08.04.12. Mykola 

Битва за Фландрію. Ірена. Ессен

Tom: Aren't you scared you'll kill yourself if you crash?

Burt Munro: No... You live more in five minutes on a bike like this going flat out than some people live in a lifetime.

(The World's Fastest Indian)



До практикантів у всіх установах ставляться однаково. Чи майже однаково. Тут можливі два варіанти. Або їм після невеличкої екскурсії підприємством дають якесь нескладне завдання на кшталт перебирання паперів в архіві або рознесення якихось обіжників по офісах, або ж навантажують нудною, важкою, але нескладною роботою (можу копати, можу не копати), яку не хочуть виконувати самі працівники. Боротися з цим годі.

У перший день виробничої практики для Ірени все так і виглядало. Заявку на проходження практики до університету надсилав Комерційний відділ, який займався купівлею і продажем газу по всій Європі. Але на час прибуття Ірени до Ессена в надрах цього відділу вирували шекспірівські пристрасті. Перевірка, яка була проведена незалежною аудиторською компанією, виявила серйозні проколи в його роботі. Ситуація погіршувалася тим, що останні роки компанія зазнавала значних збитків через падіння цін на нафту, з якої вироблявся Heizöl, тобто мазут, який був основним конкурентом газу на європейському ринку. І домогосподарства, і промислові підприємства переходили на мазут, відмовляючись від дорогого газу. До іракської війни, яка все змінила з точністю до навпаки, ще залишався неповний рік.

Начальника викликали на Раду директорів, весь відділ застиг у напруженому вичікуванні. Дехто вже в думках шикувався до черги біля віконечок Arbeitsamt... Їм всім було не до якоїсь-там студентки. Тому її спровадили до Інформаційного відділу, тим більше, що пані Марта Бартошек, секретарка начальника відділу, була не проти. Вона любила поговорити, згадати свого чоловіка, дітей, які роз’їхалися по світу. Про них і, звичайно, про величною історією концерну, можна було розповісти під час екскурсії відділами молодій практикантці.

На той час головний офіс Ruhrgas містився недалеко від перетину Ruhrallee з Moltkestraße. Це був помпезна біла будівля з тонованими вікнами у стилі 70-х років. Сім різних за розміром корпусів з висоти пташиного польоту нагадували маленьку грецьку літеру альфа. У 2010 р., через шість років після остаточного злиття Ruhrgas і Е.ON, більшість відділів переїхала до нової споруди на Brüsseler Platz 1, споруди яка за своїм ультрасучасним дизайном мала перевершити бізнес-цитадель конкурентів з RWE – башту RWE-Turm, обскакати по витратах та внутрішньому оздобленню прозорий квадрат зверхнього ThyssenKrupp.

Після переїзду до нової будівлі, де все було автоматизовано, передбачено, подано, видано, освітлено, маршрутизовано, Ірена оцінила, як класно було у старому офісі на Ruhrallee. Все це змагання промислових гігантів у кого крутіший центральний офіс видавалося їй смішним. Згодом, працюючи з комерційною інформацією, спостерігаючи everydaylife фірми, вона почала розуміти, наскільки нудним і безбарвним було життя вищого керівництва концерну. Контракти були написані на роки наперед, у тому числі ті, які регламентували їхню зарплату, бонуси, опціони. Канікули у Швейцарії та на Мальті вже не надихали. Набридла жінка постійно гастролювала по показах мод, діти були в британській приватній школі або в Оксфорді – в Німеччині бізнес-освіту здобували тільки бідні, не той рівень. Мати коханку було небезпечно, та й вік вже був невідповідний – кращі роки життя пішли на те, або здобути це заповітне місце, увійти в Раду директорів, очолити важливу філію, відділ. Ось і приходили в голову ідеї – а що б таке збудувати, аби втерти носа цим паскудам з RWE? А може прикупити якусь гілку газопроводу в якійсь Славонії?

Пан генеральний директор, Ганс Дюфтер, на одній з нарад так і сказав: “Треба купити газопровід у Славонії”. Запанувала трихвилинна тиша. Хтось з начальників відділів запитав: “А де це?”. Всі засміялися, хоч ніхто так і не знав, де це. Тоді той самий начальник, почервонівши, уточнив: “Я знаю, де Slowakai, i де Slowenien, але хоч убийте, я не знаю де ця Славонія. Може хтось знає, я буду дуже вдячний, якщо мені пояснять...” Але хіба це мало значення? Уряди Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії та Румунії самі просили, аби в них купили ті нафто- і газопроводи, без приватизації енергосистем їх ніхто не пускав до ЄС.

На одній з вечірок, присвячених купівлі блокуючого пакету однієї з таких регіональних газотранспортних систем, її начальник, тримаючи в руці бокал червоного вина, підійшов до неї і сказав:

– Пам’ятаю сцену з дитинства. У нашому триповерховому будинку жило кілька сімей з дітьми, всі діти як діти, а придуркуватого Юрґена батьки закривали вдома на замок. Він бачив, як ми внизу бавимося, стрибаємо, кричимо, і йому хотілося до нас – а не можна. Тоді від відчиняв вікно, і викидав з нього всі хатні речі – спершу свої іграшки, а потім одяг, постіль. Одного разу навіть викинув скриньку з маминими прикрасами. Більша частина речей, звичайно, потім знаходилася, але Юрґена потім батько бив так, що було чути у половині будинку. Але історія повторювалася знову і знову. Так от, Ірена, ці юні ліберали з урядів країн Східної Європи нагадують мені того Юрґена – заради примарного задоволення бути в ЄС викидують через вікно фамільні дорогоцінності... Ось згадаєте мої слова – коли стане скрутно, ніхто їм не допоможе, кожна країна закриє свої кордони перед трудовими мігрантами, грошей ніхто не позичить. Але ж зараз вони цього не бачать...

Йогана Штольца, свого майбутнього шефа, Ірена зустріла у перший же день практики. Після тригодинної екскурсії по будівлі концерну, пані Марта залишила її насамоті зі щорічними фінансовими звітами у приміщенні архіву – формат практики передбачав звіт про діяльність фірми. Завдань ніяких ніхто не давав, тож Ірена вирішила написати доповідь про останній звітний рік діяльності газотрейдера.

Архів був розташований на останньому поверсі одного з корпусів. До послуг відвідувачів були зручні великі столи з комп’ютерними моніторами, біля дверей стояв великий копіювальний пристрій. Більшість інформації ще зберігалася на паперових носіях, але частину вже почали переводити в електронний вигляд. Вздовж стіни були розміщені звичні бібліотечні шафки з каталогами, замовлення виконував молодий хлопець в модних окулярах і синьому халаті архіваріуса. Як і у всіх німецьких навчальних, виробничих та офісних приміщеннях тут було багато світла від ламп денного світла. Багато світла всюди – це була одна з ознак тієї Німеччини, яку для себе відкрила Ірена.

Вона працювала зі звітом (10 томів) до вечора, перед тим, як мала вже йти додому, зайшла до пані Марти аби ще раз подякувати їй за екскурсію і запитати, які для неї завдання на завтра. Пані Марта якраз розмовляла з худим високим чоловіком у джинсах і англійському університетському светрі. Зачіскою він нагадував їй тата Карло, майстра, який вистругав Буратіно у радянському фільмі для дітей – лисина посередині голови і пишна рослинність по боках. Одну руку він тримав на потилиці, так, ніби був чимось дуже заклопотаний. Їхня з Мартою розмова була про те, що пан Тобіас Скаарберґ так невчасно зламав ногу, і аналітичний звіт по Норвегії за цей місяць не готовий.

– Я перепрошую, що перериваю вашу розмову, але, можливо, я могла б чимось допомогти щодо Норвегії? Я вивчала норвезьку мову та літературу...

Ірена сама була заскочена своєю сміливістю, але перспектива провести місяць у архіві не вельми її обнадіювала. Тож вона хотіла бути корисною, хотіла щось робити.

– Вибачте, ми не знайомі... – сказав “тато Карло”.

– Пане Йоган, я Вам забула сказати, у нас проходить практику панянка Ірена Радойчич з Ґьоттінґенського університету.

Слово Fräulein було настільки застарілим, що Ірена за весь час перебування тут чула його всього від двох людей – від старенької селянки, у якої вона купувала продукти на різдвяному ярмарку, і сьогодні від пані Марти.

“Тато Карло” тепло потиснув її руку.

– Йоган Штольц, випускник факультету сходознавства та археології Гайдельберзького університету, доктор наук. Зараз, на жаль, замість того, аби займатися наукою, допомагаю нашим пройдисвітам купувати, видобувати і продавати газ. Що нового в Ґьоттінґені? Не був там 100 років... Кажете, знаєте норвезьку...

Так Ірена потрапила у вихор роботи Інформаційного відділу і познайомилася з Йоганом Штольцом.

За час двотижневої відсутності Тобіаса Скаарберґа, який опрацьовував відкриті норвезькі джерела у галузі видобування і транспортування нафти і газу, у відділі накопичилася гора спеціалізованих журналів, повідомлень інформаційних агентств, щоденних газет, звітів наукових інститутів і парламентських комісій. Робота цього норвежця полягала в тому, аби з величезного моря інформації вибирати ту, яка була корисною для концерну – нові повідомлення про зміни у норвезькому законодавстві, винаходи, екологічні пікети проти будівництва бурової вишки у Північному морі, які могли зачепити концерн. Звичайно, кожен відділ концерну і сам цікавився такими речами, але дайджест Інформаційного відділу давав загальну картину, яка лягала на стіл вищому керівництву. На основі цього інформаційного звіту часто приймалися серйозні рішення.

Тобіас Скаарберґ був не вельми ретельним працівником. Як правило, всю роботу він відкладав на кінець місяця, коли від нього вимагали звіт. Щотижневі блискавки, тобто вибірку найважливіших повідомлень, зводив до формальності. Він був екстремалом, любив шукати пригоди. Стрибав з парашутом, з линвою на нозі з мосту, займався альпінізмом, рафтінгом, гірськими лижами. На роботу їздив виключно на велосипеді. І треба ж такому статися, що він зламав ногу не на Джомолунгмі, а тут, неподалік Ессена, під час одного з швидкісних спусків на велосипеді з невеличкої гори.

Те, що пан Тобіас ще не скоро повернеться до роботи, було зрозуміло відразу. Але і процес найму нового працівника у такому великому концерні – справа тривала. Хтось там мав приїхати з Норвегії, але не приїхав, когось мали знайти у Франкфурті, але не знайшли. Але звіт треба було здати! До кінця місяця залишалося 10 днів.

Спершу пан Йоган не дуже вірив, що ця невеличкого зросту студентка-іноземка впорається з роботою. Читати літературу це одне, збирати інформацію це зовсім інше. Наступного дня він привів її до кабінету пана Скаарберґа, заваленого різноманітними книжками, енциклопедіями і довідниками, журналами, газетами, непомитими горнятками з-під кави, якимись дискетами і компакт-дисками, каталогами з лижним спорядженням і навіть роликовими ковзанами з теплими шкарпетками. В центрі всього цього хаосу стояв вимкнутий ноутбук пана Скаарберґа.

– Звичайно, ми можемо дізнатися пароль до комп’ютера, але, мабуть, це буде неетично, тож, пані Ірена, я Вам дам свій... – сумно сказав пан Йоган. Такого бардаку на роботі він давно не бачив.

Ірена розпочала з того, що перечитала всі звіти Тобіаса Скаарберґа за останній рік, з’ясувала яка саме інформація цікавить концерн, звідки ця інформація береться. Згодом розсортувала всю цю гору макулатури за напрямками – право, наукове життя, суспільні виступи тощо. І почала працювати. Нафтогазова лексика не була вельми простою, доводилося постійно заглядати до величезного ілюстрованого довідника гірського інженера, який знайшовся серед книжок пана Тобіаса. Часу було мало, тож треба було залишатися після п’ятої, коли всі вже завершували роботу. Взагалі-то і запізнюватися на роботу, і йти надто пізно з неї заборонено мільйоном німецьких трудових кодексів, указів, рішень і постанов, в тому числі і самого концерну, але пан Йоган домовився з службою безпеки, що Ірена буде виходити не пізніше дев'ятої вечора. Його добряче мучила совість – скинув роботу сорокарічного дядька на плечі студентки, але Ірена переконувала його, що вона дуже хоче допомогти і їй зовсім не важко.

Рівно за день до терміну подачі аналітичного бюлетеня на стіл секретаріату Ради директорів Ruhrgas перед Йоганом Штольцом лежав п’ятдесятисторінковий звіт, підготований Іреною. Звичайно, не все було ідеально, завеликим був об'єм роботи, деякі проблеми аж надто виступали (головно екологічні), а деякі, мабуть, були розкриті слабше, ніж пасувало би, але, після певної правки, цей звіт таки пішов нагору. Шеф Інформаційного відділу полегшено зітхнув.

На наступний вікенд він запросив Ірену до себе додому. Він мешкав у доволі розкішній віллі у зеленому передмісті Ессена – Kettwig, мав велику прибудинкову територію з яблуневим садом. Він був вдруге одружений. Його друга жінка, чешка Ружена, за п’ять років шлюбу народила йому двох хлопчиків і знову ходила вагітна.

З першою жінкою, однокурсницею Катрін, у нього дітей не було, тобто їхня дитина не народилася. Через тиждень після урочистої церемонії у одній місцевих протестантських церков вона, будучи на третьому місяці вагітності, як журналістка Spiegel поїхала на Близький Схід, де розпочиналася Ліванська війна. Переконувала його, що нічого не станеться – просто хоче ще перед пологами і тривалою перервою у журналістській роботі зробити один хороший репортаж про табір палестинських біженців.

Її тіло іноземні журналісти знайшли серед сотень інших тіл у таборі біженців у Західному Бейруті 19 вересня 1982 року. З тих пір кожен вересень був для нього важким місяцем. Чорним вереснем.

П’ятнадцять років він ходив вдівцем, зробив у Ruhrgas кар’єру від перекладача з арабської та фарсі до начальника Інформаційного відділу, члена розширеної Ради директорів. У 1973 році його взяли до концерну прямо з університетської лави – розгорталася енергетична криза. Треба було допомагати батькам, молодшим сестрам, серйозна проблема була з житлом. Тому довелося розміняти своїх перських поетів, своїх Румі, Сааді, Хафіза, Джамі, Мушфикі, Зебуннісо та Беділя на труби, вентилі, споти, барелі, кубометри, долари і німецькі марки.

Працюючи в Ruhrgas ще до смерті Катрін він встиг захистити докторську по перській поезії XV–XVI ст., мріяв, що колись настануть такі часи, що він зможе залишити концерн і спокійно викладати у одному з німецьких університетів. Якщо Адорно казав, що не може бути поезії після Освєнціма, то для нього поезія вмерла у 1982 році. Його поезія разом з тілом дружини і ненародженої дитини були поховані у чужій ліванській землі.

Після смерті Катрін він з головою поринув у роботу. Брав додому додаткові переклади, записувався до складу всіх делегацій, їздив на шахові турніри, не міг жодного дня бути в будинку, де все нагадувало йому про його покійну дружину.

Ружіну він зустрів у поїздці до Праги в складі делегації, яка мала підписувати договір з місцевим урядом про купівлю чогось-там. Вона була перекладачкою у складі чеської делегації, і в одному німецькому реченні робила стільки граматичних помилок, що він наважився звернути їй на це увагу на коктейлі після переговорів. Не те, щоб він мав намір її покритикувати, просто як філолог любив точність і милозвучність фраз. Ружена не знітилася, і сказала, що вона лише вчиться, і що її попросили підмінити справжню перекладачку, яка мала високу температуру.

Був квітень, на вулицях Праги вже можна було зустріти перший цвіт. Вони з Руженою поїхали на Петршинський пагорб фунікулером, і до вечора гуляли там між тисяч дерев і ранніх весняних квітів. Ружена постійно щось розповідала. Йоган спершу акуратно перебивав її, виправляв лексику та граматику, а потім просто слухав її наївні двадцятирічні розповіді про університет, подружок, хлопців, вечірки, поїздку на море в Хорватію. І Йоган відчув, що йому знову хочеться не просто існувати, а любити, жити, цілуватися, читати вірші, підніматися на вершини високих гір, плавати в холодному Балтійському морі.

На другий день вони не пішли на жодні офіційні заходи. Якщо чесно сказати, вони там і не дуже були потрібні, все вже було давно вирішено, схвалено і парафовано. Ружена привела його до своєї маленької квартирки в Старому місті, і вони цілий день кохалися, аж самим було ніяково.

Вночі вони знову пішли гуляти містом. Під одним з ліхтарів у Старому місті Йоган зупинився, оперся на нього, заплющив очі і почав читати на фарсі рядки з “Маснаві” Джалаледдіна Румі. Ружена зачаровано дивилася на нього, а потім, вловивши риму у незнайомих словах, прочитала йому вірш Карела Гинека Махи...

Byl pozdní večer – první máj –

večerní máj – byl lásky čas.

Hrdliččin zval ku lásce hlas,

kde borový zaváněl háj.

O lásce šeptal tichý mech;

květoucí strom lhal lásky žel,

svou lásku slavík růži pěl,

růžinu jevil vonný vzdech.

Jezero hladké v křovích stinných

zvučelo temně tajný bol,

břeh je objímal kol a kol;

a slunce jasná světů jiných

bloudila blankytnými pásky,

planoucí tam co slzy lásky.

I světy jich v oblohu skvoucí

co ve chrám věčné lásky vzešly;

až se – milostí k sobě vroucí

změnivše se v jiskry hasnoucí –

bloudící co milenci sešly.



Так вони і йшли, сміялися, читали одне одному вірші на зовсім незнайомих мовах, зупинялися, цілувалися і знову йшли далі. У Йогана було відчуття нереальності того, що відбувається: як, йому 47, а їй 20? Як таке може бути? Він боявся, що це сон, і що це зараз припиниться, і задзвенить дзвіночок організатора шахового турніру...

Але Ружена дивилася на нього таким закоханим поглядом, що це гасило всі його внутрішні страхи, докори, переживання.

Всю цю історію їхнього знайомства, а потім і весілля, Ірена дізналася від Ружени лише згодом, коли вони стали подружками. А зараз, у цей перший недільний день знайомства, Ружена весело чеською розповідала про витівки своїх хлопчиків. Чеська та сербська дуже близькі, але все одно Ірена спершу розуміла Ружену через слово. Тій хотілося з кимось побалакати чеською, навколо були одні німці. “Недаремно ж наші слов’янські предки назвали їх німцями”, – сміялася Ружена в кулачок – “німі як риба”. У цей час пан Йоган з серйозним виразом обличчя смажив на грилі м'ясо та баварські сосиски.

Практика Ірени вже добігала кінця, як до неї в кабінет Тобіаса Скаарберґа зайшов пан Йоган і запитав, як вона дивиться на перспективу залишитися тут працювати.

Виявляється, Тобіаса Скаарберґа у лікарні, а згодом і вдома, де він видужував вже після зняття гіпсу, відвідала муза. Маючи багато вільного часу, він переосмислив своє життя, і дійшов до висновку, що досить займатися справою, яка його мало цікавить. Його справжнім покликанням було проводити час у подорожах, тож він вирішив разом з друзями створити туристичний клуб, який би займався організацією екстремальних подорожей для багатих людей. Варіантів було безліч. На інтернет-форумі, де їхня група була зареєстрована, вже були такі запити. Один огрядний, судячи з фото на профілі, баварець, хотів відвідати плем’я африканських людожерів. Інший, худий та довгий чоловік з виглядом хворого на сухоти запитував, чи можливо організувати для нього з дружиною сходження на Джомолунгму. Ще одна пані хотіла заглибитися в нетрі пакистанських селищ. Тобіас, який мав за плечима і сходження на найвищі гори світу, і поїздки до савани, і подорожі по Мексиці, подумав, чому б і ні.

Тож він передзвонив до свого начальника і повідомив, що хоче звільнитися з роботи, і як це можна зробити так, аби всім було добре. Пан Штольц відповів, що передзвонить.

Чесно кажучи, Ірена була дуже заскочена. Відразу після практики вона мала б отримати диплом, поцілувати Gänseliesel, випити пива зі своїми Burschen, зібрати речі і поїхати до свого рідного Львова, закінчувати навчання в університеті Франка. Під час останньої поїздки до України від декана вона дізналася, що нею дуже цікавилася одна з львівських транспортних фірм, їм потрібний був логіст з добрим знанням німецької. Мама казала, що на домашній в Пустомити вже не раз дзвонила власниця перекладацької фірми з запитанням: коли вже Ірена повернеться з Німеччини. Якщо хтось добре вміє робити свою роботу, то без роботи ніколи не сидить.

У Німеччині все було чужим, починаючи від мови і закінчуючи кухнею.

Німецьку вона вже дуже добре розуміла і розмовляла без акценту, правильно, так, що працівники готелю думали, що вона якась вчителька. Але людина вже якось так влаштована, що тривале перебування в іншомовному середовищі дуже втомлює, мозок не може розслабитися, постійно аналізуючи ці звуки, які так не схожі на mothertongue...

А кухня? Чому картопля не подається гарячою, а холодною, та ще й у салаті? Чому салати містять креветок, майонез і ... апельсини? Чому молоко для мюслів зранку холодне? Чому зупа вариться з пива? Чому фарш їсться сирим і це вважається страшним делікатесом? З цього всього їй найбільше подобалася тушена капуста, баварські м’ясні вироби та австрійські солодощі. Відчувалося, що Баварія, Австрія і Галичина лежать в якійсь одній принаймні кулінарній площині. Час від часу в Ґьоттінґені вона навідувалася до забігайлівки Nordsee, де були рибні страви. А так намагалася готувати сама, хоч часу було мало. Рідко виходило зварити борщ, а як його хотілося, того маминого борщу, недільних вареників з бульбою і сиром, дерунів, сирничків, пляцків, куті, паски і шинки з гострим хріном. А тут в їдальні м’ясо, варені овочі, солодка зупа...

Весь цей рік було відчуття перебування як на передовій лінії невидимого фронту боротьби з товстими німецькими підручниками, де одне речення займало сторінку, хвалькуватими професорами, занудними студентами, гітлерюґендівськими бабцями з їхніми ненависними поглядами у бік ауслєндерів, тобто іноземців, з вавилоном пасажирів поїздів. А насправді поговорити можна було тільки телефоном з мамою, татом і сестрою. Дуже рідко їй вдавалося зателефонувати до майстерні “Оптика” аби почути Луку Валерійовича – час дзвонити у неї був тільки на вихідних, а в цей час майстерня була зачинена. Їй вже дуже хотілося додому. Хотілося наперекір тому, що вона бачила в Україні. Незважаючи на злидні, зневіру і смертельну втому, які характеризували її батьківщину. На снігові замети грудня 2001 р. і матюки таксиста, який віз її додому. Бо це був рідний дім, а тут була чужина. Гарна, вимита, чистенька, прибрана, усміхнена, зручна і ніби-доброзичлива чужина.

Йоган Штольц взяв собі стільця, сів між Іреною та вікном, заклав ногу за ногу і сказав:

– На вашому місці я б погодився. Не ображайтеся, але я думаю, що з України у найближчий час нічого путнього не буде. Як член Ради директорів нашого концерну я маю досить інформації, яку не публікують в газетах. Але я раджу Вам залишитися тут не тільки тому. Я знаю, що вдома у вас є родина, друзі, зацікавлення. Я знаю, як важко бути чужинцем – я цілий рік мешкав в Катарі. Але перебування на чужині дає нам унікальний досвід, який ми зможемо використати у себе в країні. Скажіть, ви були в Норвегії?

– Ні.

– А хотіли б? Я знаю, що з мого боку це майже шантаж, і що я використовую важку артилерію, але зрозумійте, що з Німеччини Вам відкритий цілий світ. Я Вам тут і зараз можу обіцяти через три місяці або півроку поїздку до Норвегії. Від концерну, за рахунок концерну. На стажування. Я був на такому стажуванні, я Вам чесно кажу, це просто туристична поїздка. Подивитеся на оригінали Мунка. Фйорди! Відвідаєте рибний ринок у Берґені. Ви ж були у Гамбурзі на Fischmarkt? Так от, у Берґені смічніше! Одним словом, я пропоную Вам контракт на рік. Не сподобається – повернетеся на Україну. Високої заробітної плати відразу пообіцяти не можу. Всього 4 тисячі євро на місяць. Плюс розширений медичний страховий поліс. Я знаю, це мало, але розумієте, ви щойно після закінчення університету, треба мати стаж... Подумайте, добре?

Після цієї розмови Ірена не спала цілу ніч, все перекидалася з боку на бік. Не те, щоб вона роздумувала над пропозицією, просто якось не спалося, до голови лізли різні думки, спогади. Керуючись відомою приказкою, вона вирішила остаточне рішення прийняти зранку.

Над ранок, коли вже надворі почало світати, по готельному коридору швендяли прибиральниці і ранні гості, вона міцно заснула, і ледве змусила себе відірвати голову від подушки, коли задзвенів будильник у мобільному телефоні. “Чиста совість – найкраща подушка”, – згадалася їй фраза Ібсена. “Хочу в Норвегію! Залишаюся!”.

Треба було ще з’їздити до Ґьоттінґена для того, аби відзвітувати про практику та оформити папери, необхідні для отримання диплому. Потрібно було змінити тип візи, тобто відкрити нову, «робочу» замість студентської. Потрібно було якось повідомити про все це рідним. Потрібно було знайти в Ессені житло.

Візу і житло взяв на себе пан Йоган. Крім того, з концерну задзвонили і до університету Ґеорга-Авґуста з проханням чимшвидше залагодити всі формальності – Ruhrgas входив до числа благодійників цього навчального закладу, тож все було зроблено якнайшвидше. Щодо візи, то Ірена переживала, що доведеться знову їхати до Києва, але концерн знову ж таки вирішив проблему оперативно та без присутності в посольстві своєї нової працівниці.

У Німеччині, як і в Україні, багато речей вирішуються через особисті знайомства, та, особливо, різноманітні товариства. Це можуть бути земляцтва, товариства однокашників, любителів полювання на диких качок або вітрильного спорту на Північному морі. Але без потрібних знайомств ви не зможете купити у постачальника необхідних комплектуючих, винайняти торгову площу у престижному торговому центрі, знайти житло в хорошому районі. Скрізь потрібна рекомендація. Ну скажіть, кому потрібно, аби ви, купивши хорошу партію якихось банкоматів Siemens, почали демпінгувати на ринках Близького Сходу, перебиваючи стабільні високі заробітки шанованим людям? Чи, крий Боже, у будівлі Karstadt приторговували низькоякісним ширпотребом? Чи водили до себе дівуль у будинок, де мешкає вельмишановний пан Штумпфеншнагель? Правильно, нікому такого цирку не потрібно. Це підриває весь устрій життя людей, устрій, сформований століттями, устрій, який не змогли підірвати війни, революції і навіть Йошка Фішер.

Звичайно, знайти в Ессені помешкання не було проблемою. Особливо у жахливих районах Kray чи Katernberg. З Überruhr і Freisenbruch – далеко до роботи. Хорошими вважалися райони, що лежали на південь від траси A-40. Але там було надзвичайно мало квартир до винаймання, дорого, та ще й наявність грошей не гарантувала, що вам цю квартиру здадуть.

У Йогана Штольца був знайомий підприємець, який мав у власності кілька будинків у Ессені. У тому числі гарний триповерховий будиночок на Julienstraße, якраз те, що потрібно. Навіть не три кілометри від офісу концерну! 3 кімнати! Всі меблі! І всього 800 євро.

У багатих людей, таких як пан Штольц, звичайно, є свої мірки доброго і пристойного. Ірена вважала, що цілком може задовільнитися навіть однокімнатною квартирою у робітничому кварталі, за годину добирання від роботи. За 250 євро. Але пан Йоган був наполегливим. Він переконував, що нічого доброго у цьому Катенберзі немає, зате можуть ввечері навіть пограбувати або подряпати ключем нову машину. Особливо небезпечно для сімей з дітьми!

Ірена тільки усміхалася. Які діти? Які можуть бути діти? Вона якось вже внутрішньо навіть прирекла себе на самотність до кінця життя. Бо останній рік це була тільки робота і навчання, навчання і робота. А хіба було інакше перед тим? Сашка вічно не було вдома, і вона не раз зі сльозами на очах сідала вечеряти у їхньому помешканні на Замарстинівській. Їй ще не було 22 років, а вона почувала себе п’ятдесятирічною колгоспницею, яка тільки і думає про свої трудодні.

Єдиною розрадою для неї була література. Тут, у Німеччині, через amazon можна було замовити собі все, що виходило в Норвегії, США, Сербії і навіть у Зімбабве. Тож вона відкрила для себе вірші Пааль-Гельґе Гауґена, лірику Рольфа Якобсена, детективи Карін Фоссум. А нерозділене кохання з “Tatt av Kvinnen” Ерленда Лу? А “Наївно. Супер”? Останню книжку їй аж захотілося перекласти українською:

“Ось що у мене є:

– добрий ровер,

– добрий друг,

– поганий друг,

– брат (в Африці?),

– батьки,

– дідо і бабця,

– великий кредит на навчання,

– ступінь бакалавра,

– фотоапарат,

– трохи позичених грошей,

– майже нові кросівки”.

А що у неї, Ірени, є? Винайняте велике трикімнатне помешкання у хорошому районі? Престижна високооплачувана робота? Знання мов? Диплом магістра? Батьки? А чого у неї немає? Друзів у Німеччині? Хлопця? Планів на майбутнє? Відчуття потрібності своєї комусь, крім рідних.

Вперше вона відчула себе потрібною тоді, коли пан Йоган попросив її залишитися. Мабуть, тому і залишилася, а не через Норвегію. Не через ту примарну і далеку Норвегію...

Пан Йоган і був тим, хто тримав її тут, у Німеччині. Він як міг допомагав Ірені освоїтися з новим колом обов’язків, брав її до всіх чи майже всіх своїх виїздів на природу, об’їздив з нею на своєму величезному Мерседесі W140 весь Рурський басейн, Бельгію, Голандію, північ Франції. Ружена навіть трошки ревнувала. Йоган був цікавим співрозмовником. Він знав безліч історій з життя місцевого люду, любив розповідати про історію концерну, критикувати керівництво, висловлювати свої погляди на минуле і майбутнє Європи і світу, читати свої переклади з перської, грати в шахи. З ним було цікаво. Йоган Штольц теж для себе відкрив цікаву співрозмовницю. Їм було про що поговорити.

Ірена любила бавитися з їхніми дітьми, Йозефом і Антоном. Йозефа Ружена називала по-чеськи, Pepík, і він відгукувався тільки на це ім’я, Антон був просто Tüns. Йоган рідко бував вдома – така робота начальства, всюди бути одночасно, тож Ружена навчила їх розмовляти чеською, і німецькою вони почали говорити не раніше чотирьох років, а до того знали тільки чеські слова. Це було дуже кумедно. Ірена пригадала і розповіла як могла (треба було передати мовний аспект) історію своєї сусідки, яка працювала в Іспанії нянею. Там теж батьків-іспанців ніколи не було вдома, тож малюки – двійнята, хлопчик і дівчинка –навчилися з пелюшок української, і казали: “Я сі називаю Хуан”, “Я сі називаю Марійка”. Бідний іспанський тато аби розуміти своїх дітей змушений був купити українсько-іспанського словника!

З часом якось вся ця Іренина хандра минула. Вона звикла до Ессена, який, звичайно, їм сподобався значно менше, ніж у свій час Ґьоттінґен. Вона проклала свою стежку до церкви Св. Губерта, з задоволенням слухала проповіді і церковний хор. Встановила дуже добрі взаємини з співробітниками, особливо з пані Мартою. Навчилася витрачати гроші, які до того тільки шпарувала. Якщо раніше вона шукала різноманітні розпродажі, і у неї з’явилася майже німецька рефлексивна реакція на слова Schnäppchen, günstig, reduziert (stark reduziert), Ausverkauf, Abstoßung, Aufräumen на вітринах магазинів, тобто вигідно, розпродаж і т.п., то тепер вона могла собі дозволити купити одяг у C&A, ліцензійні диски з музикою у Karstadt, а продукти не в ALDI, Plus чи PENNY-Markt, а у більш респектабельних REWE та REAL. Це майже завжди так, як більше заробляєш, то починаєш і більше витрачати.

Робота передбачала часті поїздки по філіях. Концерн був щедрим – оплачував перший клас поїздом і регіональних авіаперевізників. У першому класі було завжди тихо і малолюдно, а на вішачках висіли дорогі пальта поважних панів. Нецікаво, не те що у другому класі у свій час.

А потім була і обіцяна Норвегія.

Норвегія зустріла Боїнг компанії Lufthansa сильним боковим вітром. Літак постійно зносило, якийсь час пілоти марно намагалися посадити його на бетонну смугу Gardermoen, аеропорту в Осло. Коли їм це нарешті вдалося, схвильовані пасажири радісно заплескали.

До самого міста їх доправив мікроавтобус. У Німеччині за ними ніхто б машину не відправляв, концерн оплатив би поїздку на таксі для всіх учасників делегації. Але тут були такі ціни, що навіть Мюнхен здавався після Осло дуже дешевим містом. Білет на електричку до центрального вокзалу Осло коштував десь 8 євро. Тож концерн вирішив хоч тут зекономити і вислав по них власний транспорт.

Пан Йоган її дещо підманув, стверджуючи, що тижнева поїздка до Норвегії буде туристичною. Насправді ж чотири з шести днів перебування були присвячені різноманітним семінарам у норвезькому відділенні Ruhrgas, ознайомленню з роботою Геологорозвідувального та Газотранспортного відділів, був передбачений навіть виліт на гелікоптері на бурову платформу у Північному морі. І найгіршим з цього всього було те, що всі ці семінари і презентації велися англійською мовою, а вона сюди прилетіла навіть не за пейзажами Норвегії, а за мовою! Вона хотіла почути народну мову і побачити суворих норвежців, які причалюють з повними трюмами риби до холодних берегів. А натомість їй підсували акуратних хлопчиків і дівчаток у майже однакових ділових костюмах, у защіпнутих на всі ґудзики сорочках, з білими зубами, голівудськими посмішками і британською англійською. Вона хотіла розмов про важкі будні рибалок і пастухів, а чула бадьорі звіти про причини падіння видобутку з такого і такого родовища.

Хоча ні, все це теж було цікаво. Щоправда, політ на гелікоптері і видиво безкрайнього моря було зіпсоване сильним шумом, який панував всередині. Відвідини платформи залишили глибокі враження від ураганного вітру, який мало не відривав голову, величезної кількості техніки на одиницю площі і непривітних, кинутих з-під лоба поглядів робітників. Звичайно, їм не позаздриш. Сидіти тут по півроку на спині сталевого спрута, який викачує вуглеводні з надр моря вікінгів. Кожного дня ризикувати втратити руку, ногу або і все життя до останку від пориву вітру, обриву канату, пожежі, помилки невиспаного колеги, який замість того, аби спати після 12-годинної зміни, тупо втикав канал Discovery або просто порно.

Ціль поїздки була ознайомити працівників різних відділів концерну з усім технологічним процесом розвідки, видобутку, транспортування і продажу блакитного палива. Це мало надихнути їх на корпоративні подвиги як максимум, а як мінімум дозволити хоча би в загальних рисах петрати, звідки беруться гроші, якими начальство обсипає їх, себе та, періодично, акціонерів Ruhrgas. Тож вони відвідали презентацію Юридичного відділу, де за допомогою Power-Point і проектора їм було показано, як важко дістати дозвіл не те що на видобування, але і навіть на розвідку корисних копалин у цій країні, скільки платиться з цього всього податків.

Незадовго перед тим, як відбулася ця поїздка Ірени до Норвегії, Ruhrgas якраз придбав собі частку у видобутку нафти і газу на Njord-Feld. Поле мало запаси у 10 мільярдів кубічних метрів газу і 51 мільйонів барелів нафти. Пізніше, у жовтні буде підписано документи по проекту “Troll” – найбільшого родовища природного газу в Норвегії, 1200 мільярдів кубів. Фантастичні об’єми, фантастичні гроші, фантастичний розмах.

Після всіх цих презентацій, семінарів, зустрічей, коктейлів, ділових сніданків не залишалося часу не те що на фйорди чи Берґен, а навіть толком оглянути Осло. Довелося піти по стандартному маршруту, який був підказаний паном Йоганом. Ірена придбала у туристичному центрі карту, OsloPass, універсальний білет на відвідання всіх музеїв та користування міським транспортом, сіла на паром до музейного острова, відвідала Королівський парк, замок Оскаргаль, Музей вікінгів та Норвезький народний музей. До Морського музею та до Kon-Tiki Museet так і не потрапила – такий там стояв натовп. Ввечері того ж дня вдалося погуляти на Aker Brygge. Там було так кльово, що не захотілося повертатися до готелю. Пронизливо-синє море, зелені дерева, спокійне море, поодинокі невеличкі і навіть якісь старомодні кораблі, а потім яскраві жовті вогні, а ще вітер.

На другий день вже треба було відлітати додому, тож вільними залишалися тільки півдня. Спершу дуже тягнуло знову на Aker Brygge, але ж ще треба було хоч одним оком глянути на ті всі скульптури парку Vigelandsanlegget, всі ці 52 скульптури, які мали б зобразити людину у всій її красі та немічі. Окремі композиції їй сподобалися, так, але в цілому вся ця монументальність, всі ці грубі литки і повні молоком кам’яні груди, пласкі фонтани і фалічний монумент з переплетеними тілами нагадували їй фільми Leni Riefenstahl з голими арійськими кубітами, які зараз кидають спис, а завтра мають народити купу наддітей, надлюдей, які вирушать на завоювання Життєвого простору. Ні, краще вже фйорди та хатинки з травою на даху, ніж ці борці, сталеві кола, розгублені або розлючені діти та грубозакохані парочки здорових неживих людей.

Vigelandsanlegget зіпсував їй все враження від Осло. Але захотілося повернутися сюди ще – до Мунка, до Ібсена, до Гамсуна, до спокійних і терплячих норвежців. Вона повернеться сюди знову влітку 2005, і вже тоді буде і Берґен, і фйорди, і олені, і гори, і величні водоспади – з гір прямо до моря, і тумани. І їй буде так спокійно, так трепетно, так чорнично і бруснично, що захочеться тут залишитися. Вийти заміж за якогось оленячого пастуха і ціле життя травити з ним спокійну байку, закинути читання, думання і переживання, а насолоджуватися життям, повітрям і травою.

Але ж це не для неї придумано. А для неї букви і цифри з монітора і з паперу, для неї звіти і дорога додому. Для неї сум вечорів і запої книжкового читання. Для неї будильник о сьомій, сніданок о восьмій, робочий день з дев’ятої до п'ятої з годинною перервою на обід. Для неї басейн по середах і ранкові пробіжки коли захочеться встати раніше. Для неї довгі вікенди, коли ніхто нікуди не запрошує, а Берлін, Париж та Гамбург це сторазбаченіміста (Клен!). Для неї недільні дзвінки додому. Для неї дешеве і дороге вино. Для неї самотність.

Влітку 2003 вона підписала з Ruhrgas новий, тепер вже п’ятирічний контракт, зі збільшеною зарплатою, відпусткою і навіть невеличким пакетом акцій, так, на десерт. Йоган, він вже був для неї просто Йоган, так і сказав їй, що нікуди не відпустить, і якщо треба найме сіцілійських мафіозі. Вона вже тут звикла, і навіть пустила невеличке коріння, таке, як пускають баськи у літровій банці води. Їй було тут добре і спокійно, а далека Україна вже навіть лякала.

Один раз вона загорілася ідеєю туди повернутися, ну звісно, у листопаді 2004 року. Відпросилася, взяла дорожезний квиток у бізнес-клас, бо всі інші були розкуплені, і прилетіла до розбурханого і холодного Києва. Поселилася в одногрупниці Оксани на Подолі. Вдень вони варили якісь баняки з борщем, смажили котлети і відвозили це все тим, хто був у наметах, а ввечері, вдягнувши на себе все помаранчеве, йшли на Майдан, до Кабінету міністрів, до Адміністрації президента. Навколо було стільки радісних молодих людей, що Ірені дійсно на якусь хвильку здалося, що тут все зміниться, що через 10 років в Україні буде так як у Німеччині, а через 20 – як у Норвегії. Але, на жаль, все це були фантазії. Ірена слідкувала за новинами в Інтернеті, читала Українську правду, Обком, Дзеркало тижня, і ще наприкінці першого тижня революції помітила, що всенародний улюбленець замість того, аби виконувати волю своїх виборців і ставати президентом, став вести закулісні переговори з режимом. Результат не забарився, підписана мирна угода нівелювала всі здобутки молодих людей, які лягали під автобуси, простуджували собі нирки в наметах, діставали по голові на дільницях у Мукачевому та Дніпропетровську.

Ввечері того ж дня їй подзвонив схвильований Йоган.

– Ірена, що сталося? Навіщо він це зробив?!

– Цього я не знаю, Йоган, мабуть він слабак.

– Ірена, у нас теж таке було. У 1989 році ще не було зрозуміло, чи буде Німеччина об’єднана. Горбі хотів дві держави і нейтральну Німецьку Демократичну Республіку, таку як Австрія, відкриту для всіх впливів. Але народ натиснув, ринув зі Східної Німеччини на Захід, і вони здалися. Вашому красеню треба було тільки трошки дотиснути, і весь цей гнійник би луснув. Ну як можна було підписати такий мир на невигідних умовах?!

Вони з Йоганом проговорили ще десь з півгодини, у неї аж сів телефон. Вона давно не чула свого шефа таким схвильованим, таким, ніби йшлося про Німеччину, а не про далеку варварську країну на Сході. Четвертого грудня вона мала відлітати до Німеччини. У той день вона, ідучи по Колоуніверситетській біля Бесарабки зустріла Сашка. Він кудись біг з якоюсь чорнявою, схожою на циганку, дівчиною. Зупинився, привітався. тепло обійняв її, поцілував у щоку, взяв за руку, сказав: “Ми, ми це зробили. Їм гайки...”. Хотів іще щось казати, але дівчина нетерпляче смикала його за руку. Цей його вигляд, як завжди полум'яний і романтичний, його запах, його зелені очі, його волосся, все це кинуло в Ірену в жар, і вона ніби знову опинилася у далекому 2001 році, у той вечір, коли він востаннє вийшов з їхньої квартири на Замарстинівській. Вийшов не почистивши зуби і не замкнувши за собою двері, як завжди, у якихось термінових революційних справах. Вийшов, і вже більше не повернувся в її життя. І вона остаточно роздумала сюди повертатися. Роздумала в літаку, коли він тільки набирав висоту, відриваючись від побитої дірками смуги аеропорту Бориспіль.

Сашко їй дзвонив навесні 2005.

– Ірена, привіт. Це Сашко. Мені твоя мама дала цей номер. Можеш говорити, ні від чого не відволікаю?

– Привіт, можу. Передзвонити тобі? Як твоя циганка? – не втрималася Ірена.

– Не знущайся, і передзвонювати не треба, а це була просто знайома по Чорній Порі, ми разом газету робили на революції. Вибач мене, Ірена. Я був дурнем, я останній дурень. Я тебе люблю, дуже-дуже, просто у мене був такий період. А потім ти поїхала, і так і не повернулася. Мені дуже сумно без тебе. Знаєш, я буду чесним, у мене було багато дівчат, але нікого такого як ти. Знаєш, я знайшов роботу, в принципі непогану. Я живу сам, знімаю квартиру. З політикою зав’язав, все набридло, навколо одні придурки або злодії. Я хочу бути з тобою, я хочу з тобою мати дітей, пам’ятаєш як ми колись мріяли? Скажи щось, не мовчи, будь-ласка...

– Сашко, ти п’яний? – Ірена жорстоко.

– Я сьогодні тільки дві пляшки пива випив. Я не бухаю, просто компанія була класна, ну ти знаєш, Гецко, Толік, Саньо, Михайлович. Якщо хочеш – я до тебе приїду, в мене є польська віза, кажуть з нею можна їхати всюди...

– Сашко, не говори дурниць. Це зараз не ти говориш, а дві пляшки пива, чуєш? Ти просто сьогодні залишився сам, може тимчасово не маєш дєвкі, і тому дзвониш. Завтра ти протверезієш, і пожалієш про те, що говориш зараз. Те, що між нами було – це все вже в минулому. Не можна склеїти того горшка, навіть суперклеєм. Все це залишиться між нами, все добре і погане, але так як нам було тоді вже ніколи не буде, чуєш, ніколи... Не роби дурниць, не їдь нікуди, мене не буде вдома. Не знаю, може ще рік тому, може півтора я би інакше говорила, я тебе дуже сильно любила і може досі люблю, але не будемо зв’язувати ці порвані нитки. У мене своє життя. Тебе не було зі мною поряд тоді, коли мені було дуже погано, коли хотілося стрибнути з мосту на рейки. А зараз ти напився пива і дзвониш до мене? Подзвони до циганки або до своєї блондинки, вони тебе розрадять. Але не я, чуєш, не я. З мене досить того всього.

– Ірена, я насправді змінився. Я навіть собаку собі завів. У мене давно вже нікого не було. Не тому що я лох, хоч я таки лох, бо кинув тебе тоді, а тому, що я сам нікого не хочу крім тебе. Давай зустрінемося, давай спробуємо. Чи у тебе вже хтось є?

– Є. Здоровий мускулястий негр. Я йому скажу, що ти скінхед, і він тебе поб’є. Так що не приїжджай. Все, я кладу слухавку. А будеш ще дзвонити – зміню номер, і категорично забороню будь-кому його тобі давати. Все, па-па. Надобраніч, зеленоокий.

Сашко ще щось там говорив, але Ірена таки поклала слухавку. Вона ненавиділа себе за свою жорстокість, але інакше не могла. Бо знала, чим це все закінчиться. Краще було все залишити так як є. Нехай вона сама, але ті рани вже загоїлися. І хоч деколи ниють, але вже не болять.

Після того дзвінка, після безсонної ночі, коли їй хотілося передзвонити вночі до спільних знайомих в Україні, підняти їх о третій ночі і запитати мобільний Сашка, після сліз, трьох горняток кави і плитки чорного бельгійського шоколаду, вона відпустила себе.

Треба було нарешті взяти себе в руки. З плином часу вона зрозуміла, що їхні з Сашком стосунки були на різних частотах. Для неї це було перше велике кохання. Можливість нарешті втекти від безконечних книжок, репетиторів, вимогливих батьків, від однокласників, які не звертали на неї, заучку, жодної уваги. У школі їй подобався однокласник, Олег, високий гарний хлопець, капітан шкільної баскетбольної команди. Коли він закидував двоочковий м’яч, а потім на витягнутих мускулястих руках підтягувався на кільці, її серце аж вистрибувало з грудей. Але у нього вже була дівчина. більше того, він просто на Ірену не звертав увагу. Після шкільної дискотеки її подруг додому проводжали хлопці, а вона йшла сама. Через деякий час навіть перестала на них ходити.

Сашко вперше дав їй відчути себе дівчиною, яка комусь подобається, він дарував їй квіти, по-юнацькому несміливо цілував її, вони гуляли дощовим парком, бо нікуди було більше піти, ходили на концерти фрікових рок-гуртів, на футбол Карпати–Динамо на стадіон Україна. Тоді ще там стояли будки, і ті, кому не вистачило місця на березневому стадіоні, де ще лежав сніг, вилізали на металеві будки з китайськими лахами, і тарабанили по них. Повсюду стояв крик, гул, матюки, а вона притискалася до його зеленої куртки, гріла свої руки в його долонях, гладила його довгі тонкі гарні пальці, і відчувала, що вона його любить, любить як ніхто ніколи в світі не любив. Тоді вона готова була піти за ним, піти у невідоме.

Чи любив він її? Чи сприймав він ті моменти, які вона пам’ятала і вважала найбільш щасливими, так як їх сприймала вона? Може вона була для нього просто епізодом дорослішання? Просто випадковою подругою? Може ця любов це була тільки її любов, і не можна його в цьому звинувачувати. Якщо ми чуємо музику, і вона нам подобається, то хіба можна когось звинувачувати в тому, що він до цієї музики байдужий?

Може саме тоді, у ту березневу холодну ніч, коли вона чомусь скрутила опалення і замерзала у себе на ліжку під легкою ковдрою, вона пробачила Сашка і пробачила себе. Можливо, вона нарешті зрозуміла, що не можна жаліти за тим, що минуло, а треба радіти, що воно було. І йти далі, підставляючи своє обличчя весняному сонцю і вітру.

[Patricia Kaas - Les Hommes Qui Passent]

У Ґьоттінґені на особисте життя зовсім не було часу. Навіть не так. Їй не хотілося особистого життя. Іванка водила її по різних компаніях, вона подобалася хлопцям, це було видно, але Ірена м’яко та впевнено відкидала всі залицяння, всі запрошення погуляти чи піти на дискотеку удвох. Вона не цуралася студентських компаній, але не була готова до стосунків з хлопцями. Їй було добре у коконі з книжок і спогадів.

У Ессені до неї спершу залицявся берлінець Клаус. Він дуже любив про себе розповідати, про своє дитинство, про своїх батків, і особливо тата, який їх з мамою кинув і поїхав на північ рибалити. Про важкі шкільні будні у берлінському районі біля станції Zoo, про наркоманів і проституток, про те, як йому в десять років видаляли аденоїди. Про те, як мама змусила його поступити на юридичний, хоч він дуже хотів бути істориком: він обожнював читати про шведського короля Густава ІІ Адольфа та про Тридцятирічну війну. Розповідав їй про битви, коаліції, договори, гармати, династії, кордони. Ірени Клаус дуже боявся. Доторкнувся він до неї тільки одного разу, коли після першого побачення галантно поцілував руку.

Ірена любила з ним гуляти берегами Бальдензєє, відвідувати концерти на відкритому повітрі. Він був такий безневинний, що Ірені було його аж шкода. Але потім його перевели до Дюссельдорфа, і він більше не дзвонив. Мабуть, знайшов ще дівчину, якій можна було розповісти про облогу Маґдебурґа.

А потім був Штефан! Це було круто! Це було захоплююче! Це було швидко! Це було майже боляче! Це було...

Штефан вчив її керувати автомобілем. Влітку 2006 у неї з’явилося трохи часу, трохи зайвих грошей, і вона вирішила купити собі автомобіль. Авто давало свободу пересування, незалежність від графіків поїздів і літаків. Для навчання у автошколі можна було обрати собі автомобіль. Вона зупинилася на маленькому спортивному BMW Z4 з автоматичною коробкою передач. В цілому, керувати автівкою вона вже вміла – ще у старших класах школи тато вчив її їздити на Москвичі. Після Москвича і коробки передач, яка не завжди дозволяла увімкнути необхідну передачу, керувати BMW було просто казково. Штефан дав їй кілька уроків їзди по місту, навчив правильно паркуватися, просто і доступно розповів про основні принципи їзди на авто в Німеччині та країнах Західної Європи. А потім вони поїхали на трасу, і Штефан запитав її, з якою швидкістю вона готова їхати. Вона не відповіла.

Вона просто перешикувалася у крайній лівий ряд і натиснула педаль газу до кінця. Дах автівки був відкинутий, це все ж таки був кабріолет, і Штефан не дивився на дорогу. Він дивився на неї. Вона йому подобалася. Її густе каштанове волосся, гарне обличчя, чуттєва шия, безтурботно, на три ґудзики розстебнута сорочка, де вже було видно верх невеликих але гарної форми грудей. Її правильна вимова, як у школі. Її рішучість, і те, що вона все розуміла з півслова. До неї він вчив не менше трьох десятків німецьких і турецьких кубіт, але ще жодна так легко не сприймала те, що він пояснював.

Після годинної їзди їх зупинила поліція. Звичайно, вони нічого не порушували – на цій ділянці автобану не було обмежень по швидкості, але поліцаї просто хотіли подивитися, що це за Frau мчить з швидкістю 200 кілометрів на годину на чорному кабріолеті. Чи бува вона не п’яна? Чи не під дією наркотиків? Зрештою, чи гарні у неї ноги?

Після цього заняття Штефан запитав, чи вона їздила на байку. Звичайно що ні, якщо не вважати байком мотоцикл з коляскою татового родича Адама, який підвозив їх з залізничної станції.

На другий день зранку Штефан заїхав за нею на чорній Honda Gold Wing. Він мав з собою шкіряну байкерську куртку Ірениного розміру та шолом безпеки. Штефан був членом одного з байкерських клубів, але не в Ессені. Ессенський байкерський клуб, Borbecker Motorrad-Club, був надто маленький і надто спокійний. Штефан якийсь час був членом відомого Bandidos, але після того, як він поволі почав перетворюватися на бандитське угрупування, коли його знайомі байкери почали вживати важкі наркотики і торгувати ними, вирішив залишити клуб, і тепер тусувався з Black Devils MC.

Штефан повіз її у Кьольн на байк-шоу. Там було багато диму від спалених коліс, бороди, бандани, кольори і емблеми, тату, марихуана, пиво і доволі спокійна публіка. Навіть ніхто не бився. Ввечері вони зупинилися у недорогому мотелі, власником якого теж був бородатий байкер. Вони знали окремі номери, але Ірена ще не встигла толком освоїтися у своєму, як двері номеру розчинилися, і до кімнати увійшов Штефан. Без жодного слова він почав її жадібно роздягати, а вона не пручалася, а рвала ґудзики на його сорочці.

Штефан був десь її віку, може на кілька років старшим. Вони ніколи не цікавилися цим – віком. Він був середнього зросту, підтягнутим та мускулястим, з його шкіри ніколи не сходила засмага соляріїв, мав темну густу шевелюру та сині очі, які часто ховав за темними окулярами.

Вони ніколи говорили про літературу. Майже нічого один про одного не розповідали. Їхні зустрічі зводилися до того, що наприкінці тижня Штефан заїжджав за Іреною на байку, і вони їхали на черговий байкерський фестиваль або просто куди очі бачать, ввечері зупинялися в готелі, і цілі вихідні займалися диким, майже тваринним сексом або просто мчали по європейських дорогах, притиснувшись вона до нього, він до руля, а байк – майже до самої землі. Після вихідних їй часто соромно було з’явитися на роботі – мішки під очима, сліди від надто пристрасних поцілунків на шиї, синці на руках і трохи вище колін. І страшенна втома.

Штефан відносився до молодшого покоління Rockers, до тих, які надавали перевагу міцним шоломам зі склопластику і периферійним оглядом не менше 105 градусів на кожну сторону і курткам черепаха перед банданами і косухами, спортивним мотоциклам з нереальними 1800 кубиками двигуна перед гарними чопперами. Вони відвідували спортивні зали і взагалі вели здоровий спосіб життя, уникаючи наркотиків та пива. Може тому, що і смерть була завжди ближча до них, ніж до тих пузатих бороданів, які, обвішані залізними шоломами, тевтонськими хрестами, прапорами конфедерації, плелися на своїх харлі 100–150 кілометрів на годину. Вони не ризикували померти від цирозу печінки, від чужого шприца, підхопивши ВІЛ-інфекцію або гепатит С, від ножа в горлянку у п’яній бійці. Їхня смерть, як правило, була швидша і більш жахлива.

Найчастіше власники спортивних мотоциклів гинуть від того, що хтось проскакує на червоне світло, або виїхав на перехрестя і заглох, або розмовляє по телефону, або вирішив розвернутися через дві смуги, або просто нікуди не спішить. Байк на швидкості 250 кілометрів на годину вдаряється у автомобіль цього олуха, потім короткий політ і травми, що несумісні з життям. Байк ще потім довго крутиться по трасі, ніби скавулить за своїм господарем. Переляканий олух, якого надійно захищає рама його седана або позашляховика, олух, у якого постріляли подушки, і у нього вибиті зуби, прикушений язик, зламаний ніс, або просто кровоточить губа, вилазить зі свого авто і бачить результат на дорозі – калюжу крові і тіло молодої людини.

Як правило, на трасі, коли все по справжньому, три ряди в одну сторону, відбійники по боках, розділювальні смуги, спортивні мотоцикли мчать по крайній лівій смузі. Мчать дуже швидко. Вантажівку на дорозі не тільки добре видно, але і чутно, вона гуде, нею трясе, у неї сигнал як у тепловоза, але якщо позаду вас з різницею у швидкості плюс 150 їде спортивний байк, то вам його просто не видно, це просто різнокольорова маленька муха з одним жовтим оком. Тір їде 110, ви вмикаєте лівий поворот, у лівому дзеркалі ніби нічого немає, перешиковуєтеся у лівий ряд, і тут у дзеркалі заднього виду ви бачите блискуче світло мотоциклетного циклопа. Чийсь байк вдаряється об багажник вашого авто, щось перелітає через вашу машину, падає під колеса, ви починаєте гальмувати, але ви ж їдете 140, бо обганяли тір, і якщо навіть дорога суха, то ваш гальмівний шлях це аж цілих 95 метрів, цілих 95 метрів, які ви тягнете під колесами авто живу людину. І немає значення, скільки коштує цей байк, які були у нього гальма, чи був у байкера надувний жилет, який напомпувався вуглекислим газом за півсекунди після зіткнення, чи була у нього черепаха, дуги для підборіддя, дорогі шкіряні рукавиці, шолом з поліамідами і поліетиленом низького тиску, його вже не врятувати. У нього обдерта до м’яса і костей шкіра, не менше двадцяти переломів і ребра, які пробили легені.

Ірена таке бачила на трасі. Був величезний затор, все стояло, але вони на своїй Хонді проїхали між машин, і доїхали до місця, де це сталося. Поліцаїв і швидкої ще не було. Якийсь чоловік з закривавленим від подушки безпеки лицем сидів біля відбійника, охопивши голову руками і щось незрозуміле говорив, з рота текла слина. Його Citroen з розбитим багажником стояв біля нього як слухняний пес, за ним тягнулися два сліди – один неперервний чорний, від шин, а інший переривчастий, кривий і кривавий – від людського тіла.

У той травневий день вони їхали з Ессена до Маґдебурґа, Мілан мав грати проти Ліверпуля на стадіоні у Афінах. Штефан дуже хотів подивитися цей матч, вболівав за італійську команду, і не тільки тому, що мати у нього була з Італії. Настрій було зіпсовано, і він, хоч вони вже не встигали до дев’ятої знайти якийсь недорогий готель, зменшив швидкість. Тому Ірена встигла розгледіти на узбіччі рекламу готелю Sommerschenland. Готель мав справжніх чотири зірки, а отже, мабуть, був недешевим, але вони таки звернули на ту дорогу.

Це був перероблений літній палац прусського генерал-фельдмаршала Ауґуста Найдгардта графа фон Ґнайзенау, а до того фортеця, яка теж постраждала від шведів у Тридцятирічну війну. У часи ГДР будівля була перетворена мало не на конюшню, але зараз відновлена з усією пишнотою пізнього бароко. Меблі у фойє були з суцільного дерева, на стінах висіли портрети людей у париках і костюмах XVIII – початку ХІХ століть, рустикальні пейзажі. Стіни були оздоблені деревом. Палац був оточений доглянутим англійським парком, неподалік виднілися будівлі конюшень, манежу та поле для виїздки, по якому гарцювали вершник і вершниця.

Поки Штефан паркував Хонду, Ірена, вдягнута у мотоциклетний костюм, з шоломом і дамською сумочкою зайшла до фойє готелю. Вона загадала, що забула передзвонити мамі. Тож перед тим, як підійти до стійки реєстрації, сіла на зручному дивані, витягнула з сумочки мобільний і набрала домашній номер. Розмова була недовгою – в Україні була вже десята, а батьки рано лягали спати. Ховаючи телефон до сумочки, вона помітила, що на неї пильно дивиться симпатична фарбована блондинка років тридцяти п’яти. Вона була на високих підборах, вдягнута у вузьку чорну спідницю з великим вирізом на стегні та білу сорочку з розщепнутими верхніми ґудзиками, з-під якої було видно десь на розмір менший бра. На гостю готелю вона не була схожа, але і бейджика у неї теж не було.

Як-тільки Ірена підійшла до стійки реєстрації, жінка перша до неї заговорила. Українською.

– Може я помиляюся, але пані, мабуть, зі Львова...

– Так. А Ви мабуть теж?

– Я не така крута, я з Буська.

– Я теж не така крута, бо я з Пустомитів, – засміялася Ірена.

– А що така красуня робить в цьому нудному краї гамбурґéрів та ще й на мотоциклі?

– Це не я на мотоциклі, це мій друг. Він зараз прийде. Мабуть пішов дивитися на коней. А Ви тут працюєте?

– Можна і так сказати. Я – Лариса. Лариса Денисенко. Це наш з чоловіком готель. Ви надовго до нас...?

– Ірена. Ірена Радойчич. Не знаю. Штефан хоче футбол подивитися, переночуємо, а завтра зранку в Маґдебурґ.

– Іра, залишайтеся на кілька днів. На конику покатаєтеся, у нас є свої. Тут неподалік озерце є, можна на човні поплавати. Завтра має приїхати Курт, мій чоловік, можна буде кудись разом вибратися. Я так давно тут своїх не бачила... На Україні давно не була. Нормальною мовою ні з ким не говорила. Коротше так, я на вас зі Штефаном виписую самий дешевий номер, але жити будете у номері для молодят. За рахунок закладу. Так підходить?

– Пані Лариса, мені незручно. Я не знаю, що скаже Штефан стосовно того, аби залишитися. І за цей номер...

– Спокійно, я власниця, я тут рішаю. Все зручно. Якщо не вийде Вам залишитися – ну що ж поробиш. А ти тоже хочеш той футбол дивитися?

– Та не дуже.

– То я розмістишся, якщо не дуже змучена, приходь до мене в кабінет, тут на першому поверсі зліва. Вип’ємо по сто грам, я хоч по-людськи з кимось поговорю, а то тут одні шваби... Добре, не дуже я тебе напрягаю?

– Добре, я тільки душ прийму і перевдягнуся.

Поки Ірена з Ларисою розмовляли, у номері для молодят вже було все готове. Номер складався з трьох кімнат – вітальні з великим білим фортепіано, спальні з величезним ліжком і кабінету, в якому стояли засклені шафи з фоліантами, бюро і великий монітор Apple. Ліжко було всипане пелюстками квітів, з обох боків стояли відра з трояндами. На столі у вітальні у відерці стигло шампанське.

Ірена скинула з себе костюм, прийняла душ і перевдягнулася у футболку та зручні джинси. Зловила себе на думці, що її одяг зовсім не відповідає оточуючій обстановці. Штефан теж був неабияк здивований, коли коридорний провів його у номер для молодят.

– Ірена, якщо це спосіб примусити мене одружитися, то я ще не готовий до цього, – сказав Штефан, посміхнувшись на всі зуби.

– Власниця готелю зробила нас подарунок, вона моя землячка.

– Ого, ваша українська мафія крутіша за італійську. Йдеш дивитися футбол? Вже почався.

– Та ні, мене власниця запросила до себе.

Штефан теж пішов у душ, а Ірена спустилася по широких дерев’яних сходах в фойє, де її вже чекала Лариса. Вони зайшли до просторого кабінету з великими вікнами. Навпроти входу стояв масивний стіл, завалений паперами. Як і всюди в готелі, стіни ховалися за білими дерев’яними панелями. Біля стіни стояв великий диван, оббитий білою шкірою і прозорий журнальний столик з вазою, у якій були конвалії. Лариса обійшла стіл і розчинила бар, де виднілося не менше двадцяти пляшок з різними напоями.

– Відразу кажу: я п’ю віскі. Колись любила Martini, Baileys, але за останні п’ять років було стільки нервів, що те все солодке не допомагає розслабитися. Що тобі налити? Є все, або майже все, навіть грузинське вино, приїжджала недавно компанія грузинів, подарували ящик. У нас є бар і ресторан, тож ми тримаємо багато чого. Якщо нема у мене в барі, то я зараз подзвоню, хлопчик принесе.

– Давайте віскі.

Лариса налила в дві склянки по сто грамів віскі і подзвонила в бар, щоб їм до кабінету принесли якусь закуску.

– Якась ти без настрою, Іра. Давай, розказую, ми тут всі свої люди.

– Та нема чого розповідати особливо, аварію на автобані бачили страшну. Море крові... Зранку настрій був, а тут пропав.

– А я до крові байдужа. З мене колись стільки тої крові витекло... Мала була, дурна, вчилася в бурсі на автослєсаря. Залетіла від одного пацана, а його в армію забрали. Батя в крик, мама в сльози, хап мене за руку і в поліклініку. – Лариса зі своєю шклянкою підійшла до вікна. – Третій місяць був. Там, в Буську, то всьо вишкребли як-небудь, почалася кровотеча. Спеціаліст якийсь молодий був, щойно після медінститута, впав в обморок, санітарки операцію доробляли. На скорій довезли до Львова, ледве спасли...

– Жах...

– Але не то саме страшне. Мені потім доктор львівський сказав, що у мене дітей більше не буде... А ше більше мені ту дитину ненароджену шкода. Просто тоді такий момент у мене був – я від батьків залежна була, всьо їх слухала, а треба було родити... Але зараз вже нічого не вернеш. Але дитину я вродила, вже тут в Бундесі вродила. Куди ми тільки з чоловіком не їздили, але я таки вродила здорового хлопчика. Може за то я Курту і найбільше вдячна в житті.

В Лариси на очах виступили сльози. Не ставлячи шклянку на стіл, вона одним пальцем їх витерла. Запанувала незручна тиша. Ірена навряд чи сподівалася, почути від кубіти, яку вона знала менше години, таку сповідь... Але так воно іноді буває, що чужій і незнайомій людині готовий розповісти те, чого не сказав би найближчому другу. І виговоритися теж треба, бо невисловлена біда починає ніби гнити всередині, отруюючи життя, а коли цим ділишся, всім, і добрим, і поганим, то й самому жити легше. Хоча, звичайно, негативна інформація, почута від інших людей, не так вже й добре впливає на нас. Іренина бабця з села завжди, коли розповідала про щось недобре (про хвороби, смерть на інші нещастя) казала: “не при тобі кажучи”.

Тихенько постукав у двері, а потім їх прочинив та зайшов офіціант у чорних штанах, білій сорочці і з фартушком. Тримаючи одну руку за спиною, у другій він ніс дві тарілки, в яких був нарізаний різноманітний твердий сир, зелень, м’ясо. Поставивши тарілки на стіл, потім жестом фокусника звідкись дістав білу скатертину, розстелив її на столику і переставив тарілки туди.

– Іра, а як тебе сюди занесло? Що робиш в Бундесі? Чи так, проїздом?

– Я тут вчилася рік, а потім взяли на роботу.

– А де працюєш?

– В Ессені, на Ruhrgas...

– Молодчинка, що тут лишилася. Робота культурна?

– Мабуть. Сиджу, читаю купу різних журналів і газет, шукаю інформацію. Зір падає від постійного читання... А так робота ніби добра.

– То супер. Нашим тут тяжко, не тільки в Бундесі, але по всій Європі. Приїжджають, мови не знають, шо куда не знають, і робота відповідна – або шваброю махати або горшки за старими виносити... Є такі, що приїхали тут ноги розставляти. Але я і їх не суджу – бо вдома біда. Наші мужики – гнилі. Дозволяють, щоб їхні жінки так десь їхали. Потім і сім’ї розпадаються. Навіть якщо жінка або чоловік наліво не ходять. Просто за 2-3 роки вже так все забуваєш, що не тягне додому. І мене додому не тягне. А тобі не хочеться вернутися?

– Не знаю, ні напевно. Батьків бачу мало і сестру. А так вже тут звикла до всього.

– Після того всього батьки мені якось... Я їм гроші передаю через автобуси, але дзвоню дуже рідко. Осадок сильний. Якби не вони... Знаєш, після аборту я кинула бурсу. Ходила по тусовках різних, спала з ким попало, добре шо сіфак ніде не підхопила... Або СПІД... Був один хлопчик, Володя, мій одногрупник з бурси, страшно в мене закоханий. Але дуже мене боявся. Навіть заговорити до мене. Він з братом як трохи відкрили кордони почав ганяти звідси, з Бундесу, машини на продаж. Одного разу підійшов біля клубу після танців і запропонував їздити з ними. Тоді їх троє було – він, його брат, він був у них главним, і ще один пацан, Пєтя такий. Тіпа їдем з нами, я тобі візу зроблю. Ну я кажу, поїхали, чо би й нє? Тоді пісня була така популярна, Сестрички Вікі, знаєш таку? «Мама, але я дурна» – то як про мене пісня. Поїхала я з ними, з тими козаками. Я думала як зробили візу, то Володя зразу почне до мене приставати, але зовсім нє. Пальцем не доторкнувся. А той Пєтя як їхали через Польщу і пацани пішли шось купити їсти відразу мені під спідницю поліз. Я йому раз сказала, другий, він до мене: “Ти шо, сука, ше вийобуватися будеш”? А я йому шило в ногу! Він так кричав, якби його різали. То мені колись дядько порадив, він на зоні сидів в Дрогобичі, шо шило то найліпша зброя. Раз в печінку – і клієнт готовий. Ну я не мала ж того Пєтю вбивати! Але шило чуть не до кістки дійшло, потім нога розпухла, але нічо, вижив...

Лариса засміялася.

– Я пару слів по-німецьки знала, і пацани вирішили мене використати як приманку для гамбурґЕрів. Я тіпа ходила по базару в короткій юбці, напомажена, цікавилася цінами, а в бюргерів аж слина текла, тіпа своя жінка не дає. Ну я торгувалася, вони ціну збивали, думали я їм потім чимось другим доплачу. Економила пацанам серйозні гроші, але, понятно, з тими німаками не спала. Ну нічо, вони потім, мабуть, своїх фрау ліпше любили в ліжку.

Лариса знову засміялася в кулачок.

– Потім ті пацани між собою пересварилися, гроші псують дружбу. Володя навіть з братом посварився. Я тоді вже мала своїх пару марок, кажу йому, їдем в Бундес, будем самі то всьо робити. Але той Володя був сцикун. Тоді на дорогах дуже небезпечно було. Могли поліцаї польські зупинити, гроші забрати, побити, добре що не вбити. Або перевдягнені на поліцаїв бандити. Ти бачила польських бандитів? Ого-го які здорові, накачані, наші їм і в п’ятки не тарабанять. А чєчєни? То взагалі звірі. Всьо забирали. Дороги в Польщі сама знаєш, вузькі. Вони на хороших машинах їздили, обганяли гонщиків, ну, тих, що машини ганяли, дорогу перекривали і ага... Можна було без трусів додому вернутися. Якщо не закопають десь в лісі біля дороги. Гонщики об'єднувалися караванами і їхали без зупинки, навіть пісяли, пардон, в пластикову бутилку. Зупинився – всьо. Нема машини, грошей, документів. Короче, я поїхала сама. Ріскнула. І ти знаєш, вийшло. Перший раз в мене було грошей на перший Гольф, пригнала якомусь директору колгоспу, батіному знайомому. Потім перейшла на дорожчі машини. Знайшла компанію. Ти, мабуть, знаєш, якщо морда красіва, то мужики до тебе як мухи липнуть. Даже не то щоби тебе трахнути, хоча то тоже, але просто шоб біля них красива кубіта була. Тіпа престижно. І настрій зразу покращується, ну і стоїть... (Знову сміх у кулачок)

– Но я як стала в Бундес їздити, то в мене з цим ділом строго стало. Бо як розслабишся, за перепрошенням, виїбуть як суку. Хочеш побухати? Давай. Хочеш побазарити? Давай. Дати тобі філок? Можу дати. Но шоб з тобою в ліжко лягти, то я сама маю сильно того захотіти. А знаєш як я з Куртом познайомилася? Гнала я Audi з Ганофа, ну Гановера, і ше як назло на трасі ганялася з одним BMW, він тіпа хотів показати, шо в нього машина крутіша. Я йому такого жару дала, що він бистро з дзеркала заднього виду зник. Але як їдеш скоро, то бензина просто з вихлопної лиється, і в мене бєнза закінчилася. Я на заправку, тут недалеко на трасі, а там тіпа перерва. Але бєнза точно є, просто вони касу рахують. Я би почекала, я не горда, але в мене стрєлка була в Слубіце з пацанами, з якими я мала через Польску їхати. Якщо я приїду пізніше – вони поїдуть без мене, і я поїду сама, а то дуже рісковано. А я вже і так на 2 години відставала від графіка. Короче я там скандал зробила, щоб мене заправили. Вони подзвонили хазяїну, приїхав Курт. Я його спочатку не сприймала – маленький такий, нєвзрачний, з вусами, короче типовий галицький Зеник, у нас всі Зеники чомусь маленьку, вусаті і ділові. І той Курт замість на мене кричати, знайшов десь шланг і насосав зі свого бєнзобака мені бєнзи десять літрів, залив, грошів не взяв і сказав, де там ще можна по дорозі заправитися. Виявляється, бєнзи в них реально не було, вони чекали на машину. Я була в шоці. Нічого вабщє не пропонував, тіпа там на каву і тепе. Я як на другий раз проїжджала, спеціально сюди заїхала, щоб його побачити. Ну так і панєслась...

– А цей готель давно вам з чоловіком належить?

– Вже сім років як. Але то шо ти тут бачиш і то, шо тут було до того, то небо і земля. То взагалі окрема історія. Ми взяли то всьо в оренду в землі Заксен-Ангальт на 50 років. Тут була просто конюшня! Якогось графа тіпа літня резиденція, але потім війна, і в гедеері то нікому не треба було. По договору з урядом ми мали то всьо реставрувати і дати роботу п’ятнадцятьом місцевим людям. Курт перше дуже впирався. Він тут виріс, то для нього рідне, але він казав, шо то всьо відновити і привести до людського вигляду просто нереально. Якщо ти думаєш, що він міліонер і я тому за нього замуж пішла то ти помиляєшся. Ну є в нього бізнес – пару заправок, але то тіко пару заправок і всьо. Шоб привести до ладу той замок ми взяли кредит в банку – мільйон марок. Тіпа мало хватити. Але як почали робити, то ой-ой-ой. Спочатку фундамент укріпили, зробили гідроізоляцію, бо під нього чуть не річка текла, стіни потріскали. Потім дах перекрили. І не просто металочерепиця мала бути, а так як колись, справжня черепиця, по 5 марок за штучку! А робота?! Вона тут дорога як шляк! Я пробувала спочатку наших вуйків завезти, але вони тільки всьо партачили. Вирити яму толком і то не могли. А ті їхні – «то ся зробе», «пані, їнаше то не дасі зробити», «то не я, то Василь»? Короче, я їх вигнала. Взяла словаків. Ну то була половина наших, але хоч слухали. А потім система опалення, перекриття, електрика, внутрішні роботи, ліфт. Всьо дерево відреставрували як на фотографіях воєнних – тут був мисливський замок Герінґа. Всю різьбу зробили, всі ті панелі. І знаєш шо? На середині роботи той мільйон закінчився! Ледве-ледве впросили банк ще дати 500 тисяч, Курт заправки заставив. І того не хватило. І шо я мала робити? Кидати то всьо напівдороги, коли вже стільки труда тут вложено, і безсонні ночі? А ше тоді би по лікарях їздили, бо я завагітніти не могла – тоже гроші не малі. Курт вже був здався, ті мужики всі такі, спочатку леви, а потім в кущі, але я собі сказала що не здамся. На той час мої знайомі гонщики вже немалі бізнеса мали у Львові, в Києві. Мільйонами ворочали. Я поїхала до одного і взяла в нього під особисті гарантії кредит. 2 мільйони євро – тоді євро тільки входило. Коли я брала ті гроші, то євро було менше долара, коли прийшлося віддавати – то наполовину дорожче. Але то фігня. За ті гроші ми змогли добудувати, зробити нормальний, не рагульський, ремонт, купити меблі, купити начиння на кухню, облагородити територію. Короче, через три роки після початку роботи аж змогли відкритися. Коли ми той готель робили, то думали, що від клієнтів спасу не буде – по трасі купа народу їздить, а навколо 100 кілометрів в діаметрі готелів нормальних нема, тільки такі, для дальнобойщиків. А по канцовій вийшло, що нафіг був потрібний був той готель... За місяць після відкриття приїхало пару чоловік, і то на день-два. І то в найдешевші номера, без харчування. В бар і ресторан мєстні тобі не підуть – тут і так роботи нема, грошей ні в кого нема. Вони пиво в ALDI куплять і готові. А кредити платити треба, персоналу платити треба, один кухар французький скікі бабок хоче! Біда. Курт почав нити знов – давай продамо, бо скоро банк мої заправки забере. І то я йому за той кредит на 2 мільйони євро навіть не говорила! Навіть без мене оголошення дав про продаж. Приїхала якась тьотя, власниця берлінського борделю, так сама зразу і сказала. Каже: «даю десять мільйонів євро готівкою зразу». Хотіла тут не тільки бордель зробити, але і площадку зйомочну для порнофільмів – природа тут гарна, ліс, озеро, замок цей. Курт мене вже ліктьом в бік – давай погоджуємося, всі кредити віддамо, і ще пара лімонів лишиться. Але мене шось то всо взлило. Я різьб’ярів з Закарпатя виписувала, меблі з Англії, повара з Франції, коників хотіла завести тут, а вона хоче бордель зробити?! Як я буду тут місцевим в очі дивитися, хоч бери втікай з того села – в нас же ж тут особняк, де ми живем, Куртові батьки лишили. Короче, я її послала. Я поїхала ше раз на Україну до того жирного дяді, і взяла ше мільйон. Він канєшно здивувався, але гроші дав – то для нього копійки. За ті гроші я збудувала манєж для коней, переробила стайні, послала місцевих на курси як поводитися з кониками, площадку для виїздки тоже збудувала. З Бельгії приїхав спеціаліст. Купила коней. І дала рекламу в самі дорогі журнали, в гольф-клуби, короче там де дуже багаті люди тусуються. Ціни підняла в три рази. Ролик рекламний мені якийсь жид з Америки зняв – коні, палац, кубіти гарні усміхаються, озеро, короче всьо в шоколаді. І шо ти думаєш? Через три тижні в мене були тут розписані весілля для багатих пар на рік вперед! Почали ломитися багаті і проводити тут не вихідні, а цілий Urlaub. Літом тут дуже класно, але навіть зимою їдуть. Одним словом, я стукаю по дереву, бізнес пішов. Банку я вже майже всьо віддала, і тому дядьку в Україні половину. Але той не напрягає. Тут всьо для багатих. Шикарні номери, басейн закритий, відкритий, SPA-центр, фітнес-зал, школа верхової їзди, є манєж, площадка. Навіть пляж є на озері. Та територія нам не належить по оренді, але я договорилася з мєстним бурґомістром і всьо добре. А якби я Курта слухалася, то би працювала бухгалтером на заправці. Іра, чого ти нічого не береш? І віскі тоже не випила...

– Дякую, щось не дуже хочеться. Може просто втомилася. Ви за дитину згадували. Де вона зараз?

– А, Андрійко в школі-інтернаті. Як тільки я його родила, часу ним займатися майже не було. Він з нянькою постійно був, а я готельом займалася. А потім ми його в школу віддали закриту, там з 5 років. Дорого, але дуже добре вчать. У нього там три іноземні мови, самі ліпші вчителі з цілої Європи.

– Часто його бачите?

– Рідко, шкода, але рідко. На канікулах чоловік за ним їздить. То шо, лишитеся на завтра? Поїдем на озеро, зробив собі якісь шашлики на природі, а то ця їда з ресторана тоже вже надоїла, хочеться чогось свого.

– Я ще не знаю, поговорю зі Штефаном. Завтра зранку я Вам скажу, добре?

– Гаразд.

Лариса проговорила з Іреною до пізньої ночі. Коли Ірена повернулася до номера, Штефан, прикрившись лише простирадлом, вже мирно спав. На ранок він скептично поставився до того, аби залишатися ще на день чи два. У Маґдебурзі була велика виставка мотоциклів, і його тягнуло туди.

Коли вони з речами спустилися на рецепцію розрахуватися, там вже їх чекала Лариса. Вислухавши з уст Ірени відмову залишитися ще на день, вона неголосно сказала Ірені, що та може на неї розраховувати в любому випадку, і щоб, якщо її не дай Бог звільнять з її контори, та подзвонила. Лариса дала Ірені свою тиснену золотом візитку.

Штефан дуже здивувався, побачивши рахунок за готель, де було всього 80 євро (всі витрати вони з Іреною ділили навпіл, так прийнято тут, аби ніхто не домінував у особистих стосунках).

Всю дорогу до Маґдебурґа Ірена чомусь думала про Ларисиного хлопчика, Андрійка, який замість маминого тепла, має стіни інтернату, елітного інтернату, але не дому, не батьків. Згадала своїх батьків, згадала, що теж хоче дітей. Колись давно Лука Валерійович казав їй, що у ліжко варто лягати лише з тим, з ким хочеш мати дітей. “Думаєш, кє-Каштанова, мало дєвок мене хотіло в селі? Та півсела. А я сох за одною, і таки добився її. І вона вродила мені дитину”. Ірена хотіла від Штефана дітей. Але ніколи про це йому не говорила. Може тому, що так було написано в Хантера Томпсона, в його «Ангелах Пекла». Вона просто жила і з надією чекала кожного завтра. Чекала, що Штефан таки приїде за нею вкінці тижня, таки подзвонить їй на телефон, бравуючи своїм італійським акцентом, таки буде жити і буде з нею, а не буде лежати десь на трасі в калюжі власної крові... Вона просто жила і чекала...