10.05.11. Mykola Melnyk Марш колорадських жуків
1 липня 1690 р. біля ірландського міста Дрохед на берегах річки Бойн узурпатор англійського королівського престолу, протестант Вільям ІІІ Оранський переміг законного короля – католика Якова ІІ. Дещо схожий на Ющенка, цей король вирішив, що війну програно остаточно і втік до Франції, де і помер. Розчаровані ірландці, які покладали на нього, як на короля-католика, великі надії, прозвали короля-невдаху “Seamus a' Chaca” (Джеймс Гівноголовий), але зброї не склали, і воюють досі. Переможці ж, англійські протестанти, які ще у часи Кромвеля відібрали у ірландців чимало майна, а самих ірландців винищували як худобу, на честь своєї перемоги запровадили святкові т.зв. “марші оранжистів”. Перший такий марш пройшов у 1807 р.
З тих часів оранжисти з помаранчевими комірцями, одягнені в елегантні капелюхи, білі рукавички, з гарними лєнтами і бантами, під барабанний бій марширують вулицями північноірландських міст, нагадуючи переможеним, хто тут господар. Ці марші давно викликали масу насильства. Вони пам’ятають і розбиті голови і навіть трупи. Тому певний час ці марші були взагалі заборонені, а ті, які таки відбуваються, проходять під посиленою охороною британських мєнтів (див. http://wn.com/Orange_riot).
Те, що відбувалося у Львові 9 травня 2011 року з нічим іншим, як з маршем оранжистів не порівняєш. Саме так зробив на прес-конференції напередодні член “Свободи” Андрій Холявка. І був правий. Єдине, що львівських “оранжистів” можна назвати “колорадськими жуками” – за кольором їхнього штучного символу – т.зв. “георгієвської стрічки”, а також за тим, що вони не дали толком посадити картоплю тисячам львів’ян і мешканців Львівської області, а також міліціонерам з цього ж регіону (і це незважаючи на заклик прем’єр-міністра брати до рук лопати!).
Організаторів демонстративного розгортання червоних прапорів у Львові треба було зупинити. Якщо б вони не зустріли гідного спротиву своїм діям, нам, українцям, львів’янам, слід було б визнати, що ми – покірні барани, і нам наші господарі, які прийшли сюди у вересні 1939, у липні 1944, і (знову?) – навесні 2010, разом з перемогою Януковича, нагадують, що ми – бидло, і наше місце – на городі садити бульбу.
Але, до честі молодих пацанів, карпатівських фанатів, “автономів” чи як їх там називають, до честі залишків львівського УНСО, до честі ВО “Свобода”, акція “колорадських жуків” таки зустріла опір. 14-18 річні юнаки не побоялися підставитися під міліцейські кийки і кирзаки, під постріли мєнтовських синків, і виразила свій протест бидлоті. Нехай цей протест був погано організованим, і “група таваріщєй” таки розвернула свою червону шмату над Львовом, ми, українці, ми, львів’яни, показали, як ми до цього ставимося. Показали свою рішучість, яка примусить задуматися “начальство” у Львові і Києві (якщо в цього “начальства” ще присутні мізки в голові, і вже завершилося “головокружение от успехов”).
Львів – наш.
P.S. Дуже дивною виглядає реакція не тільки журналістів львівських видань, які схильні замість тверезої оцінки подій сліпо звинувачувати “Свободу” і “автономів” у провокаціях, але і моїх друзів – Б. Яцуна, В. Мороза, які теж чомусь засуджують патріотичну молодь, пропонують “пояснити і переконати суспільство, маргіналізуючи провокаторів” (цитата з нотатки Б. Яцуна на FB). Кого переконувати? Свістунова? КАЛіснічєнка? Лєвчєнку?
|
Коментарі до даної статті відсутні. Ви можете бути першим!