12.07.12. Юрій Луканов 

Захисникам мови про українське судочинство

Ви все ще розмірковуєте, чи йти на допит у Прокуратуру? Вірите, що все чесно розповісте, вас зрозуміють і вибачать? Тоді, перш ніж відкрити міліціонеру двері, прочитайте цей дайджест, підготовлений правозахисниками.



Численні громадяни сидять у в’язницях за злочини, яких вони не коїли. Це є не помилкою слідства і суду. Система нашої юстиції свідомо засовує за грати невинних людей. Маніяк Сергій Ткач роками ґвалтував дівчат і молодих жінок, але кожного разу замість нього садили іншу людину. Ткача засудили 2008 року, але останній із засуджених замість пологівського маніяка за вбивство вийшов на волю лише цього року. Уявляєте, який опір системи долати довелося долати адвокатам.



До автора цих рядків потрапив лист від довічно засудженого. Його посалили за вбивство в середині двохтисячних. Степан Чернак стверджує, що сидить безневинно. Він розповідає, що міліція затримала його на квартирі, яку він орендував разом з подругою.



Міліціонери, яких було не менше п’яти, не представилися, не пояснили причини, як це належить за законом, а вимагали іти з ними. В країнах, де трепетно ставляться до законів, уже сам цей факт став би причиною виправдання обвинуваченого, оскільки докази, які добуваються з порушенням закону, не вражаються доказами.



Але в Україні на такі з точки зору слідства несуттєві деталі не звертають уваги.



До арешту він мав поламану в колінному суглобі і загіпсовану ногу. Міліціонери зняли гіпс і почали згинати і розгинати ногу



В міліції Степан спершу посидів в кабінеті 2-3 години. Після того з ним почали балакати ні про що. Далі прийшли, як він їх називає, «лікарі». Вони зав’язали йому руки за спиною, поклали на голову товстелезну книжку Кримінально-процесуального кодексу і почали стукати кулаком по книзі. Така процедура слідів не залишає, але є дуже болючою. Періодично вони одягали на голову поліетиленовий пакет для затримки дихання. Автор листа пише, що він перейшов у стан прострації.



До арешту автор листа мав поламану в колінному суглобі і загіпсовану ногу. Міліціонери зняли гіпс і почали згинати і розгинати ногу, завдаючи йому фізичного болю. Міліціонери це робили для того, щоб він написав чистосердечне зізнання у особливо тяжкому злочині. Про участь у цих слідчих діях адвокатів, як це вимагає закон, ніхто не згадував.



Під впливом «лікарів» на той момент «моє життя було мені байдуже, - пише Степан, - І я готовий був дати будь-які покази як проти себе, так і проти будь-кого, аби тільки припинили побиття. Навіть убивство Гонгадзе міг би взяти на себе». Степан зізнався у сімох вбивствах. Пізніше суд залишив на ньому чотири трупи. Мало того, його примусили оговорити інших людей. Він не міг би відмовитися все з тих же причин.



Степан Чернак намагається домогтися перегляду своєї справи. Адвокати провели експертизу нібито убитих Чернаком і виявили, що їхні трупи не відповідають описаним у справі.



Згідно із законом, через появу нових обставин, які були не відомі на час слідства, справу Чернака можуть переглянути. Але йому і його адвокатам доведеться долати шалений опір системи.



Можливо, його надихнула історія мешканців містечка Пологи Запорізької області. Звинувачені у вбивствах Віталій Каїра, Ярослав Попович, Микола Демчук та інші вийшли достроково на волю. Адже міліція зловила так званого пологівського маніяка Сергія Ткача, який роками ґвалтував дівчат і молодих жінок, але кожного разу замість нього садили іншу людину.



Оскільки Ткач зізнався у численних вбивствах, то це стало підставою для перегляду на основі нових обставин, які не були відомі на момент розслідування. Хоча Ткача засудили 2008 року, але останній із засуджених замість пологівського маніяка за вбивство вийшов на волю лише цього року. Уявляєте, який опір системи долати довелося долати адвокатам.



У середині дев’яностих років минулого століття до громадянина Андрія Кудіна теж заявилася міліція. До нього теж міліція прийшла із порушенням закону. Його забрали вночі. Як і всяка людина, яка вірить, що в Україні є правосуддя, він не побоявся піти з міліцією, вважаючи все це прикрою помилкою.



Суд таки виправдав його. Але між візитом міліції і судом Кудін був катований з вимогою взяти на себе вбивство. Його били бейсбольними битами. З в’язниці він, засновник школи бойових мистецтв у Києві, вийшов інвалідом другої групи. Після виходу на волю Андрій Кудін видав книжку «Як вижити у в’язниці», де описав свої «пригоди» в неволі.



Але його випадок нетиповий не тільки тому, що він отримав виправдальний вирок. Не останню роль у його визволенні зіграли кілька факторів. Він, попри катування, не підписав явку з повинним, що роблять інші і це потім стає основним доказом в суді.



І ще важлива річ: його родина належить до еліти. Він вважає, що спроба повісти на нього вбивство була помстою його батькові, членові Національної ради з питань телебачення за принципову позицію в питанні розповідул частот для приватних телевізійних каналів. Належність до еліти дала можливість використати широкі зв’язки. Його справу розглядали у Верховній Раді.



Тож випадок Кудіна – унікальний, він виняток, який підтверджує правило. Виправдальних вироків наші суди майже не виносять, навіть коли справу шито білими нитками.



Українці дуже часто шукають правду в Стразбурзі – у Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) . Україна зобов’язалася виконувати його рішення. Недавно ця установа ухвалив рішення на користь хмельничанина Івана Нечипорука, якого разом з Олександром Моцним на 15 років посадили за вбивство громадянки Антоніни Іскрицької.



Україна за рішенням Європейського суду виплатила Нечипоруку 48 тис. 594 євро компенсації. Але це не значить, що сам Нечипорук вийшов на свободу



ЄСПЛ виявив, що в процесі слідства і суду відносно громадянина Нечипорука було порушено 13 (!) пунктів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд погодився з тим, що під час слідства застосовувалися катування і що справу сфальсифіковано. Держава Україна за рішення ЄСПЛ виплатила Нечипоруку 48тис. 594 євро компенсації.



Але це не значить, що сам Нечипорук вийшов на свободу. Верховний суд відправив справу на нове розслідування, а для зміни Нечипорукові запобіжного заходу не знайшов підстав. При цьому він не навів жодних аргументів – просто не знайшов підстав і все. Те, що для судів цивілізованих держав є підставою для виправдального вироку, у нашій державі не є навіть підставою для зміни запобіжного заходу.



Справу соратника Нечипорука Олександра Моцного навіть не переглядали, бо він не звертався до ЄСПЛ. Теоретично може бути так, що Нечипорук вийде на волю, а Моцний продовжуватиме сидіти.



Але скоріш за все суд шукає підстави для того, щоб залишити Нечипорука за грати. Адже ЄСПЛ не виносить вердикт по суті – винен чи не винен. Він лише вказує на відсутність справедливого суду і слідства. Для нашої судової системи катування і фальсифікації під час слідства не є підставою для виправдання. Вона навчилася не виконувати рішення ЄСПЛ.



Українська ж судова система примудряється не виконувати рішення ЄСПЛ. За що кілька років тому Верховний суд України, який мав би бути втіленням справедливості, отримав анти премію «Будяк року» правозахисної організації Гельсинської спілки з прав людини.



Причина у "плані" з розкриття злочинів



Нерозкритий злочин називається на міліцейському сленгу висяком. Це пляма на репутації райвідділу міліції. Оскільки оцінювання успішності роботи міліції оцінюється за кількістю розкритих злочинів, чого нема, до речі, в цивілізованих країнах, то висяк сильно псує показники,може позначитися на кар’єрі працівників – отож, його намагаються ліквідувати.



В цих випадках міліція затримує або зовсім лівих людей, які до злочину не мали жодного відношення, або людей, які мали нещастя опинитися десь поруч. Як правило, на першому етапі слідства до них не допускають адвокатів. В цей час міліція катує підозрюваних.



В кращому випадку застосовує психологічне катування: словесні погрози, умовляння підписати необхідні папери в обмін на мінімальний строк. В гіршому випадку катують фізично. Методів впливу є безліч. Про товстелезну книжку кримінального кодексу як інструмент фізичного впливу вже згадувалося вище.



Ще підозрюваного можуть із закутими за спиною руках в наручниках підвісити на спеціальний металевий кілок, який стирчить із стінки. Одягнути на голову целофановий пакет.



Одягнути протигаз із видкритою трубою і періодично затискати її, позбавляючи жертву слідства можливості дихати. Підводять до геніталій легкий електрострум. Не випускають до туалету справити природні потреби. Коли підозрюваний помочиться або накладе в штани, то дістає за це побої. Побиття найпримітивніший спосіб катувань. Як правило, лупцюють так, щоб не залишати слідів на тілі, щоб потім жодна експертиза не довела.



Катують з метою вибити явку з повинним. Ще зі сталінських часів цей документ був головним доказом. Його було досить, щоби засудити людину. В наш час треба знаходити ще й об’єктивні докази, тобто відбитки пальців, плями крові, проводити відтворення злочину.



В більшості випадків сфабрикованість справи помітна неозброєним оком. Суд заплющує очі і засуджує невинних. При цьому всі учасники процесу дуже добре розуміють, що відправляють за грати невинну людину.



Слідство займається фабрикуванням цих доказів. Зокрема, докладно репетирує із підозрюваним сцени відтворення злочинів до, власне, самого відтворення. Також готують лжесвідків для очних ставок і опізнань. На свідків впливають тими ж методами, що і на підозрюваних.



Зрозуміло, що міліції і прокуратурі треба підвищувати статистику. А яка мотивація в суду, котрий нібито незалежний? Свою роль грає певна традиція. З радянських часів міліція, прокуратура і суд дуже часто містилися в одному будинку. Працівники цих установ були членами однієї партійної організації. Суто психологічно вони звикли вважати себе єдиною каральною машиною. Мабуть, це відчуття причетності до єдиної системи залишилося і в пострадянській Україні.



Сьогодні судді ще й можуть боятися помсти з боку міліції.



Адже суд – одна з найкорумпованіших сфер. І суддя, який пішов проти волі міліції і прокуратури, може потрапити до них на гачок. За ним стежитимуть і у випадку отримання ним хабара його просто зловлять на гарячому. Тому краще мати міліцію у друзях.



Жахіття, які описує автор цих рядків – це не окремі випадки. Вони вже давно стали системою. Жоден громадянин не застрахований від того, що його не схоплять і не засунуть безпричинно за грати.



Правозахисники бачать корінь зла у системі оцінювання роботи міліції за процентністю розкриття злочинів. Мовляв, досить лише змінити таку систему і автоматично відпаде потреба фальшувати справи. Про це вже говорять роками. Анатолій Могильов, коли став міністром, обіцяв змінити систему. Він уже не міністр, але зміни в цій сфері так і не відбулися.



Існує думка, що ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу дає чимало інструментів для захисту громадян від сваволі правоохоронців. Батьки-розробники цього документу обіцяють, що сваволя через це припиниться. Але і в старому кодексі було чимало моментів, які забороняли чинити сваволю. Наприклад, він передбачав неодмінну участь адвоката в усіх слідчих діях. Але на практиці мало хто дотримувався цих положень. Тож де гарантія, що новий Кодекс привнесе бажані зміни?



Скоріш за все, ніякого поліпшення не відбудеться. Тупа каральна система продовжуватиме жувати свої жертви і випльовувати їх за грати. За нинішньої політичної ситуації, за умов тотальної корупції, олігархічної монополізованої економіки каральна машина вкрай потрібна тим, хто зацікавлений в збереженні цього становища.



Зміни можливі лише комплексні – реформування у зв’язці з іншими сферами життя. Але де ті реформатори? Їх на горизонті не видно. Тож, остерігайтеся потрапляти до міліцейських лап.

(передрук з сайту Братство.інфо)