23.05.12. Mykola Melnyk 

Парадокси приватної власності в Україні. (Початок?)

Чи є в Україні приватна власність? Питання, здавалось би, риторичне. Широкомасштабні реформи, що розпочалися у 1985 р. з приходом до влади Михайла Горбачова і все ще тривають, створили в Україні клас нових власників. Приватних власників. Але чи так це насправді?

Питання власності є наріжним каменем і водночас каменем спотикання будь-якого економічного вчення. У свій час саме розмитість у питанні власності на землю, іригаційні споруди, пасовища, водопої та інші засоби виробництва привела до ряду гострих дискусій марксистів про характер та саму можливість існування феодалізму на Сході. Надзвичайно цікавим явищем з точки зору марксизму є і радянська економіка.

“Теоретики комунізму вважали, що в його основі повинна лежати суспільна власність на засоби виробництва. Однак суспільна власність не була синонімом колективної. Колективність володіння була властива «добуржуазним» формам приватної власності – становій, корпоративній, общинній, розглядалася ними як проміжний етап розвитку, при якому приватне присвоєння потребує колективного захисту.

Під суспільною власністю ідеологи марксизму розуміли знищення власності як суспільного інституту, трансформацію власності з відносин між суб’єктами у відносини до об’єктів присвоєння – природи і уречевленій праці як до “природних” передумов праці… Можливість відповідного розвитку подій вони пов’язували з тенденцією, що здавалася їм на той момент очевидною, процесу усуспільнення процесу виробництва. Це усуспільнення повинно було, на думку Маркса, досягнути такої стадії, коли приватне присвоєння стає гальмом для розвитку продуктивних сил. Комуністична революція уявлялася способом вирішення даної суперечності у загальносвітовому масштабі”*. Тобто, йшлося про усунення суперечності між суспільним характером виробництва і приватним характером присвоєння (плодів цього виробництва). Класика.

Однак що насправді було в СРСР?

Ленінським «Декретом про землю» від 26 жовтня 1917 р. було націоналізовано не тільки саму землю, але й надра, води і ліси. Було ліквідовано приватну власність на землю як явище, земля перейшла у державну (декларативно: загальнонародну) власність. Земля передавалася у користування селянам. Згодом було націоналізовано банки. 14 листопада 1917 р. вийшло «Положення про робітничий контроль», який мав підготувати ґрунт для націоналізації промисловості. У листопаді 1917 – березні 1918 рр. проходила т.зв. «червоногвардійська атака на капітал», під час якої було націоналізовано 863 промислових підприємства. На другому етапі націоналізації, що тривав у березні-червні 1918 р. (націоналізовано ще 1222 підприємства) створювалися галузі промисловості, налагоджувалося управління новою власністю. Після третього етапу (червень 1918 р. – червень 1919 р.) у руках держави, керованої більшовиками, зосередилося 9542 підприємства, націоналізованих методом безвідшкодувальної конфіскації. Частина підприємств який час ще залишалася у приватній власності, однак до початку 30-х років ХХ ст. і вони перейшли до держави.

Особливо кривавою була націоналізація на селі, яка проводилася під виглядом колективізації. Її результатом став голод та мільйонні людські жертви.

Формально, на час початку реформ у СРСР існувало 3 види власності – державна (вона ж «суспільна», «соціалістична», «загальнонародна»), особиста (власність на предмети особистого споживання, трудові доходи і заощадження, а також деякі засоби виробництва, що використовуються у підсобному господарстві»** ) та колгоспно-кооперативна (декларативно – недержавна, пайова власність учасників колгоспу чи кооперативу). Відповідно до форм власності, існуючих у СРСР, проголошувалося існування двох класів. Може хтось не знає, в СРСР існував … клас робітників і клас селян. Поступово селяни повинні були перетворитися на робітників, оскільки сільське господарство планувалося перетворити на повністю індустріальне, де селянин мав виступати лише як найманий робітник соціалістичного виробництва, і не мав відношення до засобів виробництва.

Міфічна «колгоспно-кооперативна» власність насправді теж була частиною «суспільної», оскільки селянин (кооператор***) не міг вийти зі спілки (колгоспу), не мав впливу на управління «своєю» власністю, на спосіб обігу товарів і послуг, права на присвоєння виробленого продукту тощо.

Офіційна радянська ідеологія стверджувала, що, оскільки приватну власність у СРСР ліквідовано як явище, то відсутня і властива суспільству з приватною власністю експлуатація людини людиною.

Насправді ж все було інакше. Можна з повною відповідальністю стверджувати, що у подіях, які відбувалися на теренах колишньої Російської імперії з 1917 р. до 30-х років ХХ ст., викристалізувався новий, невідомий марксизму клас, що включав представників партійних, господарських, виконавчих і правоохоронних органів, яких об’єднувала участь у розпорядженні ресурсами і можливостями позаекономічного примусу (у подальшому для зручності називатимемо його «новий клас»).

У надрах радянського суспільства визрівав і клас нелегальних підприємців, т.зв. «цеховиків», тісно пов’язаний з кримінальним світом.

У радянському суспільстві на час початку Перебудови існувало три класи – два експлуататорських («новий клас», який здійснював адміністративне і господарське управління державою + «цеховики» та організований злочинний світ) та один експлуатований (робітники, селяни та частина службовців, які в силу відношення до присвоєння суспільних благ не входили до умовного «нового класу»).

Парадокс полягає в тому, що ні т.зв. «новий клас» (за Мілованом Джиласом) партійно-господарської і силової номенклатури, ні «цеховики», не мали власності на засоби виробництва.

Класична приватна власність згідно норм римського права, є найбільш повним і виключним пануванням над річчю (plena in re potestas), і включає в себе володіння, використання і розпорядження (jus possidendi, jus utendi et abutendi).

Право володіння (right of possession, power of management) – це повноваження власника, яке полягає в тому, що він може фактично володіти річчю як би тавтологічно це не звучало. Він може передавати свою річ у володіння іншим особам, зберігаючи при цьому право власності на річ. Наймач може володіти річчю, але не мати власницької волі, тобто він навіть не може відбивати правові посягання третіх осіб на цю річ без участі власника.

Право користування (right of use, right of enjoyment) означає, що власник може видобувати з речі її корисні властивості, у т.ч. дохід від речі і приріст самої речі. Саме право користування є найбільш важливим для власника, адже його цікавить не стільки саме володіння річчю, скільки можливість отримати від цього володіння блага.

Право розпорядження (power of disposition, right of alienation) полягає в тому, що власник може визначити правову долю речі, тобто він може відчужувати її, заповідати і т.п. (До слова і в контексті планованої у 2008 р. масштабної земельної реформи, слід зауважити, що у Римі власники земельних наділів довгий час не мали цієї частини права власності, тобто не могли продати землю. І лише за законом Спурія Торія у ІІІ ст. до нашої ери земля стала об’єктом повної приватної власності).

Якщо розглянути права, які мав щодо власності т.зв. «суспільної власності» типовий представник «нового класу» (секретар обкому, директор заводу), то ми побачимо, що на різних рівнях кожен член цього класу мав часткові права володіння, користування і розпорядження. Право володіння було деперсоніфікованим, але полягало у можливості керівників різного рівня (партії, міністерств і відомств) призначати/знімати керівництво тих чи інших господарюючих суб’єктів, надавати їм у користування природні, фінансові, людські ресурси. Право користування дозволяло керівникам підприємств користуватися його ресурсами на свій розсуд, у тому числі для задоволення власних матеріальних потреб, для просування по службі. Керівники вищого ешелону мали і право розпорядження. Вони могли створювати, ліквідовувати, об’єднувати, розділяти, господарюючі суб’єкти. У часи сталінського тоталітаризму це право поширювалося і на людей. Людина (робітник, селянин, військовослужбовець, ув’язнений) була об’єктом володіння, користування і розпорядження.

В СРСР існувала “монополія певного класу на основні засоби виробництва – станова власність, спільне володіння з розділеними повноваженнями – ієрархічна власність, відділення титулу власності від повноважень власності – корпоративна власність, вилучення засобів виробництва з громадянського обороту – бюрократична власність” ****.

Члени правлячого «нового класу», якщо навіть не користувалися ввіреними їм в управління ресурсами для отримання особистої вигоди, мали привілейоване становище у розподілі суспільних благ.

Незважаючи на те, що «цеховики» та інші представники радянської крупної та середньої тіньової промисловості*****, на перший погляд, були антагоністами соціалістичного суспільства, своєрідними «носіями капіталізму в соціалістичному суспільстві», вони теж не мали власності як на засоби виробництва, так і на продукт, який вони отримували за допомогою цих засобів. Як правило, вони користувалися т.зв. «суспільною власністю» для власного збагачення або ж банально відчужували (крали) як «соціалістичну» загальнодержавну так і «особисту» власність громадян. Завідуючий магазином, який притримував дефіцит і згодом збував його за більшою ціною, не був власником ні магазину (основні засоби), ні товару (оборотні кошти). За законом, він не був і власником зароблених у результаті оборудки коштів («нетрудових» доходів).



*Устюжанина Е.В. «Другая» частная собственность: приватизация по-русски // Экономическая наука современной России. 2001. №2. С. 74-95. С. 75.

**Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. - 4-е изд.-М.: Политиздат, 1981. - 445 с. (http://filosof.historic.ru/enc/item/f00/s05/a000581.shtml)

***Мається на увазі кооператор у «доперебудовному» розумінні.

****Устюжанина Е.В. «Другая» частная собственность… C. 75.

Дрібних тіньовиків, таких як базарні торгівці, ремісники, «одноразові» спекулянти до уваги не беремо. В цілому, вони теж відносилися до експлуатованого класу.



(Далі буде, можливо)