22.11.12. jazzoleg 

Психологічно-педагогічне

Нотатка мала бути просто педагогічна, але сьогодні на Львівській хвилі цілий день говорили про комплекс неповноцінності українців та як з ним боротися, тож я якось переплів ці дві теми, бо вони мені видалися взаємопов'язаними.

Отже, про все по порядку.

Задачка з 4-го класу загальноосвітньої школи. Хлопчик від'їхав на велосипеді на 300 м від дому, потім повернувся назад на 1/3 цього шляху. На якій відстані від дому він опинився?

Мій малий, учень 3-го класу, дав відповідь, прослухавши умову, викладену в усному вигляді, моментально, навіть не задумуючись.

Інший хлопчик, який відвідує 4-й клас, думав 5 хв, а потім сказав, що не знає, як її розв'язати, хоча приклади на множення і ділення виконує ідеально. Тобто, він не зміг прив'язати вербального опису задачі до його числового запису.

І цей учень 4-го класу - твердий "ударник", як казали в наші часи, тобто інші дітки (більшість) мають ще нижчий математичний рівень.

Хлопчик похилив голову, йому було явно соромно, що він не може розв’язати задачі з підручника.

Для того, щоб пояснити, як робити цю задачу, і що головне, щоб хлопчик зрозумів, я витратив хвилин з 10 часу. Свого і його. Потім була інша задача. Знову доводилося пояснювати. І т.д.

Моєму малому я взагалі нічого не пояснював, для нього ця задача - це навіть і не задача, а щось само собою зрозуміле.

І от у мене закрадається думка - а для чого мучити дітей, які туго розв'язують математичні задачки, цією самою математикою? Якщо їм так туго даються такі задачі, то невже їм легше даватимуть многочлени, інтеграли, похідні та інші речі, які ні їм, ні будь-кому іншому, хто не розуміє цього всього "на льоту", ніколи в житті не знадобиться.

Витрачаються гроші на час педагога (в цей час той же педагог міг би пояснювати тим же дітям набагато приємніші і зрозуміліші їм речі - кому біологію, кому географію, кому щось філологічне), витрачається час самої дитини, і, що найнебезпечніше, в дитини виникає комплекс неповноцінності, от, типу, є середня планка, визначена програмою, а мені вона дається так туууго, мама називає мене бовдуром, вчителька теж якось так сердито поглядає на мене після третьої невдалої спроби розв'язати задачку. З другого боку, мій малий, добре знаючи математику, на уроці тої ж математики б'є байдики (тобто, абсолютіш не розвивається), але вже зате як приходить українська мова з їхніми суфіксами-префіксами і незрозумілими перевірочними словами, то тепер вже відчуття неповноцінності з'являється у нього ("мамо, завтра я до школи не йду, бо там якась така мурня").

Отже, до чого я веду?

Веду до того, що загальна програма для усіх - це зло, пробувати мішати усіх дітей в загальний котел - це зло, оцінки, як мінімум у молодшій школі - це зло. Програма повинна буди диференційована, діти - вільними у виборі улюблених предметів; принижувати дітей поганими оцінками та вичитуваннями не можна; завданням вчителя, принаймні у початковій школі, має бути не давати знання, а прищеплювати любов до знань, або як кажуть педагоги, пробуджувати в дитини пізнавальний інтерес. Програму з математики за всю початкову школу, при наявності пізнавального інтересу, можна пройти за 1 місяць, весь решта час – це переливання з пустого в порожнє.

Дитина, яка має 2 з математики і не розуміє, чому з від'ємного числа не можна брати кореня, не винна в цьому ("Ваша дитина тупа," - каже строгий вчитель), як і її педагог ("Та там якісь такі вчителі, нічого не можуть дітям пояснити," - це вже слова люблячих матусь), а винна система, яка примушує вивчати дитину речі, які вона ні не розуміє, ні не має найменшого бажання вивчати.

Слона можна навчити грати на балалайці, але хіба це буде ефективно? Так само і неефективно учити усіх дітей всьому. Ефективно навчати їх лише тому, до чого вони здібні. І це має обов'язком держави - дати освіту дитині відповідно до її здібностей. Всі інші "пєрдоли" - за гроші батьків.

При такому підході діти з радістю ітимуть в школу, бо, хто не любить філологію, не писатиме твору про хто зна що, а хто не любить математику, не малюватиме клятих черв'ячків (інтегралів), діти з радістю навчатимуться, бо робитимуть те, до чого мають схильність, і наука їм даватиметься легко. При такому підході, наприклад, "математики" вже зможуть в старших класах вивчати вищу математику з вузівського курсу, школярі з іншими здібностями теж отримуватимуть знання, які явно виходитимуть за межі теперішньої шкільної програми. Одним словом, усі будуть веселими, радісними та гордими з себе, своїх досягнень, своєї свободи врешті-решт.

А у вільної, зреалізованої та задоволеної з себе та життя людини комплексу неповноцінності немає. Тож може варто почати терапію з освіти?

P.S. Прикольна задачка для 4 класу. Є три ряди учнів, в кожному рядку – однакова кількість учнів. Всього тих учнів – 16. Як таке може бути?

P.P.S. Прохання до Івановича історикам не підказувати :)