24.12.12. jazzoleg 

Ніл Геймaн "Коралайн"

На "Коралайн" Ніла Геймана я наткнувся випадково.

На сайті englishtips.org, який мені порекомендував Микола, коли я запитав його, де можна знайти аудіокнижки англійською, я скачав першу-ліпшу книжку, яка попалася мені на очі. Нею якраз і виявилася "Коралайн" Ніла Геймана. Ні про автора, ні про саму книжку я до того ніколи й не чув.

Книжка сподобалася - з одного боку ніби простенька, для дітей, але з другого боку - цікава, з вміло вплетеними деякими філософськими "замутами".

Я собі тоді подумав - нефігово живеться англомовним, якщо в них навіть нікому невідомі чюваки пишуть такі класні книжечки. Але, як виявилося, чювак виявився не таким вже й невідомим - на той час він був вже автором дофіга книжок та лауреатом якихось там їхніх літературних премій. А, крім того, за сюжетами його книг знімалися мультики та фільми (кому цікаво - глянье у вікіпедію), один з них - однойменний "Коралайн" - йшов у львівських кнотеатрах декілька років тому.

На жаль, в інтернеті я не знайшов відомостей про те, щоб хтось переклав щось з його речей українською, хоча, наприклад, російською перекладено багато його творів. Тому вирішив спробувати себе в ролі перекладача і перекласти для початку "Коралайн". Оскільки, літературних слів, як можна побачити з цього вступу, мені іноді бракує, я попросив допомогти мені з перекладом знайому дівчинку Іру.

Отже, jazzoleg у співавторстві з IRA Вашій увазі пропонує "Коралайн" Ніла Геймана (поки що тільки перша частина, все решта зараз якраз в роботі).



Ніл Гейман. "Коралайн"



Я почав її для Голлі,

А закінчив для Медді.



Казки - більш, ніж правдиві: вони не тільки розповідають нам про те, що дракони існують, але й вчать нас їх перемагати.

Г.К.Честертон



I



Коралайн помітила ті двері незабаром після переїзду.

Старий будинок, з горищем попід дахом і великим підвалом внизу, був оточений зарослим парком, у якому росли гігантські дерева.

Далеко не весь будинок належав батькам Коралайн - він був надто великим для такої маленької сім’ї. Натомість вони займали лише його частину.

В будинку жили й інші мешканці.

Міс Спінк та міс Фосібл мешкали поверхом нижче. Літні огрядні дами жили в одній квартирі разом з цілою купою пристаркуватих гейлендських тер’єрів на прізвиська Геміш, Ендрю, Джок: кличок було так багато, що одразу й не запам’ятаєш. Колись давно міс Спінк та міс Фосібл були відомими акторками, принаймні так стверджувала міс Спінк при першій зустрічі з Коралайн.

- Знаєш, Коралайн, - сказала міс Спінк, - в наші часи про нас з міс Фосібл знали всі - на сцені ми бували частіше, ніж вдома... Ой, забери від Геміша той фруктовий пиріг, інакше бідний песик цілу ніч мучитиметься зі своїм животиком.

- Коралайн. Мене звати Коралайн, а не Каролайн, - сказала Коралайн.

Поверхом вище, під дахом, жив божевільний старий з великими вусами та власним мишачим цирком.

- Настане день, маленька Каролайн, і всі на світі дізнаються про мій цирк, кожен захоплюватиметься його чудесами. Що?.. Ти хочеш глянути на мій цирк? Я вгадав?

- Ні, - тихо мовила Коралайн, - я хочу попросити вас не називати мене Каролайн. Я – Коралайн.

- Зараз я тобі його не покажу, і причина тут проста, - вів собі далі старий, - Мої мишки ще зовсім не готові: вони ніяк не хочуть грати марш, який я для них написав. Я їм кажу - грайте “умпа-умпа”, а вони не слухають і грають своє “удль-тудль”. От я і думаю, може дати їм якого іншого сиру? Що скажеш?

Правду кажучи, Коралайн не дуже вірилось, що в старого може бути свій мишачий цирк - аж надто це все скидалось на вигадку.

Наступного дня Коралайн вирушила на розвідку.

Почала з парку.

Це був великий парк. В іншому його кінці розташувався старий тенісний корт. Ніхто з мешканців будинку не грав у теніс – огорожа довкола корту світилася дірами, а сітка вже встигла добряче підгнити. Неподалік занепадала трояндова клумба з розбитою альпійською гіркою. Трохи вище розкинулось широке відьмине коло м’якотілих смердючих поганок.

В парку був колодязь. Про нього Коралайн дізналася першого ж дня після переїзду. Міс Спінк та міс Фосібл вважали своїм обов’язком попередити дівчинку про можливу небезпеку, пов’язану з ним. “Тримайся від нього подалі”, - сказали вони.

Отже, Коралайн вирушила на пошуки колодязя, щоб, знайшовши, триматися від нього подалі.

Вона знайшла його третього дня на зарослій галявині неподалік тенісного корту – низьке цегляне коло, накрите дерев’яними дошками, було ледь помітним у високій траві. В одній з дошок була дірка, і Коралайн провела весь свій післяобідній час, кидаючи в неї камінчики, лічачи секунди, прислухаючись до глухого плюскоту далеко внизу.

Якось Коралайн натрапила на їжачка, зміїну шкіру (жодної змії вона так і не побачила), камінь, схожий на жабу і жабу, схожу на камінь.

Був там поважний чорний кіт. Він сидів собі на мурах і пеньках, уважно спостерігаючи за кожним рухом дівчинки. Та як тільки вона намагалась наблизитись до нього, кіт кудись зникав.

Так пройшли перші два тижні Коралайн на новому місці - в розвідках і вивченні старого парку довкола будинку.

Загнати дівчинку до хати вдавалось лише на обід та вечерю. Літо цьогоріч видалось холодне, тому перед тим, як вибігти на вулицю, Коралайн тепло вдягалась. І так – кожного дня. Кожного-кожнісінького, аж поки одного ранку не почав падати дощ. Коралайн залишилась вдома.

- І що ж мені тепер робити?, - вголос подумала Коралайн.

- Візьми почитай книжку, - сказала мама. – Подивися відео. Маєш багато іграшок, побався ними. Врешті-решт, можеш піти і понабридати міс Спінк і міс Фосібл, або, ще краще, тому ненормальному згори.

- Не хочу, - пробурмотіла дівчинка, - хочу в парк.

- Роби що хочеш, аби тільки я не мала через тебе клопоту.

Коралайн підійшла до вікна: важкі краплі зривалися з неба і з плюскотом розбивались об землю. То не був звичайний дощ. Він прийшов сюди не просто так, у нього було надважливе завдання – перетворити старий парк в болотяну кашу.

Всі свої відео Коралайн передивилася вже чи не сотню разів, книжки знала напам’ять, та й іграшки вже давно її не цікавили.

Вона ввімкнула телевізор. Перемикала з каналу на канал, ще і ще, нічого цікавого: всюди якісь чоловіки в костюмах з біржовими новинам та ток-шоу. Врешті-решт вона знайшла щось цікаве: йшла друга половина природознавчої програми про звірів, птахів, комах, які, маскуючись, скидались на галузки дерев та інших тварин. Все це вмить захопило її, але, на жаль, дуже швидко закінчилось – почалася програма про якусь тістечкову фабрику.

Прийшов час поговорити з татом.

Тато Коралайн був вдома. Обидвоє батьків працювали за комп’ютером, проводячи вдома багато часу. Кожен з них мав свою власну студію.

- Привіт, Коралайн, - не обертаючись, сказав тато, коли вона увійшла.

- Ее…, - протягнула Коралайн, - надворі дощ.

- Угу, ллє як з відра, - відповів тато.

- Та ні, просто дощ. Можна мені надвір?

- А мама що каже?

- Каже: «Коралайн Джоунс, в таку погоду ні на який надвір ти не підеш.»

- Тоді ні, - спокійно відповів тато.

- Але ж я хочу далі продовжити свої пошуки.

- То чому б не продовжити їх у нашій квартирі, - запропонував тато. - Ось тобі аркуш і ручка: полічи усі двері та вікна, склади детальний список предметів синього кольору, відшукай місце, де знаходиться бойлер, і взагалі, дай мені спокійно попрацювати.

- Можна мені у вітальню?

Вітальнею називали кімнату, обмебльовану дорогими та незручними меблями, які дістались в спадок Джоунсам від покійної бабусі Коралайн. Дівчинці заборонялось туди заходити. Ніхто туди не заходив, так було краще.

- Якщо обіцяєш нічого там не чіпати, - відповів тато.

Коралайн трохи поміркувала і, врешті-решт, вирушила на розвідку.

Вона знайшла бойлер (він був захований у кухонній шафці).

Вона полічила усе синє (153).

Вона полічила вікна (21).

Вона полічила двері (14).

З них – тринадцять відчинялись і зачинялись, а одні, великі різьблені коричневі двері в дальньому кутку вітальні, були замкнені на ключ.

- Мамо, а куди ведуть ці двері? - запитала Коралайн.

- Нікуди , люба, - відповіла та.

- Але ж кожні двері кудись ведуть!, - не вгавала Коралайн.

- Можеш переконатися сама, - відповіла мама.

Вона простягнула руку, дістала в’язку ключів з-над дверей, що вели на кухню, та почала перебирати їх в руках. Нарешті вибрала найстаріший, найбільший, найчорніший, найіржавіший ключ. Повернувшись у вітальню, мама відімкнула двері.

Двері відчинилися.

Мама казала правду - двері нікуди не вели. За ними була лише цегляна стіна.

- Колись, коли будинок ще не був поділений на квартири, ці двері кудись вели. Але коли його перепланували, їх просто замурували. По той бік стіни - порожня квартира, в якій ніхто не живе.

Мама зачинила двері і поклала в’язку ключів на місце.

- Ти не замкнула їх на ключ, - зауважила Коралайн.

Мама знизала плечима.

- А для чого? За ним ж просто стіна.

Коралайн нічого не відповіла.

Вже майже стемніло, а дощ не переставав барабанити по вікнах, розмиваючи світло фар проїжджаючих вулицею машин.

Тато відклав роботу і вирішив приготувати вечерю.

Тату, - дівчинка з огидою глянула на їжу, яка от-от мала би потрапити їй до рота, - ти знову приготував свій рецепт?

- Та це ж тушкована картопелька з полином, цибулькою і топленим грюєрським сиром.

Коралайн зітхнула, підійшла до холодильника і дістала чіпси та холодну піццу.

- Ти ж знаєш, я не люблю цих твоїх рецептів, - пробурмотіла Коралайн, поки її вечеря, ніби планета, крутилась довкола своєї осі в мікрохвильовій печі, а маленькі червоні цифри на табло повільно наближалися до нуля.

- Ти ж навіть не скуштувала її. Якби тільки спробувала, тобі б неодмінно сподобалось.

Коралайн заперечно похитала головою.

Тієї ночі Коралайн лежала в своєму ліжку. Дощ вже майже перестав, і дорогою в солодкий сон вона почула дивні звуки: «т-т-т-т-т-т..».

Вона прокинулась.

Звідкись долинуло: «крііііііі.

… ааааак»

Коралайн протерла очі, піднялась з ліжка і визирнула в коридор. Там не було нічого надзвичайного.

З кімнати її батьків долинало тихе хропіння: «тато», - подумала Коралайн, - а поміж ним сонне бурмотіння: «мама», - заспокоїлась дівчинка.

Аж раптом щось заворушилось.

Тінь, схожа на клаптик ночі, шмигнула коридором.

- Тільки б не павук, - подумала Коралайн. Павуки були їй неприємні.

Темна тінь зникла у вітальні. Коралайн невпевнено ступила за нею.

В кімнаті було темно. У світлі, яке падало крізь прочинені двері з коридору, Коралайн побачила власну видовжену тінь. Вона скидалась на силует худої височезної жінки.

Тільки-но дівчинці спало на думку ввімкнути світло, як загадкова тінь повільно виповзла з-під дивану. Зупинившись на хвильку, завмерла і вмить шмигнула килимом в дальній куток кімнати.

Коралайн ввімкнула світло.

В кутку нічого не було. Нічого, окрім старих дерев’яних дверей.

Двері були причинені. Дивно, Коралайн пам’ятала, як мама закривала їх вдень. Підійшовши ближче, вона зазирнула в шпаринку: за нею була та сама, вимурувана з червоної цегли, стіна.

Коралайн зачинила двері, вимкнула світло і повернулася в ліжко.

Вночі їй снилися тривожні тіні, які, уникаючи світла, ковзали з місця на місце, аж поки не зібралися під місячним сяйвом: маленькі чорні тіні з червоними очима та гострими жовтими зубами, які співали:



Нас тут так багато, ми такі маленькі,

Ми такі маленькі і такі прудкі.

Були ще до тебе й до твоєї неньки,

Будемо по неньці, будем й по тобі.



Вони співали і співали. Їхні голоси були писклявими, вони скиглили, перешіптувались і перемовлялися між собою. Від цього Коралайн ставало моторошно.

Під ранок їй наснилося ще кілька телереклам, а потім не снилося нічого.