11.02.13. jazzoleg + IRA 

Ніл Геймaн "Коралайн" (V)

V.

Коралайн замкнула двері вітальні холодним чорним ключем, пішла на кухню, вилізла на крісло і спробувала покласти в’язку з ключами назад на місце. Після четвертої чи п’ятої спроби вона таки змушена була визнати, що ще замала для цього, і, врешті-решт, поклала ключі на тумбочку біля дверей.

Мама все ще не повернулася зі своєї експедиції в магазин.

Коралайн підійшла до холодильника і взяла з нижньої полиці буханку хліба, відкладену про всяк випадок, зробила собі канапку з джемом та арахісовим маслом, потім випила склянку води.

Вона чекала, що тато з мамою ось-ось повернуться.

Коли почало сутеніти, Коралайн загріла собі у мікрохвилівці заморожену піцу.

Потім вона подивилася телевізор. Їй було цікаво, чому дорослі так люблять програми з криками і біганиною.

За якийсь час Коралайн почала позіхати, потім роздягнулася, почистила зуби і лягла у ліжко.

Вранці вона зайшла у кімнату батьків, але по ліжку було видно, що у ньому ніхто не спав. Тата і мами не було. На сніданок вона поїла консервованих макаронів.

Пообідала Коралайн плиткою шоколаду та яблучком. Яблуко було жовтим і трішки зморщеним, але дівчинці воно засмакувало.

Потім вона зайшла на чай до міс Спінк та міс Фосібл. Вони почастували її печивом з висівками, склянкою лимонаду та горнятком чаю. Смак лимонаду був дуже цікавим - він мав смак не лимонів, а чогось яскраво зеленого та незрозуміло хімічного. Коралайн він сподобався неймовірно. Вона навіть почала мріяти про те, щоб мати такий лимонад у себе вдома.

- Як почуваються твої мама і тато? - запитала міс Спінк.

- Вони зникли, - відповіла Коралайн. - Я їх не бачила від учора. Тепер я сама. Мабуть, я тепер - однодитинна сім’я.

- Скажи своїй мамі, що ми знайшли афіші з Імперського театру в Глазго, про які ми їй розповідали. Коли Міріам згадувала про них, здавалося, їй було дуже цікаво.

- Вона зникла за загадкових обставин, - сказала Коралайн, - і мені здається, що тато теж зник.

- Боюся, що завтра нас не буде цілий день, Каролайн, люба, - сказала міс Фосібл. - Ми їдемо до племінниці Ейпріл в Роял Тенбрідж Велс.

Вони показали Коралайн альбом з фотографіями племінниці міс Спінк. Після цього Коралайн пішла додому.

Вона відкрила свою скарбничку і пішла у супермаркет. Там купила дві великі пляшки лимонаду, шоколадне тістечко і яблука, потім повернулася додому і повечеряла усім цим.

Вона почистила зуби, пішла в кабінет тата, запустила комп’ютер і написала оповідання.

ІСТОРІЯ КОРАЛАЙН

ОДНОГО РАЗУ БУЛА СОБІ ДІВЧИНКА, ЯКУ ЗВАЛИ ЕПЛ. ВОНА ДУЖЕ ЛЮБИЛА ТАНЦЮВАТИ. ВОНА ТАНЦЮВАЛА І ТАНЦЮВАЛА, ПОКИ ЇЇ НОГИ НЕ СТАЛИ СОСИСКАМИ КІНЕЦЬ.

Вона видрукувала оповідання і вимкнула комп’ютер. Далі вона намалювала під текстом танцюючу дівчинку.

Потім зробила собі ванну з пінкою. Піни було забагато і вона почала виливатися через край на підлогу. Коралайн витерлася, потім старанно повитирала підлогу і пішла спати.

Вночі дівчинка прокинулася. Вона пішла в кімнату батьків, але їхнє ліжко було застелене і порожнє. Зелені цифри на електронному годиннику висвітили 3:12.

Сама самісінька посеред ночі, Коралайн почала плакати. Окрім плачу, в порожній квартирі не було ні звуку.

Вона вилізла на ліжко батьків і за якусь хвильку заснула.

Коралайн прокинулася від того, що щось ходило холодними лапками по її обличчю. Вона розплющила очі. Великі зелені очі дивилися на неї. Це був кіт.

- О, привіт, - сказала Коралайн. - Як ти потрапив сюди?

Кіт не відповів нічого. Коралайн встала. Вона була одягнута у довгу футболку та штанці від піжами.

- Ти прийшов, щоб розповісти мені щось?

Кіт позіхнув, і його очі зелено зблиснули.

- Ти знаєш, де мама і тато?

Кіт повільно блимнув очима.

- Це означає “так”?

Кіт блимнув знову. Коралайн вирішила, що це дійсно було “так”.

- Ти проведеш мене до них?

Кіт подивився на неї, потім вийшов у коридор. Вона пішла за ним. Він пройшов увесь коридор і зупинився в самому кінці, де висіло дзеркало висотою в зріст людини. Колись, давно-давано, це дзеркало висіло на дверях всередині шафи. Коли вони переїхали сюди, воно вже висіло на стіні, і, хоча мама Коралайн якось сказала, що його пора замінити чимось новим, воно і далі висіло на своєму місці.

Коралайн увімкнула світло.

У дзеркалі відбилися коридор і … її батьки. Вони стояли якось ніяково і, здавалося, були сумні та самотні. Коралайн глянула на них, і вони помахали їй своїми слабкими руками. Тато Коралайн одною рукою обнімав маму.

У дзеркалі мама і тато дивилися на неї. Тато відкрив рот і cказав щось, але вона не чула нічого. Її мама похукала на внутрішню сторону дзеркала, і, поки скло було запотілим, встигла написати

ВРЯТУЙ НАС

кінчиком вказівного пальця. Коли пара зі скла зникла, з нею зникли і її батьки. Тепер дзеркало відбивало тільки коридор, Коралайн та кота.

- Де вони? - запитала Коралайн кота.

Кіт не відповів, але Коралайн уявила собі його голос, сухий, як мертва муха взимку на підвіконнику, який казав: “А ти як думаєш, де вони?”

- Якщо я їм не допоможу, вони не повернуться, так?

Кіт блимнув. Коралайн сприйняла це як “так”.

- Ну що ж, - сказала Коралайн. - тоді в мене немає вибору.

Вона пішла в татів кабінет, підійшла до столу, взяла телефонну трубку, відкрила телефонний довідник та задзвонила в поліцію.

- Поліція. Слухаю Вас,- сказав чоловічий голос.

- Привіт, мене звати Коралайн Джоунс.

- Так пізно, а ти все ще не в ліжку, дитинко?

- Можливо, - сказала Коралайн. - Я телефоную, щоб повідомити про злочин.

- І що ж це за злочин?

- Кіднепінг. Точніше, викрадення дорослих. Мої батьки були викрадені у світ по той бік дзеркала в нашому коридорі.

- І ти знаєш, хто викрав їх? - запитав офіцер поліції.

Коралайн почула в його голосі посмішку, тому вона намагалася говорити так, як говорять дорослі, щоб він сприймав її серйозно.

- Я думаю, що їх тримає у своєму полоні інша мама. Вона, мабуть, хоче пришити їм чорні гудзики замість очей, щоб вони залишилися в неї, або просто тримає їх, щоб заманити мене назад до себе. Я не знаю напевно.

- Ага. Зла інша мама тримає в полоні твоїх маму і тата, так? Гм, знаєш, що тобі треба зробити, міс Джоунс?

- Ні, не знаю. Що?

- Попроси маму, щоб вона зробила тобі велике горня гарячого шоколаду, а потім міцно обійняла тебе. Нема нічого кращого проти страшних снів, ніж гарячий шоколад та обійми мами. І якщо вона почне тобі вичитувати за те, що ти збудила її посеред ночі, скажи, що так зробити тобі сказав офіцер поліції. - Його низький голос звучав заспокійливо.

Але Коралайн він не заспокоїв анітрохи.

- Коли я її побачу, - сказала Коралайн, - я їй так і скажу. - Вона поклала слухавку.

Чорний кіт, який під час розмови весь час сидів на підлозі та чистив своє хутро, піднявся і попрямував у коридор.

Коралайн повернулася у свою спальню, одягнула блакитний халатик та взула тапочки. Потім вона пошукала під умивальником ліхтарик, знайшла його, але батарейки вже давно сіли, і він ледь світив своїм оранжевим світлом. Вона поклала його на місце і знайшла коробочку з білими восковими свічками, взяла одну і встромила її у підсвічник. У кожну кишеню поклала по яблуку, взяла в’язку з ключами і зняла з неї старий чорний ключ.

Пішла до вітальні та глянула на двері. У неї було відчуття, що і двері дивляться на неї. Вона знала, що це було не так, хоча, десь у підсвідомості, вона також знала, що якимось чином так і було.

Вона знову пішла у свою спальню і порилася у кишенях своїх джинсів. Вона знайшла камінь з отвором і поклала його у кишеню халата.

Коралайн запалила гніт свічки сірником і спостерігала, як він зашипів і загорівся, потім взяла чорний ключ. Він був холодним. Вона встромила його у замкову щілину, але не повернула ключа.

- Коли я була маленькою, - промовила Коралайн до кота, - коли ми ще жили в нашому старому будинку, це було дуже, дуже давно, мій тато взяв мене на прогулянку на пустир між нашим будинком та магазинами.

Це було не найкраще місці для прогулянок, справді. Там валялося море речей, які люди повикидали з дому - старі газові плити, битий посуд та ляльки без рук та ніг, порожні банки та биті пляшки. Я мусила пообіцяти мамі і татові, що не піду туди на розвідку, тому що там було забагато різних гострих речей, інфекції і все таке.

Але я постійно докучала їм тим, що хочу піти туди знову. Отже, одного дня, тато взув свої високі коричневі чоботи, одягнув рукавиці, потім взув мене в мої чобітки, одягнув у джинси та светр, і ми пішли на прогулянку.

Ми йшли десь з двадцять хвилин. Ми спустилися з пагорба, в яр, де тік струмок, коли раптом тато каже мені: “Коралайн, втікай геть. На пагорб. Негайно!” Він сказав це таким тоном, що я відразу послухалася. Я вибігла на пагорб. Щось вкусило мене в руку, але я продовжувала бігти.

Коли я вже була нагорі, то почула, як щось тупоче позаду мене. Це був мій тато, який гнав як носоріг. Він прибіг, підхопив мене і пробіг зі мною ще декілька десятків метрів.

Коли ми зупинилися, то були захекані і важко дихали. Ми глянули вниз, в яр.

Повітря ожило від жовтих ос. Коли ми йшли, то, скоріш за все, наступили на одне з осиних гнізд в сухій гілячці. І поки я бігла вгору на пагорб, мій тато зупинився, щоб дати мені час втекти, і був покусаний. Біжучи, він загубив свої окуляри.

Мене оси вкусили тільки один раз, в руку. На його тілі, пізніше, у ванній, ми нарахували тридцять дев’ять укусів.

Чорний кіт почав мити своє лице і вусики, але робив це так, що було видно його зростаюче нетерпіння. Коралайн нахилилася і погладила кота по спині та шиї. Кіт встав, відійшов кілька кроків, на відстань, на якій Коралайн вже не могла досягнути його, знову сів і глянув на неї.

- Пізніше, цього ж дня, - продовжувала Коралайн, - тато знову пішов на пустир, щоб знайти свої окуляри. Він сказав, що якщо не зробить цього в той же день, то забуде, де саме їх загубив.

Незабаром він повернувся з окулярами на обличчі. Тато сказав, що, коли він стояв, оси жалили його і він дивився, як я утікаю, він не боявся анітрохи, бо знав, що має дати мені достатньо часу для втечі, інакше оси полетіли б за нами обома.

Коралайн повернула ключ, пролунало голосне клац, і двері відчинилися

За дверима не було цегляної стіни - тільки темрява. З проходу дув холодний вітер.

Коралайн все ще стояла на місці.

- І на його думку, у цьому його вчинку не було нічого хороброго, він просто стояв і отримував укуси, - сказала Коралайн до кота. - Не було нічого хороброго, тому що він не боявся - у нього не було вибору. Але коли він пішов шукати свої окуляри, знаючи, що там були ті самі оси, тоді він боявся. Оце був хоробрий вчинок.

Вона зробила перший крок за двері.

В коридорі стояв запах пилу, вологи і плісняви.

Кіт м’яко ступав поруч з нею.

- І чому це? - запитав кіт, хоча здавалося, що відповідь його мало цікавила.

- Тому, - відповіла Коралайн, - що коли ти боїшся, але незважаючи на це все-таки робиш те, що потрібно, тоді це - хоробро.

Свічка кидала величезні дивовижні мерехтливі тіні вздовж стіни. Вона чула, як щось рухається у темряві. Здавалося, що це щось намагалося не відставати від неї.

- І чому ти зараз повертаєшся у її світ? - запитав кіт. - Тому що тато колись врятував тебе від ос?

- Не говори дурниць, - сказала Коралайн. - Я повертаюся тому, що вони мої батьки. І якщо б щось схоже трапилося зі мною, вони зробили б те ж саме. Ти розумієш, про що я говорю?

- Мені так пощастило, - саркастично відповів кіт, - що в мене такий розумний та мудрий попутник.

Коралайн хотіла сказати “вибач” чи “хіба минулого разу коридор не був коротшим?”, як раптом свічка згасла, так ніби хтось загасив її рукою. Коралайн чула, як її серце билося у грудях. Вона простягнула вперед руку і відчула, як щось тоненьке, мов павутинка, торкнулося її руки та обличчя.

В кінці коридору увімкнулося світло і засліпило Коралайн. Вона побачила перед собою, на відстані кількох кроків, силует жінки.

- Коралайн? Люба? – гукнула жінка.

- Мамо! – Коралайн з нетерпінням кинулася до неї.

- Люба, чому ти постійно втікаєш від мене?

Коралайн була занадто близько до жінки, щоб змогти зупинитися, і вона відчула, як холодні руки іншої мами обійняли її. Вона стояла непорушно і тремтіла, а інша мама тримала її в своїх міцних обіймах.

- Де мої батьки? – запитала Коралайн.

- Ми тут, - сказала інша мама голосом, настільки схожим до голосу її справжньої мами, що Коралайн навіть не могла б їх відрізнити. – Ми тут. Ми хочемо любити тебе і бавитися з тобою, годувати тебе і робити твоє життя цікавим.

Коралайн почала видиратися з обіймів, і інша мама, неохоче, відпустила її.

Інший тато, який сидів на кріслі у коридорі, піднявся і посміхнувся.

- Ходімо на кухню, я зроблю щось перекусити. Поп’ємо чогось, наприклад, гарячого шоколаду. Ти як?

Коралайн пішла по коридору до дзеркала у самому кінці. У ньому нічого не відбивалося, крім дівчинки у халатику і тапочках, яка міцно тримала вигорілу свічку у свічнику. Вона дивилася на дівчинку у дзеркалі, а дівчинка у дзеркалі дивилася на неї.

- Я буду хороброю, - подумала Коралайн. – Ні, я є хороброю.

Вона поставила підсвічник на підлогу, потім обернулася. Інша мама та інший тато голодно дивилися на неї.

- Мені не потрібна ваша їжа, - сказала вона. - У мене є яблуко. Бачите?

І вона витягнула з кишені халатика яблуко, потім надкусила його зі смаком та ентузіазмом, яких у неї насправді не було.

Інший тато виглядав розчарованим. Інша мама усміхнулася, виставивши на показ усі свої зуби, кожен з яких був трішечки задовгим. Її очі, від світла в коридорі, поблискували та жевріли.

- Я вас не боюся, - сказала Коралайн, хоча це була неправда – вони наганяли на неї страх. – Я хочу, щоб ви повернули мені моїх маму і тата.

Світ, здавалося, по краях трішечки мерехтів.

- Для чого мені твої старі батьки? Якщо вони покинули тебе, Коралайн, значить, ти їм набридла. Або вони втомилися від тебе. А мені ти ніколи не набриднеш, і я ніколи не покину тебе. Ти будеш завжди зі мною, у безпеці.

Чорне волосся іншої мами виглядало вологим, воно коливалося у повітрі довкола її голови, як щупальця якоїсь істоти в глибокому океані.

- Я їм не набридла, - сказала Коралайн. – Ти брешеш. Ти викрала їх.

- Маленька нерозумна Коралайн. Там, де вони зараз, їм добре.

Коралайн нічого не відповідала, а тільки дивилася на іншу маму.

- Зараз я тобі дещо покажу, - сказала інша мама і провела своїми довгими білими пальцями по поверхні дзеркала. Воно запітніло, ніби на нього дихнув дракон, а потім прояснилося.

У дзеркалі уже був день. Коралайн дивилася у коридор, який закінчувався її вхідними дверима.

Двері відчинилися ззовні, і до квартири увійшли мама й тато Коралайн. В руках вони тримали валізи.

- Оце була відпустка! – сказав тато.

- Як добре, що з нами більше нема Коралайн, - сказала мама, щасливо посміхаючись. – Тепер ми можемо робити усе, що нам заманеться, наприклад, поїхати за кордон - з маленькою дочкою це було б суцільною проблемою.

- До того ж, ми знаємо, що інша мама потурбується про нашу Коралайн у сто разів краще, ніж це змогли б зробити ми, - додав тато.

Дзеркало затуманилося, розтуманилося, і в ньому знову відбилася ніч.

- Бачиш? – сказала інша мама.

- Ні, - відповіла Коралайн. – Не бачу. І не вірю тобі.

Вона сподівалася, що те, що вона щойно побачила, було неправдою, але не була настільки впевненою, наскільки намагалася вдавати. Крихітний сумнів, немов личинка в яблуко, закрався в її душу. Вона підняла погляд і побачила вираз на обличчі іншої мами: спалах справжнього гніву, що промайнув, наче блискавка, на її обличчі. Тепер Коралайн було зрозуміло – те, що вона побачила в дзеркалі, було всього лиш ілюзією.

Коралайн сіла на диван і вкусила яблуко.

- Будь-ласка, не будь впертою, - інша мама пішла у вітальню і двічі плеснула руками. Щось зашурхотіло, і звідкілясь узявся чорний щур. Він запитально подивився на неї.

- Принеси мені ключ, - сказала інша мама.

У відповідь щур видав характерне «чіт-чіт», потім вибіг через двері, які вели до квартири Коралайн, та за якийсь час повернувся, волочачи за собою ключ.

- Чому у тебе немає свого власного ключа? – запитала Коралайн.

- Є тільки один ключ. І тільки одні двері, - відповів інший тато.

- Тс! – втрутилася інша мама. – Не забивай Коралайн голови різним тривіальним барахлом.

Вона вставила ключ в щілину замка і, хоч замок не піддавався, повернула його. Потім опустила ключ в кишеню свого фартуха.

Небо надворі почало сіріти.

- Якщо ми не хочемо перекусити, - сказала інша мама, - то принаймні повинні поспати. Я пішла в ліжко, і тобі, Коралайн, наполегливо рекомендую зробити те саме.

Вона поклала свої довгі білі пальці на плече іншого тата і провела його з кімнати.

Коралайн підійшла до дверей у дальньому кутку вітальні і смикнула за двері, але вони були міцно зачинені. Двері до спальні інших батьків теж були закриті.

Вона була дуже втомлена, але зовсім не хотіла спати у цій спальні. Вона не хотіла спати під одним дахом з іншою мамою.

Вхідні двері не були замкнені. Коралайн вийшла у світанок, спустилася по сходах та сіла на нижню сходинку. Було холодно.

Щось пухнасте почало тертися об неї, і Коралайн від несподіванки зірвалася, але потім, побачивши, що це було, зітхнула з полегшенням.

- О, це ти! – сказала вона до чорного кота.

- Ну бачиш, - відповів кіт. – Мене не так і важко впізнати, навіть без імені, хіба ні?

- А якщо б я захотіла покликати тебе?

Кіт здавався незворушним.

- Кликати котів так само безглуздо, як і, наприклад, кликати вихор.

- Ну а якщо я захочу покликати тебе щось поїсти? Як мені це зробити?

- Ну звичайно! Але я думаю, що вистачило б просто гукнути: «Обід!», і мене не довелося б довго чекати. Розумієш? Не треба ніяких імен.

- Чому вона хоче мене? – змінила тему розмови Коралайн. – Чому вона хоче, щоб я залишилася тут?

- Я думаю, вона хоче мати щось, що вона змогла б любити. Мати щось, що не є нею. А може, вона просто хоче чогось поїсти. Тяжко сказати, знаючи таких істот, як вона.

- Ну а ти? Міг би щось мені порадити? – запитала Коралайн.

Здавалося, коту кортіло сказати щось саркастичне, але він поворушив своїми вусиками і сказав:

- Кинь їй виклик. Нема ніякої гарантії, що вона вестиме чесну гру, але такі, як вона, люблять ігри та виклики.

- Хто це – такі як вона? – запитала Коралайн.

Але кіт не відповів, просто потягнувся зі смаком та пішов геть. Потім зупинився, повернув голову і сказав:

- На твоєму місці, я б зайшов у будинок і трохи поспав – на тебе чекає довгий день.

Після цього кіт зник. Коралайн подумала, що кіт казав добре. Вона повернулася у мовчазний будинок, минула закриті двері спальні, за якими інші мама і тато… що? – вона подумала. – Спали? Чекали? Раптом Коралайн усвідомила, що якби вона відкрила ці двері, то виявила б за ними порожню спальню, а точніше, ця спальня залишалася б порожньою до того моменту, поки вона відкриє двері.

Це відкриття якось заспокоїло Коралайн. Вона увійшла в зелено-рожеву пародію її власної спальні, потім закрила за собою двері і підперла їх коробкою з іграшками, яка, звичайно, не змогла б завадити комусь відчинити двері, але в такому випадку шум від розкиданих іграшок розбудив би її.

Майже всі іграшки в коробці спали, та коли вона пересувала коробку, вони заворушилися і щось забурмотіли, але потім знову заснули. Коралайн заглянула під ліжко, чи немає там, бува, щурів, але під ліжком не було нічого. Вона скинула халатик і тапочки, вилізла на ліжко та, ледве встигнувши порозмірковувати, що ж мав на увазі кіт, коли казав про «кинути виклик», заснула.