд. За цей час вони користуються безкоштовним кредитом, який йде, у тому числі, на приватизацію від держави нових заводів. Навіть якщо через кілька років суд таки змушує їх заплатити, вони оголошують юридичних осіб, які заборгували за газ, банкротами, а майно заводів переводять на інших юридичних осіб. Ці люди платять політикам, журналістам, громадським діячам, і всі ніби закривають на це очі. А уряд змушений брати на погашення газових боргів все нові і нові кредити. Так це робиться у нас в Україні... Вся політика обертається навколо газу і газової труби...

– На щастя, в Німеччині ми ще до цього не дійшли, але хабарі і шантаж тут також присутні. І все це зло приходить зі Сходу. Ніхто в Британії, Голландії чи в Норвегії не дозволить нам давати хабарі. Тож ми мусимо розвивати екологічні програми, спонсорувати студентів і з’їзди зелених. А у Східній Європі всього цього не потрібно. Достатньо просто грошей у певні кишені. І ми самі винні в цьому – отримуємо з Росії вже 35% газу, 18% з Нідерландів і 22% – з Норвегії, 5% – з Данії і Британії. А як інакше, це ж нашими трудами трохи менше приватних будинків тепер опалюються природним газом.

Ружена дивилася на всю цю бесіду доволі скептично. Мартін хоч і не втручався у діалог Ірени з Йоганом, видавався дуже зацікавленим.

– Чесно кажучи, і це без перебільшення, все, що ви, газовики (він усміхнувся) тут мені розповіли, вельми і вельми цікаво. З цього можна було би зробити ціле журналістське розслідування, але не для алжирської чи німецької преси. Таке опублікували б, мабуть, десь у Польщі. Я далекий від ваших східноєвропейських справ, і мабуть більше часу буваю на Сході, аніж тут, але в мене є своя версія того, про що ви говорили, а саме причини зближення Німеччини та Росії.

Вхід...

Актуальні теми

Остання тема на форумі:

Останні коментарі...

25.03.2024       Colleen
Hi, Want thousands of clients? We have compiled a list of all consumers and business's across 149 countries for you. We have a special that is running today and valid till the end of the day. Come check us out: https://notatka.leadsmax.biz/ Consumer Records: 294,582,351 Business Records: 25,215,278 Selling at $99 today only.  ›› 

01.03.2024       Orville
Hi pp.ua, We visited your website pp.ua and think that we might have the perfect leads for you. We are a global lead provider covering all industries that include consumer and business data. Feel free to look through our samples on our website https://notatka.leadsfly.biz/pp.ua If the samples are not to your liking, talk to us live on site and we might be able to provide you with the exact data you need Please visit us at https://notatka.leadsfly.biz/pp.ua Your Future Favorite leads provider for 2024 Regards, Orville  ›› 

01.03.2024       Galen
Hi pp.ua We noticed your website pp.ua is only listed in 12 out of 2500 directories. This has a severe impact on your online global presence. You can get listed in all 2500 directories for a once off fee of $99 Come visit us on https://notatka.companyregistar.org/pp.ua  ›› 

07.02.2024       Delilah
Hi, LeadsFly is a lead provider for companies all over the world. We provide high quality fresh leads for all business types, we are collecting new leads for all interested parties daily. Leave us a request or check out the data we have on hand for instant delivery. Visit us here: http://notatka.leadsfly.biz  ›› 

29.01.2024       Gus
Hey! Come test out our beta project LeadsFly.biz and come get your free business leads. Regards, Gus   ›› 


Лінкоманія