18.03.12. Mykola 

Битва за Фландрію. Ірена. Ґьоттінґен

Автобус фірми “Крафт-Райзен”, яким Ірена мала добратися до Ґьоттінґена, відбував з Приміського вокзалу. Поїздка в автобусі була така важка, водії та так званий гід – такі хамовиті, що більше вона до Німеччини автобусами не їздила. Лише рейсовим до Перемишля, а далі потягом до Вроцлава, звідти до Франкфурта-на-Одері, а там другим класом вже куди їй було потрібно. Можна було їхати і через Варшаву, але шлях через Вроцлав їй подобався більше, може через величезну площу Ринок у Вроцлаві. Вона нагадувала львівську, тільки збільшену у п’ять разів.

До автобуса її провів батько. Вона бачила, що коли автобус рушив остаточно, він відвернувся і витер сльози з очей. Мама теж хотіла її провести, але батько твердо сказав, що він поїде сам.

Коли автобус вже під’їжджав до кордону, експедитор чи “гід”, як він себе називав, сказав, що зараз він збере з кожного по 5 марок для митників, щоб не виникало проблем з документами, багажем і т.п. Ірена не везла нічого забороненого, у неї не було навіть дозволеного блока цигарок і пляшки горілки (навіщо?), але вона слухняно витягнула з гаманця доволі вбиту купюру з зображенням Беттіни фон Арнем і простягнула її “гіду”, який ходив по салону як жебрак.

І дійсно, носив “гід” ці гроші митникам і прикордонникам, чи не носив, але їхній двоповерховий монстр досить швидко проїхав українську сторону. Митники до них взагалі не заглядали. Натомість всередину заходила повненька прикордонниця в формі. Сорочка вилізла зі спідниці, сама спідниця не дуже симетрично сиділа на ній. Скуйовджене волосся та підпухлі очі свідчили принаймні про недоспану ніч. Проблеми виникли тільки в одного пасажира, який на фото у паспорті був з вусами, а зараз – гладко поголився. Прикордонниця вивела його з автобуса до своєї будки, змушувала разів десять підписатися, приглядалася до рис обличчя, і врешті відпустила.

На польській стороні особливих затримок теж не було. Човники такими автобусами не їздили, тож польські митники вантаж не оглядали. Доволі формальним був і перегляд закордонних паспортів. У автобусі їхало кілька поляків, до них прикордонник з орлом у кашкеті посміхався на всі зуби, жартував. Як тільки черга переглянути паспорт доходила до українця, посмішка зникала з його обличчя, і на ньому можна було прочитати мало не “Kurwa, co wy chcecie od mnie?!”. Але на словах він був чемним, і вже невдовзі Neoplan на крейсерській швидкості мчав до Варшави, а потім через Лодзь, Познань, Франкфурт-на-Одері, через Берлін, Ляйпціґ, Галлє (Заалє) до Ґьоттінґена.

За вікном проминали будиночки маленьких польських, а потім німецьких містечок, малонаселена Західна Польща і депресивна Східна Німеччина. Польські дороги були вузенькими, на них автобус ледве розминався з зустрічними тірами, тракторами, такими ж великими автобусами. Обіч дороги стояли знаки з польськими написами. Особливо часто чомусь у вічі їй впадали знаки Wypadki, які мали б сигналізувати про небезпечність аварій на цій дорозі. “Так, – подумала Ірена, Wypadki, в житті бувають Wypadki....”

Автобус прибув на площу перед залізничним вокзалом Ґьоттінґена. Було похмуро, накрапав дощ. Водій навіть не допоміг Ірені витягнути з автобусного черева свою валізу, тож вона добряче втомилася, поки це робила. Пошукала очима телефон-автомат. Витягла з кишені гаманець і кілька монет, знайшла телефон пані Ельзи, подзвонила. Пролунав радісний голос: “Це Ви, пані Ірена? Зараз, я зберу своїх розбишак і приїду”.

Пані Ельза Доттмаєр, симпатична сорокарічна білявка, вже два роки жила без чоловіка, який залишив їй двох маленьких хлопчиків. Працювала у відділі для іноземних студентів місцевого (ох яке ж влучне це слово: hiesige) університету. В цілому, до її обов’язків не входило зустрічати їх і, тим більше, поселяти на ніч чи кілька ночей до свого будинку новоприбулих поляків, росіян, індусів, пакистанців, португальців. Але вона сама чомусь так вирішила. І, можливо, це була одна з причин, яка остаточно розсварила її з чоловіком. Але вона нічого не могла з собою зробити, чомусь вважала цих всіх студентів своїми дітьми, переживала за них, цікавилася, чи у них все добре навіть через півроку, через рік після того, як вони розпочали навчання. Запрошувала в гості, довіряла їм бавити своїх дітей. Позичала гроші. Вислуховувала нарікання про особисті проблеми і проблеми з навчанням. Навколо її ще молодих очей було безліч зморщок.

Ірену вона розмістила на другому поверсі свого будинку. Був суботній вечір, поселити в гуртожиток могли тільки в понеділок, дві ночі вона мала б провести в готелі. Після доби в автобусі, коли ноги страшенно терпли, не вистачало свіжого повітря, навіть чужа постіль у наскрізь чужому місті з чужими людьми, написами, вигуками, видалася Ірені царською. Після чаю з печенням біля телевізора пані Ельза сама запитала, чи не хоче вже гостя відпочити. Якби не ця тактовність, довелося би їй сидіти до опівночі і дивитися разом з хлопчиками нескінченні серії про Тома і Джері.

Зранку її збудив дивний шум. Будинок пані Ельзи був обладнаний останніми винаходами у галузі хатнього господарства (манія колишнього чоловіка!). Там не тільки сама вмикалася, підтримувала певну температуру і навіть вологість система опалення, але і навіть ролокасети автоматично повзли догори взимку о восьмій, а влітку о сьомій ранку, пускаючи до великої кімнати без набридлих килимів на стінах та підлозі сонячне світло. Такий собі будильник.

На сніданок всі їли мюслі з холодним молоком. Ірена не наважилася запитати, чи бідні діти щоранку так харчуються. Собі пані Ельза зробила величезне горнято міцної кави. Лікар завжди казав, що так робити не можна, але що ж робити? Принаймні цю слабкість вона собі дозволяла.

– Ірена, якщо хочете, я зараз відвезу дітей до наших знайомих – до Бауерів, а я покажу Вам місто. Якщо Ви вже відпочили , звичайно.

– Я не хочу позбавляти дітей можливості побути з мамою, – зніяковіло відповіла Ірена.

З Бауерами в Ельзи була домовленість про те, що якщо їй потрібно на вихідних десь поїхати, зробити якісь термінові справи, то вона могла залишити у них своїх хлопчиків. У Бауерів була тільки дівчинка, і вони теж могли залишити її у Ельзи. Щоправда, на відміну від Бауерів, Ельза користувалася цим вкрай рідко. А от їхня Лізхен часто вихідні проводила з хлопчиками. Вона була старша від них на цілих 5 років, їй з ними було попервах не вельми цікаво, але скоро вона влаштувала їм цілу школу. Вони були учнями, а вона вчителькою. Вона читала їм казки, забороняла вмикати телевізор, змушувала малювати небо і тварин. Про травичку і дерева вона чомусь завжди забувала. От і виходили у неї, а потім і у хлопчаків, малюнки з тваринами на фоні гір, неба або води, виходили позбавленими будь-якої рослинності. Особливо дивно це було для дитини з міста, де багато зелені, парків, сквериків, а неподалік – два великих лісових масиви.

Ельза мешкала на Гауптштрассе, неподалік від центру міста. Хоча у Ґьоттінґені так можна було сказати майже про кожний будинок і про кожну вулицю. 120 тисяч мешканців, більшість з них хоч якось та пов’язані з університетом. Коли Ірена обирала вуз для навчання, вона категорично не хотіла суперсучасного Франкфурта, лівацького Берліна та манірного Мюнхена, і обрала Ґьоттінґен через його певну загумінковість. Але ця загумінковість стосувалася лише того, що тут не було мільйона чи кількох мільйонів мешканців, не диміли труби промислових гігантів (хоч вони в Німеччині і так ніде не димлять), а було невеличке містечко, де більшість зі 120 тисяч мешканців так чи інакше були пов’язані з університетом. Як і 45 нобелівських лауреатів, які тут працювали. Як і брати Грімм, які ще й збирали казки по околичних шинках...

Важко було зробити правильний вибір, здійснивши віртуальний тур за допомогою Інтернету, але Ірена зрозуміла, що не помилилася вже після кількох днів перебування, а через рік, коли прийшов час отримувати маґістерський диплом, її впевненість тільки зросла.

Краса, спокій та впевненість у завтрашньому дні – такими словами коротко можна було охарактеризувати це місто. Тюльпани на узбіччях на початку лютого, троянди навколо гарних маленьких будиночків, зовсім не схожих на ті триповерхові монстри, які будувалися навколо Львова, троянди, просто як з пісні Патриції Каас про Німеччину [http://www.youtube.com/watch?v=PaBoKBMTnHA]

Auf wiedersehn Lili Marlène

Reparlez-moi des roses de Göttingen...

В якому ще місті є стільки антикварних і книжкових магазинів, скрипкових майстерень, бібліотек, вуличних музикантів, готичних церков і Енциклопедій казок на душу населення? Де ще можна зустріти дівчинку Лізу (Gänseliesel) в оберемках квітів, до того заціловану студентами і випускниками, що магістрат змушений був видати спеціальну ухвалу, яка забороняла такі прояви любові. Спійманий на місці злочину кандидат юридичних наук граф Генкель фон Доннерсмарк заплатив штраф у 10 імперських марок, але подав на апеляцію, і дійшов аж до Берлінського апеляційного суду, вимагаючи зняти заборону на цілування бронзових губ. Щоправда, суд таки програв.

Де ще можна зустріти поліцейський відділок, де замість ґрат на вікнах Schwedische Gardinen, тобто шведські гардини, ті ж самі ґрати, але названі на згадку про події Тридцятилітньої війни, коли шведи так спустошили місто, що у ньому звільнилися 400 будинків.

Пройтися по Ґьоттінґену це все одно, що йти від маленького села Ґутінґі над річкою Ляйне (тепер каналом, де плавають качки), яке злилося з сусідніми селами Ґроне та Вєенде, до сучасного Universitätsstadt. Від осідку Тевтонського ордену до центру Реформації. В одній кав’ярні посидіти з Наполеоном, німецьким імператором Оттоном Великим, англійським королем Георгом ІІ, який, як курфюрст Ганновера, заснував тут у 1734 р. університет. Або обговорити з Карлом Ґаусом його фільтри, дискримінанти, гармати, кривини, прямі, ряди і системи одиниць (тут прискіпливий читач мав би засісти за історію математики).

Між тим кривини, прямі і ряди Ґьоттінґена були вписані у вулички з такими різнотрав’ям назв, що попервах можна було заблукати. Плутанину вносили не тільки назви, але типи вулиць, які не завжди можна було корелювати зі звичними вулиця, проспект, алея, бульвар, узвіз, набережна, площа. Ну Straße це зрозуміло, але ж є ще Landstraße (вулиця, яке виходить за місто), winkel (кут), weg (дорога), stieg (стежка). Нескінченно можна було ходити по всіх цих Reinhäuserlandstraße (вулиця Чистих будиночків), Nachtigallshof (Cолов’їний дворик), Stumpfe Eiche (Дубові пеньки) і навіть по Königsstieg (королівська стежка).

Ґьоттінґен був і містом контрастів! Ні, не Cidade de Deus, де вбогість виступає фоном для розкоші скоробагатьків! Але там можна було зустріти і стареньку бабцю, які визбирує бички на дорозі біля свого будиночка (розвела молодь бардак!), і компанію панків, які розпивають пиво на газоні у громадському місці, статечних професорів у класичних вовняних костюмах і молодиків у напівспущених джинсах без ременів, джинсах, які мали би більше демонструвати, ніж ховати картаті сімейні труси. Щасливі молоді подружжя на прогулянці з дітьми і лесбійські пари, які шалено цілуються чомусь в самому центрі міста, ніби для цього немає більш інтимних закутків. Спокійних та поміркованих любителів парусного моделювання, які випробовують свої кораблики на озері біля Sandweg і збуджених футбольних фанатів, які йдуть підтримати місцеву ¬Скалу-Стрий на JahnStadion по тій же Sandweg. Вуйка з кайзерівськими вусами чомусь в баварському народному одязі (шорти, підколінки і капелюх з пір’ям) і компанію металістів. Іноземців з різними видами спотворень німецької мови та місцевих, які розмовляють на своєму рідному ґьоттінґенському різновиді Niederdeutsch, тобто нижньо(по течії Райну)німецької мови. Звичайно, були і бездомні, наркомани, безробітні, і мільйонери на “Мерседесах” з широкими колесами, рантьє – власники акції концерну “Вольксваґен”. Їдальні для бідних і спа-салони на одній вулиці. Бездомний з песиком неподалік від входу до дорогого ресторану. Але бездомність і крайня бідність тут були швидше особистим вибором людей, які понад усе цінували свободу, в тому числі свободу випити горілки, викурити джойнта, зайнятися сексом з п’ятидесятрічною подружкою, по-справжньому, голосно, з криками і матюками, а всього цього не можна було зробити у притулку. Так, там можна було жити в теплі, ситості і навіть мати в кишені 10 марок на цигарки, але ж все це набридає. Хочеться волі, свіжого повітря, дощу і холоду, а не затишних коридорів, телевізора з вічно увімкненим першим каналом німецького телебачення, з беззубими дідусями, які давно вижили з розуму. Хочеться втекти від цих строгих і добрих доглядальниць у світ вокзалів, ліхтарів і напівпорожніх пляшок з горілкою...

А ще у місті було безліч гарних та безтурботних молодих людей на велосипедах. Недаремно ж є народна пісенька про те, що in Göttingen an der Leine haben die Mädchen schöne Beine. І ці гарні ноги місцеві дівчата, звичайно ж, не вельми приховували.

Одяг! Ось що вирізняло Ірену серед нечисленних місцевих мешканців та туристів, які недільного літнього дня блукали центром старого міста. Не можна сказати, що вона привезла з собою аж такі дешеві речі. Але її стиль одягу a la Pivdennyj виділявся на фоні якісного, зручного і водночас недорогого вбрання і взуття, який демонстрували на собі всі навколо. Питання було вирішено кардинально через тиждень після отримання стипендії. З подружкою по гуртожитку, болгаркою Іванкою, яка тут знала всі закапелки, вони протягом одного дня обновили Іренин гардероб, і цей новий образ майже німецької студентки, стрункої, невисокої, з гарним каштановим волоссям, почав подобатися і їй самій. Довелося розпрощатися і з окулярами для читання, окулярами, які пам’ятали дбайливі та акуратні руки Луки Валерійовича.

Але все це було згодом, а поки вони з пані Ельзою обходили всі місцеві Sehenswürdigkeiten, тобто місця, на які вартувало глянути.

Ввечері Ельза забрала дітей і вони всі разом пішли на піцу в італійський ресторанчик. Весь персонал там був дуже смаглявий, мабуть з Південної Італії або Сицилії. Італійські робітники масово працювали в Німеччині після війни, потім їх змінили турки. Більшість італійців підзбирала грошей та повернулася додому, натомість турки і не думали нікуди їхати. Все було просто як у тому російському анекдоті: “Нам и здесь все нравиться”. Очевидно, тим сицилійцям теж тут сподобалося.

У понеділок Ельза відвела дітей до садочку, і вони поїхали в офіс відділу для іноземних студентів, де досить швидко було оформлено всі папери. Ірена отримала ключі від кімнати в одному з корпусів кампусу на Humboldtallee. У неї була окрема кімната з ліжком, шафою для одягу, письмовим столом. За наявності комп'ютера, можна було під'єднатися до локальної мережі з Інтернетом. На три таких кімнатки була одна спільна кухня і санвузол. У двох інших кімнатах мешкали жвава болгарка Іванка та росіянка Ілона.

Ці “три І” стали предметом постійних жартів з боку інших мешканців гуртожитку, оскільки всі три дівчини мали різних характер. Ілона вивчала фізику, обидвоє її батьків були фізиками-ядерниками у Курчатовському інституті, тато – доктором наук, а мама кандидатом. Вона носила окуляри з товстелезними скельцями, мала дуже поганий зір, постійно, зимою і літом, вбиралася у на розмір чи два більші джинси, гольф, який закривав шию повністю. Ілона дуже рідко десь виходила по справах, не пов’язаних з навчанням, цілими днями сиділа або в кімнаті, обклавшись книжками та ксерокопіями, або ж на лекціях, якщо не сиділа в бібліотеці. При цьому навчання їй не дуже вдавалося, вона заледве набирала балів аби не провалити черговий іспит. Була відлюдна, і через це погано володіла німецькою. Спеціальну термінологію знала добре, а все, що виходило за межі фізичних, хімічних та математичних термінів її цікавило мало.

Іванка була її повною протилежністю. Вона вивчала біологію, але встигала і вчитися, і подорожувати по Європі (за рік побувала і в Барселоні, і в Копенгагені, виробляла британську візу), і завести собі тисячу друзів і знайомих не тільки на факультеті, в університеті, місті, але і в інших містах Німеччини, в США і Канаді. Незважаючи на сувору заборону, постійно приводила до себе бойфрендів, які змінювалися дуже часто. Вона знала все чи майже все про місто, про те, де що можна дешевше купити, як зекономити на одязі, продуктах і транспорті. Була записана до величезної кількості груп за інтересами. Якщо вона щось розповідала, то перебити її було важко. Постійно була щиро усміхнена і весела, готова допомогти. Їй з Іреною якось навіть вдалося витягнути на свіже повітря Ілону, і Іванка провела надзвичайно цікаву екскурсію по Ботанічному саду.

Перші два місяці навчання мали підготувати іноземних студентів до навчання тут. Були й такі, кому треба було підтягнути німецьку. Далі розпочиналося справжнє і не дуже легке навчання. Рік маґістратури передбачав, що Ірена мала б опанувати два головні предмети економічних вузів Німеччини – BWL (Betriebswirtschaftslehre), тобто мікроекономіку, та VWL (Volkswirtschaftslehre), у центрі якої була світова господарська система, у обсязі повноцінного університетського курсу. Крім того, було ще кілька обов’язкових курсів, у т.ч. математика, і курси на вибір. Серед курсів на вибір Ірена обрала і норвезьку літературу.

Захоплення нею для Ірени розпочалося у випускному класі, коли батько приніс подарунок від свого однокурсника, який мешкав у Москві – шеститомне зібрання творів Кнута Гамсуна. У неї тоді і так голова йшла обертом – випускний клас, репетитори, треба поступати, але, прочитавши 10 сторінок “Голоду”, вона вже не могла відірватися, поки не прочитала всі шість томів разом з вступною статтею Б. Сучкова, примітками, коментарями, і навіть п'єсою П. Енквіста “Гамсун”.

Тому як тільки вона поступила в університет і дізналася, що крім двох основних мов (англійської та німецької) можна вчити ще дві додатково, а серед цих додаткових є і норвезька, не вагалася ні хвилини. Норвезьку в них викладала донька відомої львівської поетеси. Перші кроки були важкими, але викладачка якось вміла їх так заохочувати, що Ірена не здавалася, і вже за 2 роки досить добре знала мову. На жаль, інший факультатив – сербську – вона запустила. Цікаво було ходити, коли заняття вів двометровий стрункий красень серб зі світлим обличчям і гарними великими темними очима. Він ніколи не сидів на стільчику, постійно ходив по аудиторії, ловлячи на собі захоплені погляди студенток. Але, на жаль, програма обміну у серба завершилася, і він поїхав до свого Герцег-Нові на березі загадкової Боко-Которської затоки, а замість нього прийшла якась стара скрипуча шафа, яка сама добре сербської не знала.

На сербську Ірена записалася теж через романтичне захоплення. Сашко авторитетно їй заявив, що раз у неї прізвище Радойчич, то мусить бути сербське коріння.

Навчання у Німеччині Ірені вдавалося добре. Привчена до самодисципліни, володіючи основними навиками самоосвіти, вона без особливого клопоту склала більшість іспитів, які потрібно було скласти для здобуття ступеня маґістра. Відвідувала лекції тільки цікавих викладачів. Особливо їй подобалося те, що навчання передбачало виконання дуже багатьох практичних завдань, до того ж виконання у складі команди. Вона ніколи не була лідером, але, як правило, успіх її команди на добру третину складався саме з її зусиль.

Одного разу їм дали копії бухгалтерських звітів однієї гамбурґської фірми, яка реально існувала, і років 20 тому збанкрутувала. Треба було вивчити всі ці томи і за місяць видати на-гора звіт про причини банкрутства. Звітність охоплювала трирічний період перед банкрутством. Команда з семи студентів засіла за всі ці цифри, які, на відміну бухгалтерської звітності в Україні, реально відбивали господарську діяльність фірми, а не були симулякром, зробленим для галочки в податковій.

Спершу у фірми “Геркулес”, як займалася експедиторськими послугами, справи йшли добре. Однак раптово зарплата у відомостях впала, а через деякий час почали падати й обороти фірми. Суттєво зменшилася кількість контрагентів, і, як наслідок, фірма не змогла розраховуватися з банком за куплені в кредит нові транспортні засоби. Були версія про те, що зарплати було скорочено для того, аби полегшити собі виплату кредиту на техніку, зменшення зарплат знеохотило працівників, і наслідком стала втрата клієнтів, яким почали надаватися неякісні послуги. Однак Ірена таку версію не приймала. Вона була впевнена, що хоч Німеччина і не Японія, але корпоративна солідарність тут теж існувала, і люди навіть за меншу зарплату, а особливо люди з покоління старшого, яке працювало у 80-ті роки у ФРН, не могли почати халтурити через зменшення платні. Тим більше, що серед документів було і погодження з профспілкою. Вони або страйкували б, або звільнялися. На той час у Західній Німеччині була економічна криза, зумовлена дорогими енергоносіями, і багато хто скорочував заробітну плату. Мусіла бути ще якась причина раптової втрати великої кількості клієнтів, але шукати її у бухгалтерських звітах було годі. Тож вона вирішила розширити коло джерел інформації, замовила в бібліотеці підшивку гамбурзького “Портового вісника” за відповідний період, з'ясувала коло фірм, які складали конкуренцію “Геркулесу”. З’ясувалося, що разом з падінням продажу послуг у “Геркулеса”, дуже добре почали йти справи у конкурентів з “Мобіль ГмБХ”. А незадовго до банкрутства “Геркулеса” до “Мобіль” перейшов один з керівників банкрутуючої фірми. Здавалось би, все зрозуміло, успішний менеджер перейшов до більш успішної фірми. Але погортавши “Вісник” Ірена знайшла повідомлення про те, що гамбурзька поліція віднайшла докази того, що цей менеджер ще задовго до переходу в “Мобіль ГмБХ”, де він, до речі, отримав частку, не тільки віддав майбутнім роботодавцям всю базу клієнтів “Геркулеса”, але навіть прямо агітував їх переходити до конкурентів. За це чолов’яга отримав 5 років в’язниці і зобов’язання відшкодувати всі збитки “Геркулеса”. “Геркулес” у результаті відродився під іншою назвою і функціонує досі.

Професор був дуже здивований, коли побачив, що студенти вийшли за рамки запропонованих їм до вивчення фінансових звітів. Він зауважив, що німецький студент, швидше за все, вперся б у стіну, і не знайшов би виходу, не взявся би пошукати ще десь, адже цього завдання не передбачало. У Німеччині майже ніхто не робить понад те, що йому завдали. Але і менше за завдане не робить. А тут така несподіванка.

Через півроку навчання Ірена зрозуміла, що у неї залишається вільний час, і вона може його витрачати для додаткових підробітків. Віза передбачала можливість працювати 20 годин на тиждень. Стипендії їй вистачало, і навіть залишалися ще гроші. Вона придбала собі вживаний ноутбук, мобільний телефон. Але одного разу під час розмови з молодшою сестрою, яка встигла вже вийти заміж, Ірена почула про їхні з чоловіком фінансові проблеми. Вони хотіли придбати хоч якесь житло аби мешкати окремо від батьків. Це не було прохання, це не був натяк, але Ірена вирішила допомогти, і під час різдвяних канікул привезла додому та віддала сестрі всі свої заощадження, а це десь три з половиною тисячі марок. Квартира коштувала десять.

Зворотна мандрівка вийшла цікавою. Автобус до Перемишля, на який вона сіла на Стрийському автовокзалі, виїхав зі Львова майже порожнім. Зате неподалік від кордону у нього напхалися безбілетні цьотки, які розпочали активно розпихати в них блоки сигарет і пляшки та грілки зі спиртом і горілкою по всіх щілинах в автобусі та під одяг. Худенька кубіта у результаті таких рухів перетворювалися на огрядну бабцю, у якої під спідницею було сховано етаноловий арсенал, яким можна було б споїти бригаду будівельників. У автобусі жінки викрутками порозкручували майже всі можливі люки, куди теж було сховано стратегічні запаси підакцизних товарів. Блок сигарет і пляшку горілки довелося перевезти і Ірені, і потім, в Перемишлі, вона ще й змушена була ще й шукати ту цьотку, аби віддати їй це все. Польські митники не були настільки наївними, аби думати, що всі ці жіночки так раптово розповніли. І все залежало від їхнього настрою. Одна зміна могла без перешкод пропустити цілу дивізію таких човників, а інша звірствувала і вигуки “Z powrotem, pani” сповнювали піддашшя митного переходу. Один спритний митник мав циганську голку, якою вибірково проколював одяг нещасних жіночок. Часто після такого проколювання повітря сповнювалося запахом спирту, який витікав з грілки, прикріпленої під одягом невдахи. Але що робити? Часто тільки так можна було прогодувати дітей, чоловіка-алкоголіка, допомогти стареньким батькам...

Найдивнішим для Ірени було те, що історія з цигарками та горілкою у трохи видозміненому вигляді повторилася на німецько-польському кордоні. Досить доглянута полячка років 50-ти на станції Rzepin, за півгодини до Франкфурта-на-Одері, чемно запитала, чи пані не везе цигарок і горілки, а потім дала їй пакет з усім цим. Як і Ірена, пані їхала до Берліна. Там польський поїзд вже чекали німецькі поліцаї з вівчарками. Вся ця картина чимось нагадала Ірені старі радянські фільми про військовополонених у смугастих робах, яких вантажать у вагони для відправки у концтабір. Поліцаї влаштували полякам ретельний обшук. Ірену не рухали і навіть не запитали паспорта. Зате ту жіночку обшукували довго, знайшли надлишок цигарок, але після півгодинних сліз на пероні таки відпустили. Весь цей час Ірена мусила за цим спостерігати, треба було повернути жіночці її товар.

Заплакана полячка розповіла їй, що вже 5 років, як втратила роботу. Після реформ уряду Бальцеровича її фабрику закрили, якийсь час вона прибирала і мила посуд в ресторані, але потім закрився і ресторан. Їхнє містечко маленьке, майже всі виїхали на заробітки по всій Європі та до США, а вона хотіла б, та не може, адже у неї на руках син-інвалід. Ірена запропонувала полячці сто марок, і та не відмовилася. Адже цигарки та горілку, які вона везла продати, у неї вилучили, крім тих, які були в Ірени.

Ще одну історію вона почула на вокзалі у Вроцлаві від кримінального вигляду молодика. Хоч вона і не нагадувала мешканку СНД, він таки причепився до неї з запитаннями про наявність закурити та кількох доларів на дорогу додому. Отримавши негативну відповідь на обидва запитання, молодий чоловік, озираючись на всі боки, розповів їй історію своїх блукань по Австрії та Німеччині. Радив як заробити копійку. Серед його порад були і такі: приїжджаєш у глухе баварське село, ходиш по хатах і розповідаєш, що ти з Чорнобиля. У 1986 р. у молоці баварських корів знайшли радіонукліди, тож селянам вся ця історія відома. Або ще варіант. Закопуєш в землю паспорт. Надійно, в кульку, щоб не промок. Йдеш і розбиваєш шкло у будь-якій крамниці з сигналізацією. Чекаєш, поки приїдуть поліцаї, здаєшся, отримуєш термін. В тюрмі добре годують, платять добові на цигарки плюс можна додатково працювати – щось там копати, клеїти, за що також платять. За півроку можна заробити кілька тисяч марок, з якими в Україні ти кум королю! Ну, можна ще машини крадені переганяти, але тут конкуренція велика, можуть зарізати поляки, чеченці або албанці... Зарізати і закопати десь під соснами неподалік від траси.

Ірена спокійно вислухала ці поради. Коли підійшов її потяг, сіла у вагон. Молодик у шкіряній куртці сумно провів її поглядом. Знову про роботу!

Працювати офіціанткою чи прибиральницею не хотілося. Тож вона пішла спершу в перекладацьке агентство. Виявилося, що перекладачів з української та російської на німецьку і навпаки не бракує, адже тут, крім студентів та викладачів-філологів, мешкало чимало переселенців з колишнього СРСР, але в агентстві зацікавилися можливостями англо-німецьких перекладів та перекладів з норвезької. Ірена виявилася для них справжньою знахідкою.

Попри велику кількість знайомих, попри майже постійну зайнятість навчанням та перекладами, Ірена відчувала свою самотність. Вона трохи відступила під враженням від зміни оточуючого середовища, але нікуди не зникла. Туга за Сашком поволі згасла, лише у вільні сонячні дні, коли вулиці та парки міста наповнювалися щасливими людьми, вона якось особливо відчувала неприсутність в її житті когось, з ким вона могла б поділити радість і буденність.

Іванка навчила її подорожувати. Коли всі завдання було зроблено, вона купувала за 5 марок на суботу або неділю Wochenende-Ticket, який дозволяв їй (і ще чотирьом людям) вільно пересуватися по Німеччині поїздами регіонального сполучення. Так вона об’їздила більшість німецьких великих міст. Іванка пропонувала їй поїхати до Парижу, Брюсселя, але тоді дорога займала б більше часу, ніж давали вихідні, а час Ірена дуже цінувала.

Одного осіннього недільного дня вона познайомилася у центрі зі своїм земляком, львівським баяністом Володею. Мандрівних музикантів, а навіть танцюристів у Ґьоттінґені ніколи не бракувало. У погожі дні вони окуповували не тільки центр міста, але і всі підступи до нього. Деколи це навіть дратувало. Йдеш собі по місту, щось собі думаєш, згадуєш, аж тут посеред вулиці стоїть відьомського вигляду соотечественница з розпущеним чорно-сідим волоссям, грає на гітарі і співає Очи черные. Або цей гопак посеред вулиці. Хоча зустрічалися і дійсно талановиті музиканти. Особливо Ірені чомусь сподобалися румуни, тобто румунські цигани з Fanfare Ciocărlia, які зі своїм "Asfalt Tango" влаштували справжній фурор у центрі міста. Навколо них зібралося стільки людей, що годі було проштовхатися, і Ірені дістався останній диск з виставлених для продажу. Ця циганська музика була настільки запальна та оптимістична, що покращувала настрій у будь-яку погоду.

Володя не був циганом. Навпаки, у нього було дуже європейське фактурне, як кажуть художники, обличчя. Зі своїм довгим русявим волоссям він нагадував їй зображення вигнаного з раю Адама з плафону Сікстинської Капелли. І майже такий самий біль і відстороненість у сірих водянистих очах. Довгі грубі пальці вправно перебігали по кнопках клавіатури, видобуваючи з міхів ідеальні звуки прелюдії і фуги ре-мажор, ре-мінор, фантазії і фуги а-моль Баха, вальсу №7 Шопена, мелодії Римського-Корсакова, Вівальді, Рахманінова.

Падав дощ. Володя сумно дивився десь вдалечінь, а його руки були ніби відірвані від тіла, і грали на баяні самі. На вулиці не було жодної душі. Щойно закінчилася недільна відправа у церкві, куди Ірена постійно ходила. Людей було небагато, їх налякав дощ, і всі швидко розбіглися до домівках і по машинах. Лише Ірена під чорною парасолькою стояла під дощем і слухала баяніста, який заховався від важких густих крапель під навісом кафетерію. Баяніст грав і не зважав на відсутність людей крім Ірени. У неділю він починав грати лише тоді, коли закінчувалася меса, і умиротворені люди йшли з церкви. Цього разу він грав лише для неї.

Ірена витягла з гаманця і акуратно поклала до футляру від інструменту 10 марок. Володя зробив невеличку перерву, розм’яв руки і сказав тихенько по-українськи Дякую. Danke він теж знав, але цього разу чомусь сказав українською.

– Я перепрошую, можна поцікавитися, як Вас звати, звідки Ви? – ніяково запитала Ірена.

Володя усміхнувся, підняв на неї свої сумні очі і сказав:

– Мене Володя звати, я зі Львова, працюю в училищі культури. Ось приїхав трошки тут підзаробити. А Ви звідки?

– Я – Ірена, теж зі Львова, хоча правильніше сказати з Пустомитів, бо батьки звідти. Я тут навчаюся. Ви так гарно граєте.... Я колись ходила на скрипку, але це було давно. Для мене завжди було загадкою, як можна навчитися так гарно грати. До речі, хочете кави або чаю? Я би Вас пригостила, якщо Ви не проти.

– Дякую, я не проти. Людей все одно немає, крім Вас.

Володя встав, склав свого стільчика, обережно, як дитину, заховав баян до футляра. Вони зайшли в кондитерську неподалік, Ірена замовила собі штрудель і горнятко чаю, а Володя замовив собі велике горнятко капучіно і сирник з родзинками.

Щоб розпочати розмову, Ірена розповіла йому про своє навчання тут у Німеччині, а потім настала черга Володі. Спершу неохоче, але згодом вже відвертіше він розповів, як почав їздити до Німеччини, у яких містах грав, де було добре, а звідки ганяли власники магазинів, кафешок та установ, поліцаї, конкуренти. Розповів про свою дружину, яка постійно хворіє – у неї майже завжди болить голова, про сина, якого він з таким трудом пропхав до консерваторії, а той не хоче ні вчитися, ні допомогти батьку заробити копійчину. Жалівся на біль у натруджених руках. Володя весь ніби був уособленням вселенського суму, навіть його довгі вії, які опускалися на обличчя коли він закривав очі, були наче ті воронячі крила над убитим воїном.

Мешкав Володя на дачі у місцевої українки Марії, знав кількох людей з місцевої української діаспори. Запропонував їх познайомити. Ірена мала бігти на зустріч однокурсників, які влаштовували якесь свято, тож домовилася зустрітися з Володею ввечері. Хоч він своїми розповідями і не покращував їй настрою, але з ним вона відчувала зв’язок з батьківщиною, була рада почути українську мову. Додому вона дзвонила раз на тиждень – це було доволі дорого. Іванка, щоправда, показала їй телефон-автомат, який, хоч і з перервами у зв’язку, працював за 1 марку нескінченно довго, але ці розмови, коли то вона не чула співрозмовника по десять секунд, то її співрозмовник не чув її, втомлювали її, тож вона скористалася ним лише кілька разів. Воліла розмовляти менше, але добре чути маму, тата, сестру.

Надвечір дощ припинився, небо над Ґьоттінґеном прояснилося, і вони повільно йшли з центру міста по Rosdorfer Weg до території, де розміщувалися дачі місцевих мешканців. Володя розповідав різні історії, які трапилися з ним у Німеччині. Особливо запам’ятався йому один багатий португалець Ернандо, який колись тут навчався, і через двадцять років після випуску приїхав згадати свою молодість. Йому сподобалося, як Володя грає, і він запропонував йому роботу на вечір. Португалець замовив собі столик в одному з місцевих ресторанів, домовився з адміністрацією, що з ним прийде музикант і буде для нього грати на баяні, відвалив купу грошей. Стіл був вкритий наїдками і дорогими винами. Португалець вгощав всіх відвідувачів, офіціантів, Володю, плакав і розповідав про своє кохання, яке 20 років тому залишилося тут, в Німеччині, а він поїхав до Португалії. Згодом, добряче п’яний, він попросив Володю провести його до готелю. Гарна це була процесія. П’яний плачучий португалець, напівп’яний Володя, баян і мелодії Баха під нічним небом Нижньої Саксонії... До них навіть під’їжджала поліція, але, як не дивно не заборонила ні Ернандо плакати, ні Володі грати. Від цікавості за ними біг бродячий пес, яких, зазвичай, у цій країні дуже мало.

На дачах, на одній з яких ночував Володя, а насправді просто на ділянках городів неподалік самого центру міста, місцеві мешканці вирощували овочі і квіти. Але більше квіти. На ділянці Марії була збудована будка, де ніби мав зберігатися реманент, а насправді стояло ліжко, на якому ночував Володя. За два метри від будки стояв сільський туалет, теж замаскований під господарську споруду. Будувати тут туалети категорично заборонялося, але Марія була жіночка бойова, чоловік у неї був німець, мировий суддя у трудових спорах, тож вона нічого і нікого в житті не боялася. Володі треба було допомогти, і вона допомагала як могла. А ще вона у свій час удочерила двох дівчат-інвалідів з України, виховала їх у своїй сім’ї, видала заміж. Вони любили її більше, ніж рідні доньки. Допомагала Марія не тільки Володі, але й іншим мандрівним музикантам, різним заробітчанам з України. Щоправда часом вона навіть намагалася втручатися у їхній репертуар, змушувала їх виконувати свої улюблені мелодії оркестру Глена Міллера.

Марія потрапила до Німеччини відразу після початку Другої світової маленькою дитиною разом з батьками, які приїхали сюди на заробітки з Перемишля, який відійшов до Райху. Батьки загинули під час одного з британських авіанальотів наприкінці війни, і її виховала німецька сім’я. Коли до міста вступили американські переможці, їй було десять років. Закінчилися голодні часи останніх місяців війни, американці щедро розподіляли гуманітарну допомогу, а з усіх приймачів лунали оптимістичні свінгові мелодії. З тих часів вона і любила цю музику, яка нагадувала їй, що прийшла весна, травень і добрі люди на великих грузовиках, які безкоштовно роздають одяг, хліб, маргарин, мармелад.

Рано вийшла заміж, все життя важко працювала, виховала двох своїх доньок і двох прийомних. Чоловіка мала спокійного, мирного, він ніколи не цікавився долею дітей, але і не втручався, навіть тоді, коли Марія заборонила одній з рідних доньок, Емілії, вийти заміж за однокласника Міхаеля, роздовбая, який ніде не працював, зате косив під Бітлів і курив маріхуану за їхнім будинком.

Володя познайомив їх на наступний день. Марія була щиро рада, що нарешті вона бачить хоч когось з України, кому не потрібна її допомога. Не тому, що не хотіла допомогти, але просто тому, що є ще такі українці, які самі вміють влаштувати своє життя. Марія переконувала її залишитися в Німеччині. В Україні вона була двічі, і всі ці рази виїжджала звідти швидше, ніж планувала. Вона не могла терпіти несправедливості, яка панувала там повсюдно. Копала машини, які не пропускали пішоходів на переході, кричала на гаїшників, які закривали очі на грубі порушення правил дорожнього руху козирними машинами. Німеччину вона вважала державою, створеною для людей, керованою людьми. Одного разу знайомий банкір затягнув її до Нью-Йорка. Замість того, аби блукати фешенебельними діловими районами, вона відразу подалася метром до Гарлема. Її вразили розбиті шибки у церквах (була дуже віруючою людиною), бруд на вулиці, відсторонені люди на узбіччях. Весь час в літаку вона переконувала знайомого, що в такому становищі, в якому опинилися чорношкірі Гарлема, винні не тільки вони самі, а вся ця американська капіталістична система. “В жодному разі такого не буде в Німеччині”, – повторювала Марія.

Можливості залишитися у Німеччині у Ірени з’явилися після практики. Практику на виробництві мав пройти кожен студент-економіст перед отриманням диплому. Цього року заявка надійшла від німецького концерну Ruhrgas Energie Beteiligumgs AG. Треба було на місяць їхати до Ессена, 250 кілометрів строго на захід від Ґьоттінґена.

Більшість своїх поїздок по Німеччині Ірена здійснювала поїздом, хоча тут було безліч можливостей подорожувати літаком (внутрішні авіарейси дуже дешеві), автобусом, і навіть попутними машинами. У кожному місті існувало транспортне агентство, де можна було купити квиток на будь-який вид транспорту, а також залишити заявку про те, що я, наприклад, збираюся завтра їхати своїм “Фордом” з Дюссельдорфа до Гамбурга, і у мене буде 3 вільних місця. Візьму попутніх подорожніх за 10 марок з носа. Такою послугою користувалися навіть не бідні люди – навіщо палити недешевий бензин, якщо можна доїхати на чужій машині всього за 10 марок!

Однак Ірена любила поїзди. Подорожувала другим класом, намагалася сісти у вагони для некурців. Але пропаганда здорового способу життя, висока ціна на цигарки робили своє діло – вагони для курців, як правило, їхали напівпорожніми, чого не скажеш про вагони для некурців. Тож тривала подорож часто змушувала її подорожувати в хмарах тютюнового диму.

Подорожувати з Deutsche Bahn, тобто з німецькою укрзалізницею було весело. По-перше, з динаміків не грали “Соколи”. По-друге, можна було брати з собою ровер. Для них були спеціальні вагони з кріпленнями, ніхто на тебе не волав куди ти прешся зі своїм ровером. По-третє поїздами їздили мільйони цікавих людей, з якими завжди було приємно поспілкуватися. Німці. Росіяни і євреї, які виїхали по програмі з країн колишнього СРСР. Турки. Монголи! Африканці! Французи, американці, британці та інші шведи.

Одного разу, коли її потяг стояв на станції Потсдам, з сусіднього вагону почувся сильний шум. Це з вагону у вагон біг розхристаний натовп фанатів, кричав, розмахував прапорами, наступав пасажирам на ноги, пив пиво, показував голі пуза. За фанатами бігла поліція. Було весело. Одного разу у вокзальній кафешці у Маґдебургзі до неї причепився якийсь негр. Не те що б причепився, а підсів до її столика і почав розповідати, що він – син одного з міністрів уряду Кот-д'Івуар, там стався черговий військовий переворот, і тепер він з батьком на еміґрації. В його вустах історія мала звучати як трагічна, але Ірені чомусь стало весело. Вона не втрималася, і сказала, що бути на еміґрації в Німеччині мабуть краще, ніж бути міністром в Кот-д'Івуар. Молодий чоловік образився, але Ірена сказала, що це римська приказка про короля варварів і римського раба. На жаль, африканець не знав, що таке Рим і образився ще більше, почувши слово “раб”. Ірені довелося довго виправдовуватися.

Особливу частину подорожі становили залізничні вокзали. У Ґьоттінґені вокзал був невеличкий, чистий, акуратний. Замість звичних кас за кількома стійками сиділи службовці, які завжди раді були допомогти з придбанням квитка та видруком Fahrplan – своєрідного плану подорожі, де було зазначено де, коли і на який потяг треба пересісти, аби досягти кінцевого пункту подорожі. Особливо цінним цей Fahrplan був для людей, які подорожували регіональними поїздами, по-нашому електричками. Звичайно, можна було їхати швидкісним InterCity, але це було дуже дорого. Коли Ірена вже мала тут стабільну роботу і хороший заробіток, вона оцінила і швидкість, і комфорт потягів InterCity, познайомилася з європейськими аеропортами, але це було згодом.

Вокзал Франкфурта-на-Одері був схожим на львівський. Гарні вокзали були у Вроцлаві та Маґдебурзі, ультрасучасні – у Берліні та Мюнхені. Штутгартський нагадував берлінський імперський Olympiastadion – така ж масивність каменю, яка давила на голову. У Маґдебурзі він був побудований так, що мав кілька рівнів – стоїш на нижньому пероні і бачиш, що на висоті триповерхового будинку біля тебе, але не на мості, а ніби на даху сусіднього будинку, їде потяг. Hamburg Hauptbahnhof нагадував величезного звіра, який заковтує все нові і нові потоки людей, довгими руками поїздів тягнеться до сусідніх околиць. Класно було в Кьольні! Там як тільки виїжджав з вокзалу відразу потрапляв на величний Hohenzollernbrücke, величний міст через Рейн. 8 поїздів за хвилину! Оце так вокзал. Влітку 2004 року звідси Ірена вперше поїде до Франції, експресом Кьольн-Париж...

У поїзді до Ессена Ірена заснула. І снився їй дивний сон – ніби це вона ця дівчина Ліза з золотою гускою, а за нею, як у тій казці, йдуть невідомі люди. І всім їм щось від неї треба, і ніяк вони не відстануть... Аж якась тривога з’явилася. З’явилося відчуття того, що ця поїздка до Ессена має змінити її життя. Вона не планувала залишатися в Німеччині. Вона хотіла повернутися додому. Вона скучила за батьками, сестрою, за Львовом, за знайомими з університету, хотілося десь хоча би випадково зустріти і Сашка...

Ессенський вокзал хоч і входив до числа найбільших у Німеччині, все ж не був таким помпезним. Ірена мала з собою невеличку валізу з одягом (місяць тут жити!). Вирішила цього разу не економити, взяла таксівку, і білий Мерседес з водієм-турком підвіз її до входу в недорогий готель.

Так розпочалася її ессенська епопея...