08.02.12. Mykola 

Битва за Фландрію. Проба роману

Мама вчила її вірити снам. Їй снилася брудна вода – це на хворобу, але не просто каламуть, а вода з райдужно-сонячними переливами масної плівки. Таку воду вона бачила у дитинстві, коли таточко брав її з собою у гараж. Він лагодив там свою гордість – 412-го «Москвича», а вона бавилася собі, раділа весні, сонцю і струмочкам, які дзюркотіли з-під гаражів додолу. Там була така ж сама вода, забарвлена всім тим шміром, яким було густо змазано металеву огорожу довкола гаражів, машинним мастилом і навіть бензином, який дбайливі хазяї тримали про запас. Може не така вже ця вода у сні була і брудна, аби захворіти? Адже пускала вона колись у таких струмочках паперові кораблики, замастивши в болоті колготки, замочивши взуття і навіть вимазавши у якісь глині новеньке пальто, у яке непередбачлива мама вирядила її з татом до гаражів…

Сьогодні була неділя. Щонеділі вона відвідувала церкву Св. Губерта, що на Тьопферштрассе. Від Юлієнштрассе, де вона мешкала, було добрих 40 хвилин пішки, але вона ніколи не брала свого «Фіата» чи не їхала автобусом, завжди йшла пішки. Для неї це була своєрідна покута, невідомо за що, але саме так вона сприймала свої недільні піші прогулянки. У Ессені греко-католицької церкви не було, треба було їздити до Дюссельдорфа. Кілька разів після переїзду до Ессена вона вибиралася в Дюссельдорф, але переїзд забирав ті чарівні миті душевного спокою, який досягався від богослужіння, від церковного співу, від молитви, від умиротворення діяльністю, яка не мала нічого спільного з хлібом насущним, роботою і щоденним пересуванням містом. Тож вона вирішила відвідати кілька церков у Ессені, заходила навіть до протестантів, але чомусь найбільше їй сподобалася атмосфера у церкві Св. Губерта.

Після служби вона могла гуляти містом, часто зустрічаючи музикантів, які розважали німецьку публіку грою на баяні/скрипці/акордеоні/цимбалах, або ж піснями чи навіть танцями. Зустрічала бомжиків, які торгували журналами “Dachlose” або просто вешталися без діла центром міста, або спали зі своїми торбами і псами на розі вулиць. Наркоманів, які завжди і до всіх мали важливу справу з порятунку свого друга/подружки, і навіть туристів які невідомо чого забрели у цей німецький гірничо-металургійний Північнорейнсько-Вестфальський Донбас. Не було тільки місцевих мешканців, які надійно сиділи по хатах або ж виїздили на вихідні на природу.

Блукання містом, вільним в неділю від місцевих мешканців, підкреслювало її самотність і те, що вона була наскрізь чужою не тільки для рейнських німців, але навіть для місцевого пейзажу, у якому де-не-де виднілися трупи металургійних гігантів. Можливо, відчувалося те, що ця частина Німеччини ніколи і ніяк не мала нічого спільного з її батьківщиною. Бо її Львів не мав ні індустріального розмаху, ні вагнерівської величі, цієї «Варти на Рейні», ні тевтобурзької перемоги над римлянами. Її Львів був просто маленьким провінційним містечком.

Іноді її запрошували в гості, пані Марта, самотня вдова, яка працювала секретаркою в їхньому відділі, або ж її шеф – пан Йоган Штольц, високий лисуватий добряк, батько 3 синів – 7-ми, 9-ти і 11 років – (буває ж таке!), взірцевий сім’янин, гравець в шахи та читач арабської поезії. Пані Марта завжди готувала якісь смачні солодощі, рецепти яких буквально змушувала записувати, а пан Йоган пригощав смаженими на грилі сосисками. Дітлахи пана Йогана її дуже любили, адже вона ніколи не відмовлялася бавитися з ними у хованки, настільні ігри (крім шахів, які вони просто ненавиділи, бо батько постійно їх цими шахами дресирував), PlayStation. «Ірена, – часто казав пан Йоган, з вас буде дуже гарна матір».

Але сьогодні, у цей похмурий жовтневий день ніхто її в гості не просив, тож вона відразу після церкви вирушила додому. Сьогодні треба було подзвонити мамі і сестрі, написати листа університетській коліжанці. Можна було почитати, послухати музику, подивитися телевізор або ж просто виспатися. Або напитися дешевого каліфорнійського вина і переглядати архів фотографій.

Існує безліч способів, як вбити час, час між четвертою дня у п’ятницю і дев’ятою ранку у понеділок, так вбити, аби не зариватися головою у подушку і не плакати, жаліючи себе, своїх 28 років, і свою молодість, яка повільно минала на чужині.

– Ірина Станіславівна? – хтось взяв її під лікоть.

– Мене звати Ірена, – відповіла вона теж українською і збентежено обернулася.

– Дуже приємно, мене звати Олег, я з українського консульства.

Чоловік, який до неї заговорив, мав на вигляд років 40-45, був атлетичної статури, з гарною сивиною на скронях. Таких в українських диппредставництвах вона ніколи не бачила.

– Чим зобов’язана?



(Далі буде)